Інстаграм головного мозку, пінтерест у стадії загострення

Я часто думаю про недосяжне, про те, що мені ніяк не піддається, і те, що навіть не натякає, а голосно кричить: «Ти живеш звичайним життям, занадто звичайним, кицюню!»

 |  Ліля Криницька   7760  

Так, мені не стати зіркою інстраграмів і пінтерестів, моє буття надто прісне, рівне, у пастельних тонах і без яскравих вибухів. Одним словом, надто справжнє і майже нікому не цікаве. Не кіно, не кіно… Звучить песимістично і депресивно, правда? А саме такі думки викликає перегляд соцмереж, де до біса багато мі-мі-мі і ах! Здається інколи, що це «мі-мі-мі» в усіх навколо, але тільки не в мене… У вас такого не буває?

Я рідко заходжу в інста, бо картинки без тексту мене цікавили востаннє десь у віці 1-2 років. Я люблю текст, люблю читати рядки і поміж ними, люблю розмотувати клубки людських думок і розгадувати мотиви. А самі картинки… Ну, що в них? Мить. І часто – море неправдивості. Зустріла знайому, вона сумна і з темними колами під очима. Питаю: «Все гаразд? Усі здорові?» Вона відводить очі і каже: «Ми розлучаємося». «Як? Чому? Я позавчора дивилася ваші фотки в Інстраграмі та у ФБ, думала, що збираєтеся на моря. Такі усміхнені, щасливі у тих капелюхах…» «Ну… Ми не хочемо, щоб усі знали зараз, а як вже роз’їдемося, то буде все одно». Ми ще трошки поговорили і розбіглися, бо вона поспішала на зустріч із рієлтором – терміново шукає квартиру, а ми з Ель, поки не стемніло, побігли в ліс із горішками для білочок.

Еля всю дорогу скрекотіла і пересипала у своїй торбинці «ням-ням для білів», а я мовчала і думала над тим, що побачила позавчора і почула сьогодні. І пригадала ще одну історію, яка трапилася багато років тому і про яку, можливо, вже забули й самі її герої. У мене є стара фотографія, яку я не люблю за її несправжність. Вже не згадаю, який це був рік, але десь початок 2000-х. Наймана квартира, до речі, остання наймана, саме з неї я переїхала вже у свою, власну. Новий рік і на фото три усміхнені, щасливі пари, які ніжно обнімаються і позують. Насправді вже тоді тих пар не існувало, були тільки окремі люди, які за звичкою жили разом і все ще грали ролі закоханих, бо в новорічну ніч зовсім не хотілося залишатися на самоті. Я точно пам’ятаю, як ми усі сварилися тієї ночі, курили на кухні і з’ясовували стосунки. Але досі є фото, яке може обманути будь-кого: ми виглядали відверто щасливими, бо так треба було, і ми вже тоді вміли це вдавати. Здається, те фото стало для мене переломним, я ніколи не могла дивитися на нього без якоїсь глибокої відрази, причому любила і досі люблю окремих людей, які є на ньому. Тобто річ не в людях, а в тому, як легко ми для когось могли зіграти неіснуючі почуття. Для когось, бо ж не для себе, себе обманювати сенсу не було – надто відвертими видалися прірви у парах. Я знаю випадки, де в сім’ях часті гості − міліція, але відпочинок на Кіпрі і море щасливих фото у «Фейсбуці», де весілля − на Мальдівах, але після того − побої і тиранія, а ще пізніше – народження дітей і щасливі фото з кульками.

Джерело: goodfon.ru

Джерело: goodfon.ru

Я часто запитую себе, навіщо ми хочемо здаватися іншими, кращими, ніж є насправді? Чому так хочеться за щасливими фото сховати все більше і більше? Чи річ лише в бажанні показати своє життя, похвалитися, чи все ж спрацьовує ефект витіснення і заміщення? Якось особливо гостро це все проявляється з появою дітей, ви помітили? Я звернула увагу, що кількість фото в соцмережах стрімко зростає з народженням малюків, і воно ж ніби логічно, правда? Батьки щасливі, вони хочуть поділитися цим щастям з усім світом, емоції розпирають, світлини заповнюють фейсбуки, інстраграми і пінтерести. До появи Елі я майже ніколи не постила фотографій, хіба лише якісь демотиватори, квіточки-пташечки-котики. Народилася Ель, заповнила собою моє життя, а я заповнила її фотографіями свою сторінку у ФБ. На фото − красива дитина, вона грається, їсть, спить. Щастя, правда? А що за ним? Ці фото стали для мене нагадуванням про те, що моя дитина грається, їсть і спить. Іноді. І мені хотілося зловити ці миті й показати їх, щоб потім самій дивитися і тішитися, що дива бувають. Кілька світлин за день – і вже є ілюзія суцільного щастя. І всі дивляться, як хороше нам живеться. Ніхто ж не викладає фото дітей, які цілодобово кричать, зригують, закакують все навколо і знову кричать. Не хваляться зазвичай мами і тим, як їхні чудики валяються в калюжі в істериці, обпльовують машину, обпісюють мамину сукню. Реальності у всіх вистачає, реальність усі й так знають, а от показати красиву картинку ідилії – саме те! Хай знають всі, що у нас теж буває, як у людей) Ну, бо ж щасливі фото інших із соцмереж нас переконують, що у всіх – таки щастя та ідилія! І нам не можна відставати!

Фото: polavkam.ru

Фото: polavkam.ru

Перші два роки життя Елі я вела хронологію нашого щастя у «Фейсбуці», описувала свої відчуття, переживання, емоції, додавала фото чудесної Ельки і ду-у-же рідко себе. Як виявилося, з появою доні я перестала фотографувати себе. Ні, я не перестала собі подобатися, але з’явилася вона – головна дійова особа. Вона, маленька, витіснила мене, велику. У нас за весь час мого мамівства є лише кілька десятків фото нас разом, але немає жодної фотки мене самої). Є Еля на руках, Еля в слінгу, Еля в ерго. Там є і я, але Еля – головна, вона цікавіша. Чи то мені тільки так здавалося?

Фото: bethanyemerton.com

Фото: bethanyemerton.com

Зате у мене багато їжі на фото. Часом я сама дивуюся, що фотографую усю свою випічку і смаколики, але воно так природно відбувається: я люблю готувати, і мені приємно ділитися цим з іншими, обмінюватися рецептами, експериментувати. І за цим нічого не ховається) Це − інша історія, ніж із дітьми чи з коханими.

Останнім часом я майже не викладаю Еліних фото у ФБ, і це теж відбувається природно: не стримую себе, але й немає пекучого бажання запостити якийсь момент безумовного щастя. Все стало спокійніше, рівніше, без коливань маятника, коли мить розпачу і зневіри хочеться прикрити миттю спокою і щастя, врівноважити шальки страху і радості, і заспокоїти себе і всіх: «Усе ок, у нас все, як і у вас, і навіть ще краще». З часом мені перестало хотітися писати про Ель багато і викладати її фото. Думаю, я змінилася, моє мамівство змінилося, дивлюся зріліше на те, що відбувається у нашому житті й у нашій взаємодії. Я заспокоїлася, мене більше не зачіпають щасливі фотки у соцмережах, знаю, що за ними є і правда, і неправда, але все одно часто вірю, що люди, які усміхаються, – щасливі. Принаймні я роблю зараз саме так, неправди чи півправди не хочеться, нема бажання прикрашати і видавати уявне за дійсність, виривати усмішки з контексту днів задля власного заспокоєння. І маленькими кроками, вийшовши із часу суцільного безсоння і доведення собі, що я – не найгірша мама, зникло бажання щоденної Елі у соцмережах. Я ніколи не гналася за сотнями лайків, але мені таки кортіло показати світові своє дівча. І зараз іноді кортить, але це вже інше щастя – тихе і без багато фото, які ніби мали яскраво засвідчити: щастя є! Я, як і раніше, фотографую доню, любуюся світлинами, але вони тепер більше для мене і рідних. Ні, я так і не полюблю інстаграм і пінтерест).

family-photo-with-new-born-those-special-days-pinterest