Фото Валентини Шурин

Виробами, які плете на спицях 68-річна львів’янка Ірина Гута, захоплюються за кордоном

Фото Валентини Шурин

Українкам дивується і по-доброму заздрить світ. Ще б пак! У них − золоті руки: вміють пекти і варити, кроїти і вишивати, шити і плести. Ну, яка, скажіть, француженка, італійка чи іспанка може похвалитися такими талантами?! Часом вироби, створені руками звичайнісіньких жінок, заслуговують на більшу увагу, ніж деяких дизайнерів-кар’єристів, яким далеко до того, що вміє проста жінка. Ось, наприклад, львів’янка Ірина Гута.

Ірина Гута

Ірина Гута у сплетеному власноруч пальті. Фото Валентини Шурин

Коли кілька років тому в Мадриді я одягнула сплетене нею на спицях… осіннє пальто, іспанці захоплювалися: «Це ж ручна робота! Класика! Шикарно! Ексклюзив!». Було прикро, що іспанською я не могла пояснити: всі компліменти – львів’янці Ірині Гуті. Понад сорок років жінка має незвичайне хобі − на спицях і гачком плете все: від шаликів до… зимових пальт.

Виставками із власноруч сплетених виробів Ірина Іванівна давно могла б здивувати й Україну, і закордон. Але їй на думку не спадало організувати виставку своїх робіт. В’яже одяг для власного задоволення і на радість своїй сім’ї (дорослій доньці, чоловікові), друзям, знайомим. Коли жінку запрошують на гостину, проблеми «що спрезентувати» в неї не виникає: найкращий подарунок – ексклюзивний виріб, створений завдяки фантазії та вмілим рукам. Адже пальта, плаття та костюми «від Ірини Гути» носять львівські депутатки, лікарки, викладачки вузів, доценти, професори, доктори наук.

У мистецьких вишах не вчилася. За освітою Ірина Іванівна – хімік. Усе життя пропрацювала в одному з науково-дослідних інститутів. Плетенням захопилася ще на першому курсі хімічного факультету Франкового університету.

Ірина Гута

Виставками із власноруч сплетених виробів Ірина Іванівна давно могла б здивувати й Україну, і закордон

«Одна з моїх однокурсниць, − пригадує пані Ірина, − носила переважно вишукані імпортні речі. Наприкінці 1960-х такий одяг не купували, його «діставали». Так от, прийшла вона якось у плетеній безрукавці, яку їй привезли з Югославії. І так та безрукавка мені сподобалася. Але де ж таку дорогу річ візьмеш?! Мої батьки великих статків не мали. Жили в Яворові. А я – у Львові винаймала квартиру. Та який там імпортний одяг… Ми ледь кінці з кінцями зводили. «Хіба не зможу таку безрукавку сама зв’язати?!» − міркувала собі. Як нині пам’ятаю, на перерві між парами однокурсниця Світлана Зубкова (вона гарно плела на спицях) показала мені кілька взорів. Її «уроки» я ловила на льоту. Якщо дуже чогось хочеш – швидко навчишся. Тим паче, таким мистецтвом володіла моя дядина Анастасія. Вся родина ходила у створеному її руками одязі. І мені вона в’язала речі. А я малою ніс задирала: таких светриків, сукенок, шарфиків, шапочок, як у мене, нема в жодної подруги…»

І майбутній хімік Ірина Гута долучила уяву та фантазію. На диво, сплетена нею безрукавка вийшла ще гарнішою, аніж югославська. Після того студентка відразу ж взялася за… костюми та сукні зі складними взорами із польського журналу «Кобєта і жицє» (на початку 1970-х серед модниць Львівщини він був дуже популярний). Однокурсники досі пам’ятають, як Ірина сплела костюм… під час студентської практики на підприємстві «Азовсталь» у Жданові. Від її виробу подруги були в захопленні. Декого навіть самолюбство зачепило, мовляв, хіба я таке не зможу?! І взялися однокурсниці за пряжу та спиці, та не всі опанували таке мистецтво.

«Не повірите, я почала в’язати не прості, а складні вироби, які потребують посидючості та вміння, − розповідає львів’янка. – Варто одну-дві речі виготовити власноруч, зрозуміти, що тобі це заняття подобається, і повірити у свої сили. Далі піде, як по маслу. Я ж іще шити вмію (у школі на уроках праці навчилася). Пам’ятаю, донечка-першокласниця ходила в школу у пошитому мною пальто, сплетеному светрику, шапочці, шалику, рукавичках. І гроші я економила, і в ексклюзивні речі дитину вдягала».
У важкі 1990-ті, коли людям роками не виплачували зарплати, пані Ірину виручали… її золоті руки. Одному – щось пошила, іншому – щось сплела. Гроші за це брала невеликі, зате сім’ю фінансово підтримувала: на хліб з маслом вистачало.

3

Фото Валентини Шурин

Чимало светрів, суконь, костюмів жінка для себе зв’язала, але жодного разу не одягала. Чому? Ірина Іванівна зізнається, що дістає задоволення від самого процесу роботи. Підбирання пряжі, чаклування над узорами – це для неї водночас творчість, відпочинок і самозаспокоєння. Інколи голова обертом від болячок та побутових проблем. Сідаєш за спиці – і поступово забуваєш про все на світі. Каже: в такі хвилини вже нічого тебе не болить, а проблеми видаються не такими суттєвими, як раніше…

За кордоном, зокрема в Німеччині, навіть існують кафе для любителів плести на спицях та гачком. За горнятком кави жінки обмінюються думками, як в’язати той чи інший узор, обговорюють свої вироби. В таких кафе навіть пряжу купити можна.
«На жаль, в Україні (принаймні у Львові) нічого схожого нема, навіть асоціації не створено, − бідкається пані Ірина. – А це так допомогло б нашим жінкам самоутвердитися. Я, наприклад, нетерпелива до всього, крім в’язання. Варто у виробі зробити помилку – почну спочатку, буду плести доти, поки не вийде ідеально. Або добре, або нічого. До речі, з віком ця риса в моєму характері проявляється все більше».

Ірина Гута показує мені шарф з… отворами для рук. Пояснює: його можна одягнути й обвинути навколо себе як светр. Модель для сміливих. Зв’язала увечері перед телевізором. Просто, а водночас незвично й оригінально. Вироби з натуральної пряжі тривалий час можна не прати. Адже бруд, пил збирається на поверхні вовни. Тож варто лише спеціальним приладом зрізати скручені ворсинки, виріб почистити звичайною щіткою і добре провітрити. Синтетична нитка не надає одягу такої краси, як вовняна.

«Знаю жінок, які за часів Союзу показували майстер-клас з в’язання, а зараз спиці в руки не візьмуть, − дивується Ірина Іванівна. – Наші предки чого тільки не вміли: пряли, ткали, кроїли, шили, вишивали, плели гачком і на спицях… А ми? Дуже зайняті чи, може, лінуємося?! Люблю пожартувати: у кого грошей кури не клюють, той одяг купує. А в кого статки невеликі – розвиває в собі таланти».
Ірина Гута радить:

Краще купувати пряжу, в якій 80 відсотків вовни і 20 відсотків синтетики (у крайньому разі – 50 на 50). Синтетичні вироби виглядають гарно до першого прання. Після того втрачають і форму, і вигляд.

Трикотажні речі не замочуйте надовго. Краще це робити у прохолодній воді (в гарячій − трикотажні вироби сідають і звалюються).

Інколи чую, що плетені вироби перуть у шампунях. Не знаю, не практикувала. Сплетений одяг перу у пральних засобах (рідинах) для вовни німецького виробництва і в теплій (не гарячій!) воді. Потім обережно загортаю в рушник, трішки відтискаю (не викручую!), розгортаю, розправляю (надаю виробу форму) і розкладаю на сушарці з кількома металічними стержнями − виріб швидко висихає і не деформується. Якщо не маєте сушарки, розкладіть виріб на тканину, яка добре вбирає вологу. Періодично тканину міняйте на суху.

Для прання кольорових виробів із вовни, ангори, мохеру не використовуйте пральні порошки, що містять відбілювачі.

Щоб відіпрати плями, розбавте у воді мийний засіб (розчин може бути концентрованим), просочіть ним місце з плямами і залишіть на 10-15 хвилин.

Дерев’яні ґудзики перед пранням найкраще обгорнути плівкою для харчових продуктів − це перешкоджає їхньому намоканню та руйнуванню.

Щоб комір пуловера або шийка гольфа під час прання не розтягнувся, населіть на циганську голку товсту нитку і зробіть нею по краю намітки широкими стібками. Після прання нитку витягніть.

Вода для полоскання повинна бути такої температури, що й для прання, інакше вовна може збитися.

Щоб трикотажний, вовняний одяг не втрачав форми, залишався пухнастим, не варто складати їх занадто щільними стопками, найкраще зберігати на вішаку.

Не обривайте з виробу ґудзи, скористайтеся спеціальною щіткою для їх видалення.

Якщо виріб замалий, не розтягуйте його, бо лише деформуєте.

Якщо виріб виглядає зім’ятим, трохи намочіть і розкладіть на рушник, зверху накрийте сухим рушником і дайте висохнути.