Право на емоції, або Юпітере, ти злишся, отже, ти не маєш рації…

   Ліля Криницька   5491  

Я – мама чудесної дівчинки, і я часто серджуся на свою дитину. Серджуся і не можу спинитися. Звучить, як зізнання у групі анонімних алкоголіків, правда? Але це − не анонімно і не банальне зізнання. Це – моє життя, мої помилки і моя робота над собою. І я думаю, що всі батьки в якісь моменти проходять через подібне. Ну, або застрягають у цьому − то вже як кому вдається. Дуже не люблю інстаграмних сімей: з ідеальними емоціями на фото і бездоганним щастям на показ. І не тому, що заздрю, а тому, що знаю, яких інколи зусиль варті ці реальні усмішки. Я, звісно, вірю, що є ідеальні батьки, ідеальні діти, ідеальні дні, ідеальні емоції і… дід Мороз. Так само не люблю читати пости-«плачі Ярославни», в яких мами нарікають на все, що стосується малюка: і зуби ростуть, і в кота шерсть видирає, і обблював бабусин гобелен, і розбив китайську вазу династії Цин чи Сун. А ці, спитаєте, чим мені не догодили? Я не вірю в дітей як розчарування. Діти – це інше, точно щось зовсім інше.

Фото: Baby Gaga

Фото: Baby Gaga

Моя Еля вміє робити просто неймовірні речі, які досі не були до снаги нікому. Вона майстерно доводить мене до психозу і крику за мінімальну одиницю часу, хоча це раніше не вдавалося навіть усім разом узятим журналістам і окремим колегам по роботі. А вони старалися, мушу вам сказати! Еля може подивитися на мене так, що почуваюся невдячною істотою і недомамою, ніби лише я можу психувати від її «салату для мами Лілі» з пластиліну просто в ліжку. Дитина старалася, а я не оцінила… Я серджуся, що вона мастить моїм кремом свої руки, а заодно і свій одяг, і меблі, й іграшки. Серджуся, що вона зробила інвалідом мій ноутбук, кількома кліками дефрагментувавши диски і знісши драйвери. Тепер я не слухаю музику, а деякі букви на клавіатурі просто живуть своїм життям. Я злилася, коли вона зламала мою улюблену салатову фіалку, несучи її з підвіконня мені на кухню і перевернувши дорогою горщик. То мав бути «гостинець для мами Лілі». Так, гостинець вдався, мама Ліля і кричала, і сумувала, і навіть плакала. А вчора я просто була прибита «сюрпризом» із черевиками: дорогою з ринку, сидячи у візку, Ель просто роззулася об підніжку, і ми загубили б взуття, якби якась жінка не гукнула мені, що за нами щось упало. Я зібрала черевики й спробувала доньку взути. Та отримала формену істерику посеред вулиці, з маханням ніг, роззуванням, криками: «Цівики ні!!!! Ну нехай Ая буде бося!!!». Воно «ну нехай», але ж +2 і тільки тонкі шкарпетки на ногах, а додому ще ого-го! Як бути мудрим у такій ситуації, як не злоститися, які емоції правильні, а які ні? Я знаю, як гарно сформулювати правильні запитання, але, хоч убий, не знаю на них правильних відповідей. Знаю лише життєві, схоже, що неправильні й нерозумні.

08b1ec0dd-1

Чому я серджуся? Бо втомилася. Бо 2,5 року 24 години на добу мамства – це непросто. Самій, фізично самій, ростити дитину – не поле перейти. Але це я не жаліюся, а сама собі пояснюю свої ж відчуття і почуття. Навіщо мама злоститься? Бо це її захисна реакція, одна з тих, які приходять після фізичного виснаження і психічної перевтоми. Мама працює цілодобово мамою, нянею, лікарем, кухарем, прибиральницею, тренером з еквілібристики, інструктором з раннього виносу мозку. Втомлена і замучена мама – дуже ресурсна і мотивуюча, вона може навчити власну дитину робити емоційні випади, обзивати людей поганими, шукати винних у всіх бідах на світі, бачити життя, як халепу. Іноді дивлюся на доньку і її непідробну злість на якусь дрібницю і питаю сама в себе: «Звідки це у неї?» А потім розумію, що я це вже десь бачила і навіть переживала. І настає найважчий момент – приходить гризота, коли їси себе за будь-яку крамолу, за будь-який поганий вчинок, за думку негарну, за слова недобрі, за неприємні емоції.

mama1

Як часто ми забуваємо, що ми – живі! Що ми – люди! Мама – жива людина! Не лише наші діти, але й ми маємо потреби й бажання. Але хто би то про це пам’ятав… А ще – маємо права, а не лише обов’язки. І право на емоції, крім іншого. І, як на мене, воно точно не менш важливе, ніж право на відпочинок, наприклад. Був період, десь перші місяців шість після народження Елі, коли я постійно собі щось пояснювала і якось сама перед собою виправдовувалася. Не перед кимсь, а саме перед собою. Чулася винною у кожному «хник» дитини і кожному похмурому погляді оточення. Мій перфекціонізм неабияк постраждав і здав позиції, я побачила, що не встигаю, не встигаю, не встигаю… Що або донька, або посуд і обід, що або погуляти з нею і подихати літом, або прибирання і прання. І я обрала перше: доньку і парк, літо і каву, друзів і ліс, село і читання. Думаю, що це врятувало мене від ранньої депресії і добряче відтягнуло час виснаження. А зараз відчуваю втому і знову іноді починаю колупатися в собі. І серджуся, більше навіть на себе, ніж на доньку, але кепсько нам обом.

Я знаю всю теорію про делегування обов’язків, пошук джерел для черпання сил, про ресурси і тайм-менеджмент, про 1500 варіантів переключитися і перезарядитися, але все частіше просто відключаюся і розряджаюся, бо реальність безжально правим хуком відправляє всю теорію у глибокий нокаут. І злюся на всіх, хто бадьоро розповідає мені, що «все минеться», бо вони вже забули або ще не знають, що втома хоч і минає, але щасливішими ми від цього не стаємо. Від самоколупання настає спустошеність, від злості кілька кроків до нездорового пофігізму. І поки я це ще розумію і здатна осягнути масштаби власної внутрішньої халепи – я все ще на коні. І тоді сідаю і сама зі собою розмовляю, розпитую себе, що мене сердить, чому саме ці емоції зараз домінують, як би я хотіла прожити цю мить, що хотіла б робити завтра, щоб настрій був інший, чому не роблю цього зараз, а злюся? І знаєте, у чесних відповідях немає Ель, їй там просто немає місця. Бо я злюся не на неї, а на себе: на свою безпомічність, безпорадність, втому, затягнутість, неорганізованість, на біль та апатію. На все те, чого я так у собі не люблю, і все те, що іноді стараюся собі не дозволяти. А йдеться всього лише про прийняття себе, себе дуже різної, не завжди мудрої, гарної, веселої, щасливої. І в мене щоразу є для себе дві добрі новини: перша − я навчилася себе слухати і чути, та друга, ще приємніша − ні, я не злюся на свою дитину, бо вона не прийшла зіпсувати мені життя і плани на цей вечір, вона не в курсі, що її мама слабка і спотикається від утоми, вона просто є, щоб її любити. І все.

471bd07fdaa7b040f7ab8b2a13f8f35b_xl

Нині моя Еля хвора, ми не спали ніч і не спатимемо, ймовірно, наступну. Але ніхто не сердиться, тільки обнімаємося, годуємо одна одну виноградом, розмовляємо про любов. Я сховала наразі листок із планами (нині мав бути манікюр, а завтра − стоматолог…) і просто живу. Вночі була довга і непроста розмова зі собою…