Фото з архіву Людмили Калабухи

«Зрозуміти іншого – увійти в його систему координат»

Фото з архіву Людмили Калабухи

Розмова з Людмилою Калабухою, мандрівницею та бізнес-тренером

Листопад – такий місяць, що згадуємо душі померлих. Принаймні Геловін, що його Америка та Європа відзначили минулого тижня, в первісній основі був покликаний умилостивити душі покійних і переконати їх не заподіювати шкоди живим.

Мовляв, у ніч на Геловін межа між світом живих і мертвих стає настільки тонкою, що мертві без жодних перешкод можуть курсувати між двома світами. Що нам, здавалося б, сьогодні до тих усіх нюансів дійства, яке начебто бере свій початок від вірувань кельтів?

Але, погодьтеся, це цікаво. Тим паче, що свої особливі стосунки з померлими були і є не тільки в кожного народу, а й у кожного, хай і на кілька десятків осіб племені.

От, наприклад, ви знаєте, чому біля поховань часто виставляли варту? Аж ніяк не тому, щоб туди не залізли мародери. Хоч би як це дивно не звучало на сучасне вухо – передовсім для того, щоб не дати мертвим шансу повернутися у світ живих. Скажімо, в язичницькі часи германці з цією метою дробили кості усім без винятку померлим. Особливо – черепи, а декому ще й (аби напевно) пробивали груди списом (скажімо, самовбивцям, повернення яких у світ живих боялися особливо).

А аборигени Малуккських островів (східна частина Малайського архіпелагу в Індонезії) найсильніше у світі боялися померлих жінок. Напевно, знали, кому насправді в мирському бутті насолили найбільше. А тому, щоб жінки не могли встати з могили, міцно прибивали цвяхами до гробу їхнє волосся.

Саме з обговорення культів предків у різних народів і почалося спілкування “Львівської газети” із затятою мандрівницею, що відвідала уже близько сорока країн, а у своїх буднях є бізнес-тренером, людиною, яка допомагає компаніям та підприємцям заробляти більше, автором двох профільних книг та 4 відеокурсів, а також експертом із перемовин українських ЗМІ, Людмилою Калабухою.

Людмила Карабуха з тисячолітнім драконовим деревом на Тенеріфе

Людмила Карабуха з тисячолітнім драконовим деревом на Тенеріфе

– Отже, Людо, пізнаючи інші культури, чи була нагода довідатися щось про місцеві похоронні традиції чи місцеві культи предків? Чи було щось, що Вас у цій площині справді вразило чи навіть потрясло?

– Найперше, що спадає на думку, − В’єтнам, де панує повага до батьків і роду. Життя місцевих людей минає на землі, де вони працюють по коліна у воді за технологіями, які використовували ще кількасот років тому. Ці люди садять і доглядають рис, який достигає у колосках, як жито. Але – що вражає –виростає не з насіння, а з розсади, яку у Південно-Східній Азії висаджують досі вручну. Утім зараз не про це мова.

У В’єтнамі також на рисових полях ховають померлих селян. І там же ставлять їм пам’ятники. А коли раптом ці невеличкі земельні ділянки виникне необхідність продати, можна бути спокійним − мертвих ніхто не потривожить. У цій країні нікому в голову не прийде викинути зі свого поля могили чужих родичів. Навпаки − нові власники ці могили доглядатимуть і вже своїх родичів поховають поруч.

А тому давні та цілком нові міні-цвинтарі на рисових полях уздовж узбіч тут можна бачити по всій країні. А ще – що теж вражає − тут нема жодного дому для літніх людей! Тобто справжні цінності народу не зумів знищити навіть комуністичний режим! До речі, В’єтнам на мене у цьому аспекті так вплинув, що тепер, коли відвідую могили близьких на цвинтарі, то завжди прибираю також і сусідні, закинуті чи недоглянуті.

Могили в рисових полях В’єтнаму

Могили в рисових полях В’єтнаму

Цілком несподіваним пошануванням померлих родичів став для мене Неаполь в Італії. Бо культ таких – це невід’ємна частина життя неаполітанців. Неаполітанці письмово оформляють угоди, щоб згодом душі родичів допомагали їм у бізнесі, коханні і буденному житті. Така маленька гарно декорована капличка, куди вкладають фотографії тих близьких, хто покинув цей світ, де запалюють їм свічки і кладуть квіти, є в кожному будинку. Іноді в найнесподіваніших місцях. Так, зайшовши в один із продуктових магазинів, ми з моїм чоловіком (а подорожуємо завжди разом) оніміли: капличка містилася просто серед полиць між винами та ковбасами. У ній за склом − фото бабці господаря та письмова угода про сприяння у справах в обмін за таке пошанування.

Капличка серед поличок з винами та ковбасами

Капличка серед поличок з винами та ковбасами

– Зараз читаю книгу про мандри «Перехожі». Автор Богдан Логвиненко починає свою розповідь про тих, кого під час цих мандрів зустрічав, із зауваги, що ми сприймаємо міста, і країни, вочевидь, також, через власну призму, на що впливає «наш «бекграунд», чутливість, емоційність, зрештою, навіть наше виховання». І що «не можна робити висновки одразу з перших днів, але ці дні запам’ятовуються найсильніше – як потужні спалахи». Які країни з тих чотирьох десятків запам’яталися найбільше?

– Насправді, якщо бути відкритим для досвіду і хотіти побачити все, що тільки можна, цікаво геть усе. Але свої топи я таки формую. Отже, сюди на цю мить належить Ісландія, Швейцарія та Грузія. І поясню – чому.

Ісландія захоплює оптимізмом людей, які живуть у собачому холоді на вулканах, що періодично вибухають, і зберегли мову, яка через особливості цієї країни, майже не змінилася, відколи були написані перші літературні пам’ятки Ісландії – саги. Тобто кожен сучасний ісландець без проблем прочитає саги, створені ще у XI – XII століттях.

Швейцарія залишилася у спогадах як країна найлюб’язніших і найввічливіших у світі людей, світ яких від нас максимально далекий і де остання війна була на наприкінці ХІІІ ст.

А Грузія підкорила вірою в людей, гостинністю, щирістю, бажанням допомогти. Так, коли нам відмовили проти ночі у даху над головою через те, що хтось в останню мить запропонував більше грошей (хоч про цей дах ми через інтернет домовлялися упродовж трьох місяців), незнайомі люди на вулиці, побачивши наш розпач, віддали нам ключі від своєї квартири у Тбілісі на два тижні і заборонили нам за це проживання їм заплатити.

Грузія для сім’ї Калабухів належить до найяскравіших країн

Грузія для сім’ї Калабухів належить до найяскравіших країн

− Різні країни, різні історії, різні світогляди. Що зауважуєте передовсім – подібності чи відмінності? Яка із відвіданих країн видалася Вам найбільш чужою. Чому?

– Я могла би жити всюди. І мені cкрізь подобається. Річ у тому, що, коли потрапляю до іншої країни, здатна відразу увійти в ту систему координат, в якій живуть місцеві люди. Бо як відчути душу народу, якщо не прийняти його реалії життя?

Зараз би хотіла сказати про Камбоджу, яка зовсім не чужа, хоча і така відмінна від нас! Це − туристична Мекка для людей зі всього світу! Перше, що спадає на гадку, коли розповідаю про цю країну, це маленькі на зріст камбоджійці, які сидять уздовж дороги на дитячих, з точки європейця, стільчиках і купками, наче насіння соняшника, продають балют − варені качині яйця, в яких уже сформувався плід з пір’ячком, хрящами та дзьобом. Мені стало цікаво, що це.

Мій чоловік навідріз відмовився це їсти, а я сіла на маленький стільчик біля продавця і, строго дотримуючись його інструкції, спочатку випила навколоплідну рідину (яка за смаком нагадувала курячий бульйон), а потім відколупнула шкаралупу, посипала сумішшю чорного перцю та солі вміст і проковтнула. Спочатку один балют, потім другий. І скажу вам – вони виявилися дуже смачними.

З екзотичних страв я мала вже що з чим порівнювати. Адже раніше куштувала м’ясо крокодила, жаби, черепахи та страуса, пила щойно випущену кров гадюки і ковтала її пульсуюче серце. Отож для мене ці качині зародки були дуже лайтовою та смачною їжею, яка принаймні була варена. Хоча чула, що такі качині зародки їдять і сирими. Тоді коло нас з чоловіком і продавця балюту зібрався великий натовп, бо всім було цікаво, як балют їстиме біла людина.

Хтось приніс домашній рисовий самогон. З малесеньких, майже іграшкових келішків я разом із маленькими усміхненими камбоджійцями пила їхнє спиртне, їла балют і відчувала себе Гулівером у країні ліліпутів! Коли мене потім у Львові запитували, чи не шкода мені було тих качечок і змій, то я відповідала, що шкода, але люди там так живуть і так харчуються. Що навчили мене мандри до Камбоджі – це завжди бути відкритою для нового досвіду і нічому ніколи не дивуватися, ні в житті, ні в їжі!

Зупа з крокодила добре смакує

Зупа з крокодила добре смакує

− Світ – це справді книжка, і той, хто не подорожує, читає тільки одну сторінку. Хоч цей вислів святого Августина вже набив оскому, але так воно і є. Однак у кожного його особиста мотивація мандрів. Чому подорожуєте Ви? І чого, як правило, від власних подорожей очікуєте?

– Країни, де я побувала, для мене насамперед – це люди, яких там зустріла, їхні звичаї і релігія, вулична їжа та напої. А варто сказати, що це не тільки найдорожчі квартали суперцивілізованих міст, а й джунглі та нетрі найбідніших країн. І скрізь є люди, які вміють, попри все, бути щасливими.

Їхні світи стали частинками мого світу, їхні досягнення та випробування роблять мене стійкішою! Отже, подорожі для мене – це передовсім натхнення і відчуття повноти життя. І ще завдяки подорожам у моє життя входять нові друзі. Вважається, що справжні друзі можуть  бути тільки з юності. Але в моєму випадку це не так. Якщо мої шкільні та студентські подруги більше не є частиною мого життя, це не означає, що вони погані. Просто життя пішло в інше русло, змінилися пріоритети, погляди, цілі, бачення себе. А справжніх друзів мені таланить знаходити і сьогодні. Ті, з ким ми разом мандрували кримінальними районами Ріо-де-Жанейро, джунглями Амазонки чи вулканами Ісландії, надійні і справжні. Ми навіть інколи жартуємо, що для того, щоби знайти один одного, нам варто було поїхати так далеко!

Найбільші в світі водоспади Ігуасу на кордоні Бразилії і Аргентини

Найбільші в світі водоспади Ігуасу на кордоні Бразилії і Аргентини

– За якими критеріями вибираєте наступну країну, куди поїхати? Ці поїздки, як правило, данина екстриму чи подорожуєте з турфірмами?

− Ми з чоловіком випробували різний формат подорожей: і з туристичними компаніями, і самостійно. Сьогодні самі вибираємо країну, самі формуємо маршрут, потім збираємо навколо себе коло однодумців. Інколи просто пишу у «Фейсбуку»: «Я їду, хто зі мною?» і підбирається неймовірна компанія! Подорожувати гуртом значно веселіше,  а також безпечніше і бюджетніше. Наприклад, у великому гурті шикарна квартира на набережній Копакабана – одного з найвідоміших дорогих районів Бразилії – обійшлася нам за ціною гостела. То чого цим нехтувати?

Йорданія, пустеля Вадірам

Йорданія, пустеля Вадірам

– Їдете навмання чи до кожної поїздки ретельно готуєтеся (тобто плануєте, що хочете побачити, де, скільки часу тим враженням приділити)? Добре спланована чи несподівана мандрівка, як правило, буває яскравішою для сприйняття і згодом для пам’яті?

– У нашому мандрівному житті був різний досвід: ми мандрували і до країн, про які мріяли роками, і «падали жертвами» акцій, які нам траплялися випадково! Але за те, які то були акції! Так ми потрапили в епічну півторамісячну мандрівку Південною Америкою: наші друзі на нашій кухні знайшли акцію на кінематографічний океанський лайнер з концертними залами, казино, ресторанами, спа-салонами, крамницями на борту.

«Ми їдемо, − сказали вони. − Ви з нами?» Нам із чоловіком знадобилося рівно три секунди, щоб одночасно сказати вголос: «Реєструйте і нас, ми поїдемо з вами!». І тільки після цього вирішували, як організуємо нашу роботу на стільки часу. Такий круїз зазвичай коштує більше ніж тисячу євро на  тиждень. А тут за «все включено» на 8 днів і 8 ночей треба було віддати тільки 154 євро. Не скористатися було гріх! І ми скористалися і поїхали!

А подорожувати почали тому, що я дуже люблю історію. І так багато читала про всі ці замки, цікаві місця, королів і героїв, що врешті захотіла все побачити на власні очі. Отож 13 років тому ми з чоловіком вирішили перестати бути теоретиками, а стати  практиками, і поїхали в Італію, на батьківщину епохи Відродження.

Вулкан Тейде

Вулкан Тейде

− Вважається, що мандри – це не стільки пошук незнаного, скільки спроба пізнати себе самого. Що більше людина мандрує, то краще вона себе розуміє. Що особисто Ви цілком нове для Вас довідалися про себе з мандрівок? Які відкриття передовсім про власну особу зробили?

– Мандри для мене – це і моя професійна діяльність бізнес-тренера і бізнес-консультанта. Де б я не була, в найдорожчих столицях світу: Лондоні, Стокгольмі, Женеві, Мадриді, чи джунглях Бразилії, В’єтнаму, Парагваю чи Аргентини, я завжди звертаю увагу на те, що і як продають один одному люди в далеких краях!

А потім свій досвід передаю учасникам тренінгових програм, пишу статті і книги. А ще це − чудовий активний відпочинок, нові друзі, натхнення і перезавантаження. Не менш важливим для мене є також те, що мандри об’єднують сім’ї. Тобто якщо тільки з близькою людиною у вас виникає якесь напруження або, не дай Боже, криза – їдьте у мандри!

Бо саме там ви вкотре зрозумієте, наскільки близькі один одному, що у вас спільного, як однаково сприймаєте світ, А тому будь-яке напруження зникне, і ви повернетеся згуртованими і щасливими людьми. Неодноразово перевірено. Це працює!

Найважливіший шлях – це шлях до самого себе

Найважливіший шлях – це шлях до самого себе

− Відомий інтелектуал та мандрівник Петр Вайль наголошував, мета мандрів – повернення. Мандри одомашнюють простір, і чим більше приручених місць, тим більше повернень. Куди б хотіли знову повернутися? Чи , можливо, виходите із постулату, що на світі стільки прекрасних місць, що на повернення в уже відвідане тратити власне життя таки гріх?

− Ми намагаємося завжди відкривати нові краї. А якщо наш маршрут пролягає через країну, де вже були, то відвідуємо місця, які не мали як дослідити раніше. І відкриваємо для себе нову грань будь-якого відомого нам міста і країни.

І скажу вам, що Україна, якою теж обожнюємо мандрувати, є не менш незвіданою і цікавою за найекзотичніші землі. Країною реальних можливостей, бо хто би що не казав, але саме тут я написала власну історію: коли без грошей і без зв’язків, вихована в родині митців (де слова «гроші» чи «продаж» вважалося чимось на зразок нецензурної лексики), із сірих вулиць 1990-х виключно завдяки своїй наполегливості та цілеспрямованості стала успішним підприємцем та бізнес-тренером.

Для нас Україна ще й особливо щемка, бо вона − рідна. Я не втомлююся повторювати: якщо хочете мандрувати, а ресурсів полетіти за обрій недостатньо, візьміть наплічник, відкрийте Google, почитайте путівник, поспілкуйтеся з місцевим краєзнавцем і йдіть досліджувати сусіднє село! Ви будете вражені, скільки всього там можна побачити, скільки відкрити і зрозуміти. І що найголовніше – зрозуміти насамперед не в іншому, а в собі. Бо шлях до себе насправді – найскладніший.

Фото: з архіву Людмили Калабухи