Все починалося з брами

У львівській школі №28, реставруючи минуле, думають насамперед про те, яким буде майбутнє

   Ярина Коваль   11083  

1

Начебто нічого незвичайного: у львівській спеціалізованій СШ №28 (з поглибленим вивченням німецької мови) перед початком нового навчального року реставрували стару браму. Брама та й брама. Але середовище, як і історія, твориться з деталей. А деталі у цій школі справді важать. А тому цю браму, яку, можливо, деінде просто викинули б − дуже вже непоказно та пошарпано виглядала, тут взялися рятувати і врятували не лише понадстолітню її деревину, а й старий австрійський замок, ключ, до якого, щоправда, довелося додатково зробити.

Саме ця брама і спровокувала зустріч «Львівської газети» з директором школи Іваном Лозенком. Бо, як стверджував видатний німець Йоганн Вольфганг фон Гете, найкраще, що дає історія, – той ентузіазм, який вона викликає. А ентузіазму ні школі (яка регулярно потрапляє до всіляких «плюсових» рейтингів), ні нинішньому її директорові, який водночас є віце-президентом Асоціації українських германістів, не позичати. Ретельно реставруючи минуле, тут думають насамперед про те, яким буде майбутнє.

− Іване Васильовичу, якщо вірити Бісмарку, що війни виграють не генерали, а парафіяльні священики та вчителі, то що в тому контексті означають Ваші численні спроби зберегти у школі видимі зв’язки з минулим?

− Можливість − передусім для учнів − відчути тяглість поколінь, власну закоріненість в історію та традиції, причетність до спільної великої справи. А це – хоч як би банально воно не звучало – справді дуже важливо. Бо людина без коріння часто перероджується у монстра. Я волів би, щоб з нашими випускниками цього не сталося.

− Вірите, що краса врятує світ?

− Навіть якщо і не краса врятує, то принаймні вона уможливить не втратити останню надію. Я не люблю, коли кажуть: «Треба прищеплювати любов до краси». Бо щеплення можна робити тільки від хвороби, а красу треба вміти бачити, оцінити, навіть якщо сам маєш інші вподобання. Приміром, я не знаю, чи всі школярі скажуть, що кращої брами за нашу (що її повернули до життя майстри-реставратори під орудою Андрія Пулика) вони у своєму житті не бачили. Але переконаний, що подих того часу нікого не залишить байдужим. Адже з цієї ще австрійської брами фактично починається історія нашої школи. А ця історія у нас особлива.

3
− Через те, що школу як приватну гімназію для дівчат після Першої світової війни заснували на нинішньому її місці сестри чернечого згромадження святої Уршули, які прийшли на наші терени – до Львова, Станіславова та Коломиї − у 1910-х роках? Чи тому, що, попри всі радянські нюанси ще в 60-х роках, тодішній директор школи Петро Ковалишин зумів не лише зробити школу іменною (вона стала школою імені Тараса Шевченка), а й увести в шкільний стрій особливий обов’язковий елемент для всіх учнів – строгого зразка вишитий комірець, традицію ношення якого школа зберегла до сьогодні?

− Та через усе, починаючи від перших днів існування нашого навчального осередку, який під спільним дахом об’єднав дві різночасові будівлі. Історія старішої (яку сестри-уршулянки викупили після Першої світової війни для створення гімназії і таку, розбудувавши будівлю, уже 1923 року відкрили) стартує ще з кінця ХІХ століття. Новіша будівля уже спеціально для цієї гімназії під спільним дахом була зведена у 1932-1934 роках і вважається одним із найкращих зразків львівського функціоналізму. Але наразі мова не про те. Щоб звести нове приміщення для своєї гімназії, сестри-уршулянки взяли велику позику, яку віддавали до 50-х років минулого століття, попри те, що в часи Другої світової війни гімназія не функціонувала, а у вересні 1944-го навчальний осередок відновив свою роботу вже як середня жіноча школа №28. Під час мого візиту до монастиря уршулянок у Вроцлаві, з яким листуюся, сподіваючись якомога більше довідатися про нашу історію, я поцікавився в очільниці монастиря, як і де уршулянкам вдалося взяти таку велику позику на спорудження школи. То воно відповіла: «Ми дали позичальникам слово гонору». І саме це слово, а не жодні офіційні папери, незважаючи на те, що шкільні приміщення уже давно конфіскувала радянська влада, змушували уршулянок до 1950-х років включно гасити свої борги перед позичальниками. Оце розуміння слова гонору ми намагаємося прищепити нашим учням і нині. До речі, тодішнього свого візиту я був враженим також через те, що уршулянки не просто зберігали пам’ять про львівську гімназію, а також її штандарт, висвячений у грудні 1935 року архієпископом Твардовським. Цей штандарт (фотокопію якого ми виставили в холі школи) цікавий не лише образом Ченстоховської Божої Матері, а й гаслом, що є спільним із нашим – «Богові, Батьківщині та науці». Тому історія не повторюється. Вона для нас в контексті нашого навчального осередку єдина.

4

− Маєте таких історичних часових перегуків багато?

− Не бракує. Звичайно, похвалитися досягненнями своєї школи хоче кожен директор. Але мені нічого не потрібно робити штучно. Гімназія сестер-уршулянок свого часу була однією із найпрестижніших у Львові, даючи дуже добрі знання, які робили випускників конкурентоспроможними у їхньому подальшому вишколі. Ми теж не пасемо задніх: 90% наших випускників вступають саме на бюджетні відділення університетів та інститутів. Торік за результатами ЗНО ми потрапили до сотні найкращих шкіл України. А цього року опинилися в десятці найкращих шкіл з вивчення математики у Львові. З інших збігів – уршулянки мали шкільну форму синього кольору, ми теж маємо синю форму. Уршулянки мали обов’язкові комірчики на формі (щоправда, матроски), ми теж маємо завдяки Петрові Ковалишину обов’язкові комірці. Те опалювання, яке гріло уршулянок, гріє і нас. Уршулянки заробляли гроші, організовуючи ярмарки солодощів, потім мандруючи, ми теж заробляємо гроші, організовуючи ярмарки. Але на виручені кошти закуповуємо сьогодні необхідне для нашого військового госпіталю. Та, зрештою, тих перегуків і збігів є значно більше, навіть вазони іноді в класах розставлені так, як були розставлені у гімназії сестер-уршулянок, про що розповідають старі світлини. А таких світлин у нашому архіві трохи є. Тому, щоб діти краще відчували зв’язок поколінь, дух школи, що вони – львів’яни, ми прикрасили наші коридори репродукціями старих світлин.

5
− Коли Ви особисто відчули, що є львів’янином?

− Насправді я родом з Київської області, з Полісся, з-під Чорнобиля. Тобто є людиною лісів і боліт, ягід і грибів. Але це не завадило мені не просто закохатися у місто, а відчути, як і чим воно живе, як б’ється його серце. Відчути не як сторонній спостерігач, а як той, хто це місто з усіма його плюсами та мінусами готовий прийняти. Уперше я потрапив у Львів як абітурієнт, вступаючи на заочне навчання до Львівського університету імені Івана Франка на факультет іноземних мов, що його успішно завершив у 1995 році. І це вже була моя друга вища освіта (перша – будівельна), що й привела мене до цієї школи. Коли за щось беруся, то повинен зробити це максимально добре. Таку маю натуру. Але і школа має якусь особливу енергетику, яка особисто мені дозволяє працювати по 12 годин денно. А відколи з ініціативи нашого випускника та фактично за його кошт ми встановили біля входу до школи фігуру Матері Божої, то й наші усі починання, як мені здається, просуваються значно швидше.

6
− За ту фігуру школу трохи поскубли інтернет-мережі.

− Хоча нападки, як на мене, несправедливі. Річ у тому, що фігура Матері Божої ще в часи уршулянок біля школи була, про що є фотоматеріали. Щоправда, стояла вона під гіркою, якщо підніматися на наш стадіон. Сьогодні, з будівельної точки зору, там надзвичайно важко її розмістити, та й наряд чи така скульптура на старому місці комфортно би себе почувала. Адже довкілля змінилося. Між іншим, три роки тому до нас завітала делегація американців з польським корінням. І от серед них була жінка, чия мама закінчувала львівську гімназію сестер-уршулянок і до кінця свого життя тільки тепло про неї згадувала та навіть виконувала ті гімнастичні вправи (руханку), яких тут навчилась. Жінка з її приятелями дуже хотіли побачити, як школа виглядає зараз. А по завершенні візиту, коли я поділився з ними ідеєю відновлення скульптури Матері Божої, зробили на відновлення такої скульптури найперший внесок. Про буквальне відтворення скульптури мова не йшла, бо ми встановили Покрову, але суті, думаю, це не змінило. Що цікаво, уршулянки, відповідно до тих старих креслень, що їх нам показала молода дослідниця архітектури міжвоєнного Львова Вероніка Дрогобицька, багато що в екстер’єрі втілити не встигли: скажімо, дзвін, для якого досі є лише отвір, фігуру Матері Божої, яка мала стояти на глобусі і бути встановленою на зведеній стіні навпроти входу в школу тощо. Як цікаво й те, що завдяки цій дослідниці макет будівель нашої школи сьогодні виставлений на виставці «Архітектура міжвоєнного Львова» у Вроцлаві. Але і того, що уршулянки зробити встигли, вистачить, щоб музей школи, який плануємо відкрити, був не просто даниною історії, а й інформаційно цікавим.

7

− Окрім старих світлин, маєте трохи речей для музею?

− Ми маємо навіть старі парти, та ще багато іншого. Наприклад, в одній з підсобок я побачив стару польську шафу, яка після того, як з нею попрацювали реставратори, стала такою гарною, що наразі зберігаю її у своєму кабінеті. Маємо ще старий віденський сейф, з яким пов’язана смішна історія. У цей сейф за радянських часів клали готівку (приміром, коли мали видавати зарплату вчителям). А про це якось довідалися злодії і сейф вкрали. Однак відчинити сейф не змогли. І винести геть теж не змогли, бо він неймовірно важкий. То протягли трохи по коридору та й кинули. Сейф зараз у робочому стані і теж стоїть у мене в кабінеті. Але не тільки про довоєнний період маємо що розповідати. І за пізніших часів школа була славною. Скажіть, чи багато ви знаєте шкіл, де би був створений симфонічний оркестр, оркестр духових інструментів, ансамбль скрипалів, ансамбль бандуристів тощо? А тут були. Школа була постійною учасницею тоді ще всесоюзних фестивалів, проводила такі фестивалі в себе. Це воно звучить, як звичайний перелік добрих справ. А насправді за тим стояла колосальна праця і дирекції, і вчителів, і учнів.

− Іване Васильовичу, а як трапилося, що ім’я Тараса Шевченка у школи забрали?

− Та його офіційно наче й ніхто не забирав –школі за шанобливе ставлення до пам’яті Шевченка та з нагоди 150-річчя від дня його народження це ім’я у 1964 році присвоїла Львівська міська рада. Просто раптом воно з назви школи випало і більше не з’явилося. А сьогодні ім’я Шевченка має СШ №44. Тобто цю тему треба досліджувати. А між собою розглядаємо як версію, що за школою часів директора Петра Ковалишина через його любов до України закріпилося сприйняття її як націоналістичної. Що означало це в радянській дійсності сьогодні можна лише уявляти. Серце директора також не витримало…

8

− Кожен керівник додає до історії щось своє. За Вашого керівництва до СШ №28 був перенесений з Педагогічної бібліотеки центр навчально-методичної літератури Гете-інституту. І це перший випадок в Україні, коли такий центр розташовано в школі.

− Це правда. Таких центрів в Україні не так уже й багато – лише десять, і всі вони, як правило, знайшли собі місце чи то в стінах університетів, чи в інших поважних установах. До речі, на наших західноукраїнських теренах схожого центру не має ні Франківськ, ні Тернопіль, ні Луцьк, ні Ужгород, ні інші обласні центри. Ми дуже щасливі, що так є, бо тепер маємо змогу і вчитися за німецькими автентичними підручниками, і використовувати всілякі їхні додаткові матеріали. Отож той мовний диплом, до якого ми готуємо, а це рівень В2/С1, з допомогою матеріалів цього центру стає для багатьох дітей справді реальним.

− Зараз модно говорити про стратегічне планування. А у Вас такі плани є?

− Напевно, поганий керівник, якщо він таких планів не має. Ми склали 10 проектів на 5 років, що стосуються як змісту, так і форми, і хочемо їх зареєструвати. Скажімо, маємо унікальний внутрішній дворик, який зараз геть не має вигляду, але я би бачив його у плитці з величезними вазонами, з тренажерами і під прозорим дахом. Чи на місці старого розваленого тиру, який підлягає знесенню, хочемо створити ігровий майданчик для груп продовженого дня тощо. І це не просто мрії, вже є певні домовленості з тими, хто справді може надати нам для реалізації задумів допомогу.

− Все справи та й справи. А як відновлюєтеся?

− У суботу намагаюся виспатися, а в неділю уже сідаю за комп’ютер готувати уроки. Адже з понеділка знову до дітей, бо насамперед я все ж таки вчитель.