Народжена в СРСР і сливові цукерки-подушечки

   Ліля Криницька   4398  

Ми їхали з Еліаною до моїх батьків: довга дорога нарешті добігала кінця, втомлена від одноманітності дитина вимагала «бабусю і дідя – взе!», я мріяла просто випрямити ноги, а нам на п’яти наступав вечір. У сутінках в’їхали на вулицю мого дитинства. Сільська ґрунтова дорога була схожа на дошку для прання, машину колихало, підкидало, смикало з боку в бік, і радості нашій не було меж – це вже майже «дома»! І раптом над дорогою, під горбком справа, з-за дерев на нас виглянули руїни. Мені аж дух перехопила: та це ж наш старий магазин! Був. А тепер – купа битої цегли, обшарпані стіни, потрощений дах…

Минуло кілька днів, а мені все не виходив з голови той магазин, якого вже не було. Щоправда, його не було вже давно, багато-багато років будинок стояв закинутим, порепаним і самотнім. Але стояв і, здавалося, що колись він ще зможе ожити. Але от він упав під тягарем років, а мені стало від того так сумно, аж до сліз.

Цей магазин – частина мого дитинства, неоднозначна його частина, але дуже важлива. І він якоюсь мірою досі був останнім речовим оплотом цього самого мого дитинства. Уже давно немає дитячого садочка і початкової школи, в які я ходила, заріс до невпізнання парк, у якому я збирала глянцеві каштани і правильне кленове листя, і сліду не лишилося від кузні, яка була моїм маревом і щодня дражнила гупанням молота діда Василя, навіть держава, в якій я народилася, канула в Лету, а магазин таки стояв. І от його вже немає. Колись ми малі ледве не билися за можливість бігти по хліб, бо завжди була надія, що на решту можна буде розжитися чимось смачним. Мені батьки давали одного рубля і наказували купити п’ять буханок хліба. «Цеглинки», як зараз пам’ятаю, коштували 16 копійок, а отже, мені лишалося ще ціле багатство! І ось на цю решту я могла купити щось собі.

42152bcbd6faf0856b0a9cb942a7f4dc

 

А вибір був до смішного мізерним: цукерки-подушечки без обгорток, але в цукровій пудрі, солодка вода «Дюшес» або яблучне повидло на вагу. Подушечки були зі сливовою начинкою, завше липкі і з мурахами, вода мала мутний осад, який ми називали жабуринням, а повидло важили і замотували у пергаментний папір. Я вибирала подушечки. І якщо комусь здається, що щастя не можна купити, то я розсміюся в очі: тоді, у дитинстві, я бігала в магазин саме по своє смачне щастя. І пізніше навіть халва та іриски «Киць-киць» і «Тузик» так ніколи і не зрівнялися у значенні з улюбленими подушечками. Я забирала з ваги пакуночок із цукерками – і ставала справді щасливою. Як же мало мені треба було, думаю зараз. Як же багато було у тому згортку − думалося тоді.

20142504150106

 

Досі пам’ятаю напівпорожні полиці того кооперативного магазину, навіть можу розказати, де і що стояло та лежало. Пам’ятаю, як просто за плечима продавця тьотки Маруськи лежали шоколадні батончики, на які в мене ніколи не було грошей, як вона в перервах між покупцями переставляла з місця на місце поодинокі пляшки «Дюшесу», і її роками напрацьований окомір точно відмірював відстань між ними – думаю, що, якби перевірив, то не менш ніж 20 см вийшло б. У мене навіть були крамольні думки: дочекатися, поки тьотка Маруська десь вийде, і добратися до тієї полиці. Але і тьотка Маруська не залишала бойовий пост ніколи у моїй присутності, і я сумнівалася у своїй рішучості, щоб наважитися на «злочин». Зараз спостерігаю за Еліаною у магазинах і задумуюся: а як би я поводилася у цьому різноманітті усіляких всячин? Згадую, як ми з мамою їздили у Рівне, і я, малою, просто губилася там у всіх магазинах, куди ми заходили. Нічого не зачіпала, лише розглядала, ніби не вірила у справжність усього на прилавках і полицях.

Ель реагує на все абсолютно інакше: вона з народження бачить це все, воно звичне, доступне, а отже – нецікаве. Ну, якоюсь мірою цікаве, бо їй кортить вхопити якесь мило чи кавалок сиру, консерви або пляшку води в супермаркеті, але це хіба задля гри, а не тому, що його хочеться. От ухопить вона консерви і не знає, що з ними робити, регоче і віддає мені. Згребла в руки з полиці три шматки мила і питає: «Мильо? Мамо, це мильо?» «Мило», − кажу я і кладу його назад на полицю. Було, що сама міряла в дитячому магазині капці, поки я приглядалася до кедів. Було, що показувала на всіх ляльок, яких бачила, але вибрала собі найменшу за 30 гривень. Зрозуміти її логіку непросто, але я стараюся. Іноді мені видається, що навіть розумію. Але переважно, думаю, усе ж спрацьовує правило: ми йдемо по якусь конкретну річ або речі, і вона до цього вже звикла. До років півтора вона була переважно у візку, а це суттєво обмежувало рухову активність, потім я поволі почала випускати її з «неволі», і це відкрило море можливостей. Був час, що я боялася, як же то з дитиною ходити в магазини, бо надивилася і на істерики дітлахів, і на нервових мам, які прибирали за надто активними дітьми в супермаркеті. Навіть бачила, як нещасна мама витирала томатний сік і збирала скло розбитої банки, а дитя тим часом уже розпаковувало круасани на полиці. Я довго думала, що б таке придумати, щоб нам було легше, бо геть не хотілося ні ловити Ель між рядами, ні видирати з її рук пакет круп чи борошна, схоплені у найневідповідніший момент. І в якусь мить мені прийшла проста й геніальна думка: а чому б не спробувати з Ель те ж правило, яке тримає в руках мене?

broken-bottle-in-the-supermarket-1-size-3

 

Як ви робите покупки? Чи часто спонтанно? Чи плануєте, що, коли і скільки купувати? Після років гризоти самої зі собою я таки дозріла до обдуманих покупок. Ах, як смішно це звучить, але купувати тільки те, що треба і заплановане – це так незвично і так приємно! Мені навіть часом здається, що пізнала якусь неземну таємницю, бо отримую цілком обґрунтоване задоволення від усвідомлення того, що не роблю дурниць. Ну, майже не роблю) Бо іноді злітаю з котушок так, що аж самій смішно. І Ель теж пояснюю, що і для чого ми купуємо. Коли і скільки нам чого треба. Може, збоку це звучить дивакувато, але воно працює! Іноді Ель уже й сама мені нагадує, що писати у список, що нам потрібно.

Для себе я вивела просту істину: список покупок, зроблений заздалегідь, добре обдуманий і не забутий удома – запорука купівлі необхідного, економія коштів і гарний настрій без докорів самій собі. Як ми йдемо в супермаркет? Я пишу список на основі того, що ми хочемо готувати, Ель обов’язково вносить свої пункти, бо, наприклад, виноград, сир і яйця записую лише з її подачі, то її законні пункти, і вона тішиться, що бере активну участь у плануванні. У продуктовому магазині основне правило – мати зайнятий рот) Смішно? Але це теж працює! Бо, навіть прийшовши ситою, Комаха все одно заглядається на фрукти та булки. Отож у нас завжди є яблуко, банан, горішки або та ж булочка (якщо банан або яблуко згризені раніше). Загалом час у маркеті в нас доволі обмежений, бо не бродимо між рядами в пошуках невідомо чого, а йдемо у конкретне місце по конкретний товар. За час таких експериментів у нас лише раз був прокол: поки я звіряла дати виготовлення лавашу, Ель, запхавши свою булку під руку, мирно гризла сушку з в’язки, звішеної з хлібної полиці. А поряд реготали інші відвідувачі маркету. І мені теж, до слова, було неймовірно смішно, бо нагадало, як колись розповідав дідусь, що я, малою, потягнула з ящика палку ковбаси у магазині, надгризла і поклала назад. А ще любила надгризати булочки і класти назад на полицю, а він потім вибирав їх за мною, оплачував і вдома видавав, як гостинець «від зайчика», от уже навіть надкушений спритним вуханем.

2311705-r3l8t8d-650-6

У дитячий магазин ідемо лише з улюбленою іграшкою або й кількома. Беремо те, без чого вона не уявляє свого життя. Так легше потім пояснити, що інша іграшка – чужа, вона не замінить свою, рідну, тим паче, якщо в руках щось схоже. І завжди чітко проговорюємо, що йдемо купувати. Якщо ляльку – то вийдемо з лялькою, якщо посуд – то матиме посуд. Не міняємо планів, навіть якщо чи їй, чи мені кортить купити щось інше або щось ще, крім запланованого. Це непросто і навіть може здатися трохи нерозумно, але це звільнило нас від нервів, і я це дуже ціную, тому правило не міняю – простіше іншим разом прийти і купити те, що запримітили.

А загалом, дві третини наших покупок – через інтернет, у фізичних магазинах докуповуємо хіба дріб’язок або продукти чи товари, які забули замовити. Можливість спокійно вибрати, замовити й отримати − це для мене справді приємна покупка, бо ненавиджу ходіння магазинами. Ель теж уже звикла до такого купування, коли говоримо, що треба їй одяг на зиму, то вона бере швейний метр, прямує до ноутбука і готується вибирати та «міряти».

А я от поки писала цей текст, то здається, таки «відпустила» свій дитячий магазин, закрила гештальт, як то кажуть. А як ви робите покупки з дитиною? Можливо, знаєте якісь лайфхаки, які теж можуть суттєво спростити і зробити приємними та необтяжливими (і без нервів!) походи в магазин? Поділіться, будь ласка, обміняємося досвідом, бо дитина росте. Думаю, скоро треба буде міняти тактику, вигадувати щось нове).