Іван Франко чекав від ілюстраторів створення арт-буків

У Національному музеї завершується фондова виставка графічної Франкіани

 |  Ярина Коваль   1716  

Під час відкриття виставки львівського графіка Євгена Безніска (який тоді ще не був ні народним художником України, ні лауреатом Шевченківської премії) − його ілюстрацій до поеми «Мойсей» Івана Франка 1969 року в Музеї українського мистецтва (нині Національному музеї) запрошений виступити на урочистості нині народний артист України Богдан Козак прочитав «Пролог» до «Мойсея», стоячи на колінах.

Не важко здогадатися, що тодішня влада ні художника, ні актора за це по голівці не погладила. Але на внутрішні пріоритети обох це не вплинуло. Зокрема, Євген Безніско, для якого саме з «Мойсея» почалося художнє осмислення Франкових творів, над своїми промовистими офортами та ліноритами за їхніми мотивами працював більше ніж сорок років, лише поем Івана Франка проілюструвавши понад добрий десяток.

2

 

Властиво, цей фрагмент є показовим, коли йдеться про Івана Франка та його вплив на українське мистецтво. І саме цей вплив і поставила собі за мету показати завідувач відділу графіки Національного музею у Львові Олена Кіс-Федорук, організувавши виставку графічної Франкіани «Чей нові мечі засяють…» (у межах святкування 160-річчя від народження Каменяра) , яку ще можна оглянути до кінця цього тижня.

Ідея експозиції стандартною не є, оскільки Олена Кіс-Федорук вирішила представити Івана Франка як мистецького критика і показати, як його слово вплинуло на розвиток графічного мистецтва Галичини. Але річ у тому, що Франко статей, цільово присвячених мистецькій критиці, не писав, якщо не брати до уваги кілька його реакцій на ті чи інші мистецькі події.

«Але, скажімо, про потребу мистецького оформлення книг, необхідність збагатити книжку ілюстрацією він говорив у своїх критичних літературних статтях, − розповіла «Львівській Газеті» Олена Кіс-Федорук. – І говорив достатньо цікаво, попри те, що це був тільки початок ХХ століття, час, коли у Європі рух за змістовні ілюстрації до книг лише прокидався. Мова про те, що до того – у ХІХ столітті – книжкове оформлення переживало великий занепад. Адже, як правило, книги тоді доволі убого прикрашали декоративними елементами, які не мали ніякого символічного змісту, а часто-густо і жодного зв’язку з текстом. А Іван Франко прагнув до мистецького відродження книги як бук-арту. Зокрема, він наголошував, що художник не повинен сліпо копіювати літературні сюжети, а вживатися в них, по-філософськи їх переосмислювати, використовувати новітні співмірні його добі засоби, за якими, власне, й буде визначатися мистецька вартість його творів потім. Художник, на думку Франка, має ставати співтворцем літературного твору, через власне бачення допомагаючи розкривати авторську письменницьку думку. І робити це надзвичайно технічно. Цікаво, що в Галичині саме Франко першим підняв цю проблему, яка була цілком в руслі західноєвропейського руху за відродження художньо оформлених видань і за появу нової модерної книги. А тому говоримо, що він був модерністом у своїй критичній думці ще й у цій площині. Отож я поставила собі за мету − показати глядачам ті твори з нашого графічного фонду, в основі яких є той імператив, даний Франком. І показати те, що найкраще».

У підсумку увазі глядача представили твори визначних митців-графіків ХХ століття, серед яких аж три лауреати Національної премії України імені Т. Шевченка. Отже, поіменно, кого ми там побачимо.

3

Микола Федюк. Графік-авангардист, художник-інтелектуал, який у 1920−1930 роках був одним із перших, хто взявся за ілюстрування Франка і показав модерну авангардну форму ілюстрації у своїх ліноритах. Про нього нині не так часто згадуємо, тому що 1979-го майже вся його графічна спадщина згоріла. Але збереглися його теоретичне слово й думка, є репродукції та книжки з його ілюстраціями. Отож можна вести мову про потужного художника-авангардиста, який мав великий вплив на розвиток графічного мистецтва і на еволюцію графіки як такої. Тим паче, що певний час очолював кафедру у тоді Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва.

4

Олена Кульчицька, яка, на думку Олени Кіс- Федорук, у мистецтві співмірна з Каменярем у літературі. Універсальний митець, яка у вітчизняній графіці фактично зробила переворот й однією з перших зрозуміла, що Іван Франко хотів художникам донести. А він закликав творців «розворушити цілу свою духовну істоту, розворушити своє чуття, напружити свою уяву, вилити це в образі найбільш відповідному їхньому переживанню, і в кінці вже працювати над тим цілком технічно, щоб образи уклалися у форму, яка би мала вище символічне значення». Цікаво, що вже у 1918 −1920-х роках Олена Кульчицька створює портрети українських діячів для народних шкіл і Просвіти, звернувшись до української гравюри XVII−XVIII століть, яка у той час як мистецтво була забута. До експозиції увійшли ілюстрації Олени Кульчицької до повісті «Борислав сміється» та поеми «Мойсей».

5

Євген Безніско. Самобутній, глибоко національний художник, який оперував аж ніяк не заїждженими символами, а прозирав глибину речей та понять, і від цього зроблене ним набувало космічного виміру. Його ілюстрації до творів Івана Франка (які сам називав авторськими інтерпретаціями на тему, мав їх близько двісті і за які, властиво, став лауреатом Шевченківської премії) – це та сторінка вітчизняного мистецтва, яка вже є історією.

6

Софія Караффа-Корбут, яку її сучасники називали каріатидою української графіки, приміряючи до неї слова Івана Франка про Лесю Українку як про одинокого сильного мужчину у вітчизняній поезії. До експозиції увійшли окремі ілюстрації художниці до повісті Франка «Борислав сміється» та поеми «Іван Вишенський». До речі, до останньої художниця створила 64 блискучі графічні аркуші, використавши метод метонімії (заміщення), коли , скажімо, костюми нав’язують уяву не лише до часів Вишенського, а й до сучасності та майбутнього. Те, що від митців хотів Іван Франко, – щоб вони вийшли за межі літературного твору.

7

Георгій Якутович і його «Захар Беркут». Як схарактеризує його Олена Кіс-Федорук, цей художник виробив шалено цікавий і досконалий стиль, в якому, не відходячи від реалістичних сюжетних зображень, він переосмислює їх і перетворює виключно технічними засобами в авангардну форму. Його зображення нагадують малюнки на камені чи давні письмена.

8

Іван Крислач. Художник-академіст, який Франкового «Захара Беркута» побачив і відчув цілком по-іншому. Блискучий знавець історії свого краю, він використав у творах елементи народного одягу, національної зброї, тощо, а також наділив свої графічні аркуші величезною експресією, що затягує глядача у їхню стихію.

9

Іван Остафійчук. Художник-шістдесятник, графіка якого – це космос. Що саме так свідчать Франковий «Іван Вишенський» та «Послання єпископам» його очима.

«Мова про митців, які − всі як один − підійшли концептуально до мистецтва оформлення книги, − каже Олена Кіс- Федорук, − керувалися тими філософськими настановами, про які говорив Іван Франко, втілили їх у власній творчості. Кожен по-своєму. Кожен дуже оригінально. І всі – зі знаковим вкладом у вітчизняне ілюстрування. І є ще один момент, який не менш важливий: кожен з митців переживав по-своєму оте описане у Франка змагання українців за себе і свої права. Й у всіх, попри всі обставини, звучить віра в те, що єдино правильний шлях виживання і життя – боротьба. Зрештою, те, на чому акцентував Франко. І те, на чому в наших обставинах ми наголошуємо сьогодні».

Фото (9) з архіву Олени Кіс-Федорук