Хворі й недообстежені, або Похід у поліклініку як іспит для батьківської психіки

Зустріла лікарку із поліклініки, та кинула оком на Елю і, звівши брови, критично видала:

     5537  

−    Така грубенька…
−    З голоду пухне, − випалила я, а сама аж стиснулася від сміху.
−    Вам би її педіатру показати, може, треба дієту.
−    Гм… ЩО? Елі – дієту? – здається, до мене почало доходити, що зі мною таки не жартують. – Вона важить 15,5 кг і має зріст 95 см.
−    Забагато, по табличці має бути на її вік максимум 15. То ж, знаєте, є серйозна загроза ожиріння, і тоді… Ну, що вам розказувати, самі повинні розуміти, треба з тим щось робити, поки не пізно, − щебече зовсім не худенька жіночка.
−    Дякую, − вкотре переконуюся, що неспроста я вирішила більше в поліклініку ні ногою.
І швидко йду геть, бо закипаю від злості. Еля тим часом прудко петляє на велобізі поміж туй на доріжці біля поліклініки − моя товста-товста дитина, яку потрібно садити на дієту.

ves_1

Де починається професійна етика і закінчується непрофесійна безпардонність? Останні дні інтернет рясніє гнівними постами захисників медичних працівників. Це почалося після жахливої історії, коли в пологовому будинку в утробі жінки померло дитя. За лікарів заступаються, їх вигороджують, їм дякують, вклоняються, нас переконують, що ми – ніщо, і живі завдяки їм, що вони і цього могли б не робити… Ні, я зовсім не хочу паплюжити професію лікаря чи медсестри, але чому, скажіть, чому і вірити їм я теж не можу?

Коли народилася Еля, у нас почався період переоцінки реальності. Я зрозуміла, що не маю педіатра, якому довіряю, що ті, з ким довелося мати справу у перші дні, – моє найдужче розчарування. Так, я − звичайна мама, без медичної освіти, але й без нашарувань допотопних знань, давно розвінчаних міфів і непідтверджених теорій. Перший візит педіатра – і я вже знаю, що, на її думку, моя дитина потребує детального медогляду, бо «весь час плаче, суче ніжками», а ще вона «не так» покакала і напукала − ну, не конвалією, одним словом. Перший візит у поліклініку – і все ще цікавіше: юна хірург каже про дисплазію кульшових суглобів і… криві пальці ніг. О, біда, один на один заходять! І поки дитина не ходить – слід виправити, бо потім будуть проблеми. Я стою, дивлюся на хірурга, на Елю, якій це все вже у печінках, і мене охоплює розпач і жах. Кажу, що ношу у слінгу, з широким розведенням ніжок, а вдома – у позі жабки. Питає, що це і навіщо. Прощаюся, і ми йдемо до невропатолога. А там – ще краще: занадто активна дитина, кричить, імовірно, якісь порушення нервової системи і високий внутрішньо-черепний тиск, треба подавати заспокійливі. І призначення: седативні, сечогінні, «бовтанка» з рецептурного відділу. Потім гастроентеролог, яка, не заглядаючи у рот дитини, каже, що у неї коротка вуздечка язика, і кричить мені в очі, що я вбиваю дитину своїм молоком (лікарці поперек горла мої часті годування, вона вірить у режим і …безлактозні суміші). І на завершення – наша дільнична педіатр, яка хвалиться, що у неї понад 30 років трудового стажу і вона лікувала не одне покоління хворих дітей. А в мене лише одне запитання: а чому не виростила хоч одне покоління здорових? Вона зневажливо кидає мені, що знає таких розумних, як я, що мої інтернети мені не допоможуть, і вручає листок призначення на вісім пунктів і два пакетики суміші «Хумана».

−    Я поганого не порекомендую, якщо не вірите, спитайте в інших мам. Якщо підійде – скажіть.
−    О, так, я все розумію…

Я пам’ятаю, як ішла тоді додому з Ель на руках і плакала. У мене було відчуття, що я одна-однісінька у всенькому світі, що не маю ніякої опори, не маю кому вірити і до кого звернутися. Цей пекучий розпач був таким неочікуваним і безглуздим, що я реально розгубилася і навіть забула, що взагалі-то, якщо вірити цьому дню, то у мене народилася хвора-прехвора дитина. Це потім мені порадять добрих діагностів і педіатра, це потім у вузьких спеціалістів я поступово перевірю усі «діагнози» з нашої поліклініки, і жоден із них не підтвердиться! І це потім мені стане легше, а тоді…

969f03e6efd308db7b557ecc00e63ade

Вірю, що є чудові лікарі, я знаю таких – такі рятували мене, мою вагітність, а згодом і Елю. Вірю, що «дитячі» такі теж є, ми з ними вже мали справу. Але чому стільки непрофесійних, нетактовних, зверхніх, застряглих у минулому столітті? Не мені їх оцінювати? А кому? Читаю сьогодні ще один пост на ФБ про те, що от ми всі такі злі й недобрі, ганимо лікарів, а вони от візьмуть та й образяться і втечуть усі за кордон. І мені справді хочеться сказати: нехай! Оці от ображені нехай їдуть. Може, це грубо, але чесно. Ми востаннє були у поліклініці, коли Елі було 8 місяців, зараз їй 2,6 року. Я забрала її медичну картку, і за потреби ми звертаємося до спеціалістів не за місцем прописки. Відтоді, як ми це зробили, я заспокоїлася, а дитина почала набирати вагу. Бо перші місяці я тільки й чула, що з моєю дитиною все не так: недобір ваги, не повзає, весь час плаче, постійно голодна, бо шукає груди… І її треба лікувати, лікувати, лікувати… А від чого?

Чи я проти лікарів? Ні, звісно! Але я, як мама, до прикладу, проти такої системи медицини. І річ не в тому, що я хочу довести собі чи комусь, що моя дитина унікальна або ж усі медики – погані. Ні, я хочу бути впевненою, що можу вірити тим, хто іменує себе хірургом, педіатром чи окулістом. Бо недовіра підриває будь-яку надію на порозуміння і діалог. Я хочу, щоб з їхнього лексикону зникло оце зверхнє: «Мамочка, що вам пояснювати, робіть, як сказано. Я краще знаю, останні пів століття я саме в цьому усіх переконую». Чи я багато хочу? Так, я знаю про малі зарплати, погані умови роботи і протоколи. Я також знаю чудових спеціалістів, які навіть у таких умовах залишаються чудовими. То що ж заважає іншим? Чому обрали такий фах, в якому і їм не комфортно, і шкоди завдають більше, ніж користі?

Знаю, що в цій сфері все дуже не просто і неоднозначно, що окрема людина не зламає систему, що є медичні протоколи, які писані багато років тому, і які, проте, досі – дороговказ медикам. Але ще я переконана, що будь-який спеціаліст, який поважає себе і прагне відповідати запитам часу, просто зобов’язаний вдосконалюватися, займатися самовдосконаленням, багато читати, слідкувати за розвитком його сфери діяльності. Я знову багато хочу? Моє уявлення про те, як має бути, випадає за межі реальності? Щодня на батьківських форумах і в групах на «Фейсбуці» рясніють пости про пошук доброго педіатра. Усі шукають надійного лікаря для своїх дітей і хочуть бути у ньому впевнені. Найчастіші вимоги: щоб не призначав 10 препаратів при вірусній інфекції, а антибіотики − без аналізів і підтвердженої бактеріальної інфекції, щоб не лікував антибіотиками нежить і кашель, щоб скерував на обстеження, а не ставив діагноз «на око», щоб на листку призначень ставив підпис і печатку, підтверджуючи цим, що бере відповідальність за ці призначення. Невже апріорі не мають батьки права вимагати цього від кожного дитячого лікаря? Чому ми щоразу змушені почуватися ідіотами, коли щось уточнюємо, запитуємо, нагадуємо?

699287
Мені дивно і страшно, коли лікарі не несуть відповідальності за свої дії. Всі рази, коли я приходила в поліклініку, мені на кожному кроці нагадували, що лише я відповідаю за свою дитину, виконаю приписи лікаря чи не виконаю. Звичайно, я перекладати її ні на кого не збираюся, але, звертаючись у медзаклад, таки очікую, що лікар адекватно оцінить стан дитини і за потреби надасть допомогу, беручи на себе відповідальність за поставлений ним діагноз і призначене лікування. Я розумію, що заходжу на слизьке і багато нюансів функціонування медицини не знаю, але чи повинна я їх знати, йдучи просто на прийом до педіатра? Думаю, що ні. Я з розумінням ставлюся до складнощів, які виникають унаслідок недофінансування медзакладів, але ніколи не зрозумію допотопність поглядів на здоров’я і совковість у ставленні до пацієнта. Мене дивують і обурює намагання запхати всіх дітей в одні рамки, не враховуючи індивідуальних особливостей організму, генетики, способу життя тощо. Я не розумію, чому дитина з чудовим самопочуттям і гарним апетитом та здоровим харчуванням має сидіти на дієті, якщо її вага у табличці позначена, як «вище середньої». А якщо раптом у неї зріст буде «вище середнього», то що, підрізати, надпиляти? Чи, може, наказати не рости, поки знову не впишеться у рамки?

AppleMark

AppleMark

Мене відверто обурюють свідки табличок і вірні послідовники теорії однаковості, я боюся апологетів ярликів, кліше і штампів, знання яких обмежуються начальною програмою медінститутів. Я вірю у бажання людей бути корисними і рятувати здоров’я та життя інших, у бажання міняти світ на краще і допомогти батькам ростити здорових дітей. Я точно знаю, що ми заслуговуємо на професійних і відповідальних педіатрів, і я чекаю реформи медицини, коли батьки офіційно зможуть самі обирати лікаря, без купи бюрократії, заяв, пояснень і нервотріпання, як є зараз, якщо раптом хтось хоче змінити дільничного на іншого лікаря. І ще – відверто надіюся, що саморозвиток, вдосконалення, начитаність, пошук нових джерел інформації стануть модними не лише, до прикладу, в IT, PR чи НR. Медицина – це сфера, яка розвивається не менш інтенсивно, аніж названі індустрії, але прогресивність середньої руки лікаря з поліклініки відверто кульгає.

Я не претендую на те, що лише моя думка правильна, не припасовую собі роль прокурора, але з радістю вислухаю, що у вас усіх є чудові педіатри, яким ви довіряєте, якими задоволені. Нехай би я не мала рації, нехай би було так, що нам просто не пощастило. Направду, це було б меншим розчаруванням, аніж усвідомлення того, що інші батьки теж у вічному пошуку адекватного дитячого лікаря.

P.S. Звинувачення, що я обдивилася доктора Хауса – смішні і недоречні, бо я не бачила жодної серії, але це не заважає мені мріяти) Я знаю, що буває інакше, ніж у нас, тому дуже сподіваюся, що спільно ми доростемо до цього. А за контакти адекватних педіатрів буду безмежно вдячна)