Погана мама, дуже погана мама…

Ель сидить у пісочниці й натхненно готує мені каву, а татові – рибу. Я спостерігаю за нею і дітьми навколо: їх мами за комір витягають із пісочниці і наказують гратися так, щоб не лізти у пісок і брати його лише лопатками, а не руками. Ель сидить і бабрається руками, іншим хочеться так само, але їм зась.
   Ліля Криницька   17409  

7-5

Одна з мам, не витримавши натиску сина, каже мені зі злістю:

− Витягніть свою дитину звідти, бо вона заважає іншим гратися нормально, вона показує їм поганий приклад.

− Гм… ЩО? – я аж розгубилася, чесно. – Це ж чим вона заважає іншим дітям?

− Вони дивляться на неї і думають, що це − нормально, що сидіти там – можна, − з ентузіазмом повідомляє мені «сердючка».

− А хіба ні? – мене починає смішити ця ситуація, і я відверто готуюся до дебатів.

− Канєшно, ні! Чого не можна стати собі на землю і гратися, як усі? Чого той пісок гребти руками? От мій тоже хоче так само! І чого ви ржете?

− Це – пісок, а це – діти. Вони створені одне для одного. Мені смішно, що ви вимагаєте, щоб моя дитина гралася так, як хочеться вам. Маєте власне дитя – експериментуйте з ним, а моя сидітиме там, де їй добре, я – мама і я поруч. Ми самі вирішимо, як нам бути.

− А то нічого, що ви показуєте іншим поганий приклад?

− МИ?

− Ага, ви. Остапе, пішли звідси, − вона починає тягнути сина за рукав із пісочниці і кидає на мене погляд, повний злості. – Я вчу тебе не дивитися на поганих людей, не повторювати за ними усякі гадості, а ти шо? Ти ж мене не чуєш!

− Зате я вас чудово чую, і моя донька теж. Прошу вас спілкуватися без хамства та оцінок, не вам вирішувати – погані ми люди чи хороші, − вже серджуся я.

Але жінка не слухає мене, вона вже кричить до сина, що він «глухий», бо не чує її. Потім вони таки йдуть, а до мене лише долітає: «То погана мама і дівчинка погана, не дивися на них».

 

А навколо пісочниці – німа згода з цим, бо іншим мамам теж дуже не до душі, що ми «показуємо поганий приклад». І це з цього майданчика Ель принесла фрази «нечемна дитина», «а по дупі?», «за таке будеш битий». Звісно, це не матюки, поки що. Але мені, «поганій мамі», теж дуже не до душі, коли моїй дитині показують поганий приклад. І хто? Навіть не діти, а їхні мами, які вважають себе хорошими.

s8020_1336636715_1

А ви ніколи не почувалися поганою мамою? Ну, от справді поганою-поганою? Я зауважила, що до мене це підступає тоді, коли хтось відверто оцінює моє мамівство. Зараз уже виробився певний «імунітет» і все частіше вмикається намагання просто тролити тих, хто вказує, що і де зі мною, як мамою, не так. Але на початках, після народження Елі, – це було ще те випробування! Навіть ще до її народження моя віра в себе іноді хиталася після їдких реплік уже бувалих мам.

«А чому ви ліжечка не купуєте? Ти ж не хочеш дитину задушити у сні, правда?» «Нащо стільки того нового одягу? Дитині все одно на що ригати». «Читаєш розумні книжки? Думаєш, то допоможе родити?» «Усі думають, що будуть годувати, а потім бац – молока нема, і не кажи, що я тебе не попереджала». «От народиш, тоді й поговоримо, бо зараз ти ще поняття не маєш ЩО це таке».

Ось це був топ моїх психологічних каменів спотикання, які люб’язно підкладали знайомі мами. Потім було більше й гірше. Так виглядало, що навколо усі краще знали, як ростити мою дитину, що вона має їсти, у що її одягати, як лікувати. А я? Я – лише погана мама, якій чомусь випало таке щастя у вигляді чудесної доньки, якій я не можу дати раду. Але я, між іншим, і раду давала, й атаки відбивала, й віру в себе плекала. Дивним відкриттям стало те, що основними оцінювачами і прокурорами є жінки, теж мами, які, думаю, свого часу теж проходили ці кола випробувань материнством. І з часом я стала зауважувати, що оцінюють, хай і не прямо, переважно ті, хто не впевнений у собі, хто сумнівається у своїй мамівській «правильності», хто помилявся у вихованні власних дітей, ті, кому, зрештою, хочеться інших зробити у своїх очах такими ж невпевненими, незграбними, розгубленими. Щоб не чутися самотніми у своїй неправоті, щоб був хтось «за компанію».

Нас не вчать бути матерями. Ні хорошими, ні поганими. От не вчать, і все. Ми бачимо моделі материнства у власних сім’ях, на прикладі власних мам і бабусь, з якими потім у своєму материнстві ми будемо категорично не згодні. Або частково − у принципових питаннях догляду за дитиною. Або майже згодні, але все одно знайдуться якісь «але», за які весь час будемо зачіпатися, коли виникатимуть конфліктні ситуації.

mother1

Але щоразу, як хтось упевнено вказуватиме на якісь наші дії чи думки, які не збігаються із його баченням, над нами зрадливо загоратиметься червона лампочка «погана мама». Спиш з дитиною? Погана! Відклала у ліжко? Погана! Не годуєш грудьми? Погана! Годуєш довго? Погана! Не ходиш на «розвивали»? Ходиш на всі з народження? Сидиш із дитиною вдома? Щодня і скрізь ходите-їздите разом? Лишаєш на бабусю і няню? Живеш лише дитиною? Знаходиш час на свої інтереси? Не стрижешся рік, бо нема часу? Робиш манікюр що два тижні? П’єш каву чи вино, не їси навіть помідорів і апельсинів, народила вдома, попросила КР, купуєш найкращий одяг, одягаєш те, що одягала трьом попереднім… Погана, погана, погана, погана, погана!!! Завжди погана! Що б не робила, як би не думала, а все одно хтось залізе у твій затишний світ і, авторитетно несучи дурниці, повідомить між іншим, що ти – погана мама, що треба інакше. Повідомить і піде собі геть, задоволений власною персоною експерта. А ошелешена мама почне колупатися у власній неідеальності та вишукувати все більше зачіпок для самоїдства.

26173353-69653893

З часом ми починаємо здригатися від кожного звернення до нас, очікуючи удару, докору, атаки. І все частіше хочеться крикнути услід таким «експертам»: «Геть! Геть із мого світу!» Бо мені достатньо критиканів і обвинувачів, і так бракує тих, хто вміє вести діалог та має внутрішню силу просто підтримати, тихо порадити, щось навчити, не розвиваючи у мені комплекс неповноцінності. І неймовірно важливо у таких умовах мати надійного спільника, який здатен тихо та переконливо поставити на місце весь світ і нашу упевненість у собі. Як на мене, ідеально – якщо це коханий чоловік і батько дитини. Якщо він уміє сказати найважливіші слова: «Ти – чудова мама, я завжди знав, що ти такою будеш для нашої дитини». І я точно знаю, що я – хороша мама, яка не знає і не вміє ще купу всього, але це не є свідченням моєї «поганості»! Я знаю, що для своєї дитини – я найкраща у світі мама, і дам відсіч кожному, хто захоче розхитати мою упевненість. І знаю, хто дасть мені сили і віру у себе. А тим, хто з іншими намірами, просто кажу: стоп! І взагалі, так хочеться, щоб матерям дали спокій: не повчали, не принижували, не зловтішалися, не оцінювали. Не питають твою думку? Не лізь із порадами! Не хочуть чути твій досвід? Не видавай його за істину в останній інстанції! Геть руки від матерів!