Ми з Тамарою ходимо парою, або Не бійтеся власних дітей

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Ми сиділи в затишному ресторанчику в центрі міста, за вікном була пізня осінь (а може, рання зима?). Шибки були холодні, Ель тицяла у них пальцем і показувала мені перехожих, які кудись поспішали. Місто жило своїм життям ранку середи. Я читала. За довгий час нашого спільного життя я навчилася читати з донькою. І вона «читала». Вона теж навчилася «читати», живучи зі мною. Ми завжди разом, уже багато-багато днів, майже тисячу – аж 935! Цілодобово. Удвох. Вітер стрепенувся, підхопив заблукалий листок і закрутив його над бруківкою. Ель втиснулася носом у вікно і її очі сміялися, а ротик нахукав цілу хмарку пари на шибку. Я дивилася на її радість і думала про те, що тепер знаю про щастя усе. І знаю, що його таки можна виміряти: кількістю усмішок, кількістю смішних слів, кількістю розлитих кав, кількістю порваних книжок. Я легенько торкалася її кучерів, випрямляла пасмо і відпускала його – воно смішно підстрибувало і знову закручувалося у пружну спіральку. Я дуже люблю книжки і дуже страждаю, коли з ними поводяться нешанобливо. Але ще дужче я люблю цю синьооку смішнючку і вчуся не злитися довго на її витівки.

Вона увірвалася у мій світ і розбурхала його. Це чесно. Мої звички і традиційні задоволення лишилися у минулому, змістився фокус моїх переживань і тривог, і все, як у тій пісні – «а тепер усе інакше». Але я і зараз можу читати, п’ючи каву і сидячи десь далеко від дому. З нею, звісно, зі своєю Комахою, яка завжди поруч. Вона звичайна дитина: допитлива, активна, вертлява, її скрізь багато, вона уміє бути дуже гучною, але уміє бути і зразком витримки. Якось в ній одній поміщається стільки всього, що мене це просто ошелешує: в один день вона може, катуляючись, витерти сукнею половину вулиці Сербської, розлякавши натовп туристів своїм тигрячим ричанням, а потім, за якийсь час, у гостях поводитися так, що господарі хвалять: «Та вона у тебе така спокійна, що можна сміливо на прийом до англійської королеви йти». До королеви ми, звісно, не пробували ходити, але маємо неабиякий послужний список «підкорених» місць, які традиційно вважаються «не для дітей».

ru5wwecwyae

Я люблю затишні ресторанчики у середмісті, люблю снідати, обідати або вечеряти не вдома. Находившись вузькими вуличками, просто зручно сісти, смачно їсти і спостерігати за людьми. Не поспішати, не летіти, не думати про час. Уперше після пологів на обід у центрі міста ми виїхали, коли Елі було 3,5 тижня. Дякую друзям з Києва, що вона своїм приїздом зробили мені чарівного піддупника). Відтоді ми не зупиняємося, влаштовуємо смачні посиденьки, постійно в русі, обидві звикли до активного життя поза домом, а я не сумую за часом, коли не було Елі і було море можливостей жити для себе.

Я далека від того, щоб закритися з дитиною вдома і сидіти там доти, доки мале підросте настільки, щоб стати зручним. Зручним для походу в театр, на виставку, у філармонію. Зручним для безпроблемних посиденьок із подругами за кавою із вафлями у якусь суботу чи неділю. Зручним для поїздок авто чи відпочинку далеко від дому. Мені здаються неправильними, смішними і нафталіновими осуд і косі погляди на мам із дітками на пошті, на виставці чи в кіно. Так, у кіно! Бо і це можливо, якщо мама зі здоровим глуздом.

Народивши дитину, жінка часто опиняється у психологічній пастці: зміщуються пріоритети всієї сім’ї, вона сама переходить із позиції центрального об’єкта любові й опіки десь на периферію. Але ще важче те, що жінка сама віддає свої позиції, поступається власними інтересами і поволі сповзає у роль жертви. Жертви обставин, несправджених сподівань, нереалізованих амбіцій. Закривається у власному неідеальному тілі, яке зазнало змін, відсуває на задній план власні думки, які гріли душу, і занурюється у безвихідь. Цей період – це час найбільшої потреби любові і ніжності, може, найдужчої за все життя, бо ми, щойномами, відчуваємо її на фізичному рівні, нам здається, що ми могли б їх ловити пальцями, якби вони витали у повітрі.

9d0e55

Коли народилася Еля я весь час думала про неї, боялася за неї, годувала її, мила її, говорила про неї, плакала разом з нею. І зовсім не пам’ятаю, що я робила для себе. Я не знаю, коли я милася, що їла, я читала лише про грудне вигодовування і пролактин, я шукала для доньки лікарів, а сама поволі ставала роботом. Так, я колись їла, я була чиста і добре одягнута, втомлена, але навіть усміхалася, тільки це все було десь поза свідомістю, я робила це автоматично. І дуже обурювалася, коли чула про інше: коли мама одразу після появи маляти належить уся собі, виходить на роботу, знаходить няню або віддає священні години опіки над дитиною бабусям. Свідомо, з власного бажання, а не через невідворотність обставин. Мене нервувала оця неприродність, я і зараз не змінила думку про те, що мама має бути з дитиною і для дитини. Але з’явилося ще одне розуміння: я можу спробувати поєднувати те, що маю робити і те, що хочу робити. Мені хотілося бути активною, бачити людей, не випадати зі світу, в якому я жила до появи Елі, але обмежити себе лише тим, що мені справді цікаво і потрібно. І проживати все разом із донькою, якої я так чекала.

Перші виходи «у широкий світ», за межі свого мікрорайону, показали сильні і слабкі сторони мого задуму, допомогли зорієнтуватися, що ще треба продумати для наступних таких променадів. Так, я склала список місць, де, до прикладу, без проблем можна переодягнути дитину, список закладів, які зараз ми іменуємо дружніми до дитини, де є елементарні умови для перебування з малям, освоїла техніку годування Елі із різними виразами обличчя, залежно від умов і оточення – або «не підходь – уб’ю», або «так, я теж вас не бачу», вирахувала години, комфортні для походеньок по місту, зрозуміла, скільки часу ми реально можемо бути поза домом без моїх внутрішніх пересмикувань і нервувань. Удосконаливши вміння і почувши в собі силу, ми перейшли на інший етап: після ресторанів і кафе наважилися на театр і музей, філармонію і кіно. Це було складніше психологічно, ніж фізично, це стало можливим лише після добрячих налаштувань, і це був період «неходячої» Елі − наш золотий слінговий час! Потім стало важче, але ми шукали нові варіанти проведення часу поза домом: чудовим місцем стала дитяча бібліотека, також пікніки на двох, коли ми просто машиною удвох їхали десь подалі від шуму. Бували дні, коли ми вдома лише ночували, і це були щасливі дні, сповнені енергією і рухом, емоціями і натхненням. Ми навчилися розуміти одна одну, чути бажання і потреби, а потім почали хотіти одного й того ж – виходити за межі, наважуватися на нове, пробувати і вчитися ще і ще.

Чому я це робила? Чому я свідомо йшла з донькою з дому щодня, за будь-якої погоди, за будь-якого настрою? Тому що я боялася загрузнути у круговерті клопотів, бермудському трикутнику кімната-кухня-туалет, тому що розуміла, що з часом можуть притупитися бажання щось робити, кудись іти, що можна змиритися з роллю мами, яка жертвує собою заради… а заради чого, до речі? Заради дитини? Але чи просить дитина маму сидіти вдома, знаходити тисячі пояснень для своєї несміливості, замість того, щоб побачити хоч одну можливість наважитися на щось? Я – мама-егоїст, я не готова поховати себе під нашаруванням надуманих проблем, я хочу жити повноцінно і моя дитина аж ніяк цьому не заважає. Мені знадобилося багато часу і сил, аби перестати себе гризти за деякі речі і вчинки, які здаються оточенню неприйнятними, нелогічними, необдуманими і нерозумними. Але це наш шлях, ми йдемо ним з донькою за руки, у нас немає страхувальних тросів і шансу прожити все ще раз та інакше. Найважливіший урок, який я засвоїла з появою доні, що найдосконаліші гальма у світі – це страх. Не бійтеся дітей! І ще голосніше кажу: не бійтеся себе! Не бійтеся виходити із зони комфорту, наважуйтеся, рвіть павутину всіляких «але» без страху. Моя Еля – це продовження мене, але не обтяжуюча обставина, і хіба інші діти не такі самі? З ними доволі комфортно можна все, головне зламати в своїй голові чарівну кнопочку, яка загоряється червоним світлом щоразу, як тільки виникає ідея зробити «щось тааааааке».

126974_900

У моєму дитинстві був чудовий вірш Агнії Барто «Ми з Тамарою». У ньому – оповідь про Таню і Тамару:
«Ми з Тамарою ходимо парою,
санітари ми з Тамарою.
…Ми уміємо класти компрес,
Ми з Тамарою Червоний Хрест».

Ну, і в ньому про те, що якщо у когось щось трапиться – їм пряма дорога до дівчат-санітарок. Ми з Ель – теж все парою та парою і, хоч не санітарки, але підтримати і надихнути хай і трохи, та можемо. І ще – допомогти лікувати страхи і невпевненість) Ми не маємо досвіду підкорення навіть Говерли, нема за нашими плечима сплавів гірськими річками і міжконтинентальних перельотів, але є багато того, що виходить за стандартний перелік опцій «із дитиною». І знаєте що? Це зробило мене сильнішою і додало віри не лише у себе, а й у свою дитину! Діти – неймовірні, вони чудово підлаштовуються до батьків, особливо, до щасливих батьків. То чого ж позбавляти себе цих можливостей?