Стару вишивку − у сучасні пейзажі

Несподівані краєвиди виставили у «Зеленій канапі»

 |  Ярина Коваль   1839  

«Якщо людина могла б обирати собі рай, то я без жодних вагань обрала би собі луг з такими гачкованими мереживами, як на Олесиній роботі «Кінбурнська коса. Луги», − завершила своє вітальне слово на відкритті виставки живопису «Так природно» Олесі Казнох (Домарадзької) у галереї «Зелена канапа» головний художник Першого українського театру для дітей та юнацтва Дарія Зав’ялова.

Зима на узбіччі. Фото Ярини Коваль

Зима на узбіччі. Фото Ярини Коваль

Навряд чи кожен з відвідувачів шукав собі в представленій експозиції варіант раю, але що художниці, для якої ця виставка − друга персональна, вдалося здивувати й захопити присутніх, то це таки факт. Бо закохана в народне мистецтво Олеся Казнох зробила те, що, може, хтось і робив, але нам про це невідомо. Вона спробувала поєднати свої пейзажі з фрагментами старих вишивок чи мережив, тобто спробувала пофантазувати, що могла би бачити навколо себе людина, яка творила той чи інший орнамент, які емоції та враження переживала.

Жовте поле. Фото Ярини Коваль

Жовте поле. Фото Ярини Коваль

Як сказано в анотації до виставки, «візуалізувала умовну модель ретрансляції того, як і в чому народний майстер побачив мотив, композицію і кольори орнаменту вишивки, використаної згодом для створення її композицій. Де саме між кущами заховався ритм рапорту, а де у грядках городу – фриз для вишиванки, як серед хмар примарилася голова ангела і які квіти надихнули викладати рослинні мандри на вишитій скатертині».

На пагорбі. Фото Ярини Коваль

На пагорбі. Фото Ярини Коваль

Тобто глядач побачив уже іншу Олесю Казнох, ніж познайомився з нею на її першій персональній виставці декоративного живопису «Моє ремесло», що відбулася 2014 року спочатку в «Зеленій канапі», а тоді в Одесі та Тернополі.

Як розповіла «Львівській газеті» художниця, до пейзажу, особливо позачасового, вона тяжіє віддана. Скажімо, малювати натюрморт їй завжди було нецікаво апріорі, а от пейзаж – то вже що іншого, до того ж коли йдеться про ті, які хвилюють душу. Дивна річ, Олеся Казнох, яку друзі знають як затяту мандрівницю і потім цікавого оповідача, не схильна малювати пейзажі закордоння. «Там бувають просто неймовірно красиві краєвиди, і я ними дуже захоплююся, − ділиться враженнями художниця, − але вони не відлунюють у моїй душі – їх хочеться пам’ятати й не більше. А от ті наші симпатичні городці, ліси та видолинки – те, що вже ну дуже тремко зачіпає і чию мелодію хочеться справді продовжити».

Мереживо інію. Фото Ярини Коваль

Мереживо інію. Фото Ярини Коваль

«Я, напевно, така, як і Олеся, − говорила на відкритті виставки художниця Ольга Кваша. – Ну не резонує на всі оті зарубіжні красоти моє бажання взяти і намалювати їх. А ота наша дощова сірість чи зорана земля – то саме воно. І я не можу зрозуміти, чи це справжня форма патріотизму, яку штучно не виховаєш, її треба мати в крові, чи ще щось. В академії нас вчили зводити те, що бачимо, до логотипу, стилізувати. Олеся Казнох робить навпаки – від логотипу вирушає в місця, які теоретично могли би цей логотип зумовити».

Вицвілі. Фото Ярини Коваль

Вицвілі. Фото Ярини Коваль

Експозицію становлять 19 робіт, які Олеся Казнох виконала впродовж року. Цікаво, що спочатку був клуночок з фрагментами старих вишивок і мережив, які Олеся визбирувала скрізь, де можна, і частину з яких їй приносили знайомі, які знали про таку її пристрасть. А потім були етюди і перенесення їх на великі формати. І як завершальний акорд – вклеювання в композицію творів фрагментів справжнього вишиття та мережива.

Осінній каньйон. Фото Ярини Коваль

Осінній каньйон. Фото Ярини Коваль

«Пейзаж – це жанр у мистецтві, який виник дуже давно і до якого кожна епоха додавала щось своє, − підсумувала мистецтвознавець Марта Кравченко. – Бо із пейзажем завжди можна було багато експериментувати. ХХ й ХХІ століття внесли у цей жанр багато нових акцентів. Схоже, Олеся Казнох (Домарадзька) у цьому всьому розмаїтті не повторила за кимось, а знайшла свій голос» .