Про Вавилон любові і бабцю Женю

Моїй бабці, Євгенії Степанівні, нині 83

   Ліля Криницька   2706  

Вона від ранку приймає вітання, світиться від щастя і про щось без упину щебече з Ель. У них свої розмови, вони тягнуться одна до одної, як два магніти. Комаха прилетіла зі свого «Львіва» на крилах, увірвалася у тихий світ бабці і перетворила усю її кімнату, увесь її простір, на великий ігровий майданчик.

14518467_1169981013076591_1995865998_n

Дзеленчить телефон, я піднімаю трубку і даю бабці Жені.

– Баба Зіна? – питається Ель.

– Так.

За якийсь час знову дзвінок.

– Дід Вітя?

– Так, доню.

Вона знає усіх, на чиї голоси сьогодні чекає бабця Женя, вони разом чекають дзвінків і разом розмовляють по телефону: бабця слухає вітання і побажання, хвалиться, що приїхала правнучка, а Ель щасливо хіхікає і переповідає усе, що їй спадає на гадку.

Я розповідаю бабці про блог, кажу, що писатиму нині про неї.

– Пиши, дитино, пиши, хай прочитають. То не про мене, то про те страшне життя, хай йому! Як згадаю, як народилася твоя мама, а мене вже викликають на роботу – то знов аж страшно стає. І що мала робити? Йшла…

Руки починають дрібно тремтіти, а в очах уже сльози, бабці досі боляче за її згорьоване материнство, яке прийшло після років очікування і болю, а принесло ще більший біль і тривогу. Назавжди. Ми завше були дуже близькі і багато говорили з бабцею, я знаю все її життя майже по роках. Вона – неймовірний повістяр, а за її життям можна писати трагікомедію. Зараз їй 83, народжена у голодному 33, вона пройшла стільки всього, що мені видається, ніби того вистачило б на кілька життів. Зараз її домучують хвороби Альцгеймера і Паркінсона, а за плечима – неймовірно важка робота агронома у великому колгоспі, за яку заслужено отримала нагороди. Орден Трудового Червоного Прапора і Медаль за Трудову Доблесть – їх точно не за гарні очі вручали. Тим паче жінкам.

 

– Оті ордени-медалі – ото моє материнство, – каже бабця. Вона гордиться нагородами і сумує, що за роботою не бачила дитини.

– Знаєш, як я твою маму годувала? От як вийшла на роботу, як Галі не було і два місяці, то так і бігала сюди-туди. Добре, що хата була недалеко від колгоспної контори, то я так, як їду в поле – забіжу, погодую, поїхала. Потім вертаюся – знов заскочу, погодую, полетіла в контору. А поміж тим ціджу, а баба Мар’я дає Галі молоко. Дуууже баба Мар’я любила твою маму! Ото вона їй і була мамою цілими днями і часто вночі.

14527537_1169980299743329_1751280944_n

Чи могла бабця інакше? Ми часто про це говорили, і вона чесно каже, що не уявляє, як би то мало бути інакше. Хотілося – інакше, але чи моглося?.. Ми нині нарікаємо, що жінці в сучасному світі важко, що оплата праці нижча, ніж у чоловіків, що отримати добру роботу складно, бо то ще немає дітей, то вже є, а працедавцям і те, й інше страшно. А я слухаю бабцю і розумію, що ми говоримо різними мовами. То мені здається, що вона щось недостатньо робила, то їй здається, що я щось роблю надміру. То я міряю її своєю міркою, то вона прикладає до мене свою шкалу. Але десь там, у глибині почуттів і думок, ми обоє розуміємо, про що йдеться: любов не міліє від вимушеної розлуки з дитям, і не глибшає від цілодобової присутності в полі зору. Любов не меншає і не більшає, але є або менше, або більше можливостей проявляти її, показувати, висловлювати. І любимо ми теж, звичайно, по-різному, але обоє щиро. Я часто кажу «люблю, як умію». Це звучить, як якесь виправдання власної недосконалості, пояснення помилок, як вибачення, зрештою. І я досі не зауважувала, що ця фраза – від бабці Жені. Це її любов, це її слова. У мене інші моделі поведінки, я люблю інакше, відвертіше, але все одно так часто говорю її словами!

А що там, за нашою любов’ю? Бабця каже, що раніше про любов не говорили. Ну, або казали «люблю» рідко і тоді, «як треба», наприклад, одружуючись. А зараз усе кругом про любов, з любов’ю, але чи стало її більше? Питаюся, як бабця може розказати про свою материнську любов.

– Моє завдання було – виростити Галю і вивчити. От тобі і любов.

Так, це не про почуття, але я не дивуюся, бо почуття десятиліттями були під забороною, сім замків вішали на серце і душу, але й справді пріоритети й уявлення про батьківство-материнство у різний час теж були різні. Бабусині батьки мріяли, щоб вона вижила і не була більше ніколи у житті голодна. Бабця мріяла виростити доньку і дати їй освіту та вдало видати заміж. Мої батьки мріяли дати мені щасливе, безтурботне дитинство – з каруселями, солодкою ковбаскою і двома красивими платтями – у клітинку і з дзвіночками. Усі вони вкладали у мрії для дітей те, про що переживали, чого, можливо, бракувало їм самим. Це були їхні мрії і їхня любов. Про що мрію я? Чути Еліану, розуміти її і бути зрозумілою для неї. Ростити її щасливою, наповнити своєю любов’ю, дати їй розуміння, що світ – чудовий, безпечний, а люди – хороші. Я не завжди упевнена, що можу добре все зробити, але вірю, що моя любов це вирівняє) і в таких ситуаціях одразу виринає оте бабціне «люблю, як умію».

Бабця Женя мені часто каже, що я занадто занурююся в Ель і все навколо неї, що дуже переймаюся дурницями і не звертаю уваги на важливе, наприклад, задовго годую грудьми і не збиваю температуру. У її розумінні, я – дивна мама. У моєму розумінні вона теж дивна, але наші дискусії не гарячі, без звинувачень і взаємних образ. Ми ділимося, обговорюємо, пояснюємо свої позиції. І бабця ніби не втручається, але коли Ель хворіла – бабця пила заспокійливе, тримала телефон поруч та все норовила кликати «швидку».

Бабця Женя дуже любить Еліану, Еліана дуже любить бабцю Женю. Їхня взаємодія – зразок безумовної любові «люблю, як умію». Бабця любить і хоче вберегти від усього на світі, Еліана любить і цілує руки та накриває ноги. В одної любов – опіка, в іншої любов – почуття. Я не заважаю їм, вони одна в одної вчаться. І я вчуся, у них обох. Вчуся бачити справжнє, розуміти, що не по-моєму – ще не означає «погано», не міряти своєю міркою те, що поза моїм розумінням взагалі. Скільки є мов любові? Життя – не книжка, де тих мов п’ять чи 25, їх безліч, вони різні, хоч і часом схожі. В одній сім’ї, у круговерті кількох поколінь мови любові так переплітаються, що настає справжній Вавилон із його зикуратом Етеменанкі, себто Вавилонською вежею. І тільки від нас залежить, чи сукупна любов буде у доброму розумінні «наріжним каменем небес і землі» у масштабах окремо взятої маленької Месопотамії, чи відбудеться змішання мов і прийде тотальне непорозуміння, як означення Вавилонського стовпотворіння.

14470725_1169980043076688_46495480_n

Я вдячна бабці за її досвід, за її розповіді, за її опіку, турботу, за її почуття. І за те, що завдяки їй я доволі стримано сприймаю поради і рекомендації щодо ростіння своєї дитини. Поради і рекомендації від близьких і рідних, але не грубе втручання і настанови від чужих. Бо моя бабця, з її інтелігентністю і тактовністю, зроду-віку не дозволила б собі вказувати чужій людині, як тій бути з власною дитиною. Навпаки, вона завжди каже, що безмежно шкода, що не знала того, що знаю я і моє покоління, що не вміє так безпосередньо цьомкатися і обійматися, що відверті прояви емоцій і почуттів – точно не її, бо то «не було так прийнято».

Я щаслива, що в Еліани є бабця Женя – та бабця, яка усе моє життя завжди була «моєю бабцюньою». Я щаслива, що вони зараз знаходять порозуміння і їм цікаво, що можуть бути одна одній корисні. Я щаслива, що маю змогу вчитися у них любові, отих інших мов любові, не моєї. А як люблять ваші бабусі, яка їхня любов?