Сповідь «немолочної» мами, або Чому грудне вигодовування стало “недоступним”

Коли народилася наша Комаха, ми були в такій ейфорії, що забули про мій пролактин. А мали би пам’ятати, бо від нього залежало так багато! Кілька років до її появи я знала про свої неслухняні гормони все, що можна було знати. Не від банальної цікавості, а тому що вони керували моїм життям. І ці знання іноді отруювали те саме життя ще гірше, ніж самі гормони. Так буває.. Але після пологів я забула геть про все на світі, нагадав лише лікар, який знав усі нюанси нашої боротьби за право народити доньку.
   Ліля Криницька   19874  

Breast-feeding

Що ми знаємо про «молочність» і «немолочність»? Чому цей дивний термін так люблять припасовувати до жінок? Ми не дивуємося тому, що бувають «молочні» корови і «немолочні» жінки! Нас так уміло переконують у нормальності таких тверджень і висновків, що ми, врешті, починаємо самі в це вірити. У кого в родині немає зараз чи не було раніше «немолочних» мам, які вірили в свою особливість і годували власних дітей будь-чим, але не власним молоком? Звідки це все і чому воно так засідає у наших головах?

gv2

До появи Елі я перелопатила купу інформації, щоб точно розуміти процеси вироблення молока, і що робити, якщо виникнуть проблеми. Але після пологів, у стані реальної, а не надуманої кризи, так легко розгубитися! Ви чули, як жалібно ридають новонароджені? Як виплакують біль пологів, прощання з теплом утроби, стрес від нового світу, того, що поза мамою. А знаєте, як важко і страшно щойно мамі, яка чує цей плач і не знає, не вміє, не чується в силі зарадити цьому? Якщо ви – мама, то знаєте. І я знаю. Я, напевно, ніколи не забуду той розпач, коли в мене на руках ридала дитина, я ледве ходила з нею по палаті, притиснувши до себе, розповідала про любов, про щастя, обнімала і цілувала, а до нас без стуку, безпардонно, рвучко відкривши двері, закотилася медсестра й одразу налетіла:

– Що ти мучиш ту дитину? Вона їсти хоче!

– Я її годую, – відповідаю.

– А де пляшка? Може, мало дала?

– Яка пляшка? Ми не купували, я грудьми годую.

– О, ще одна героїня! Вдома будеш робити, що схочеш, а тут на весь пологовий кричить тільки твоя голодна дитина.

І справді – плакала лише Еля. Всю ніч плакала, стихаючи на кілька хвилин, потім знову, знову і знову… Тоді ж я дізналася, що багато мам віддають дітей на ніч у педіатрію, щоб самим виспатися, що діти там не плачуть, бо їх гарненько накачують сумішами, що це вважається абсолютно нормально, бо так роблять майже всі (або багато хто, залежно від пологового, міста, району, стану й освіченості мами, адекватності персоналу). Що є неписані правила, які прямо перечать статусу закладу доброзичливого до дитини, що яскраві наліпки й плакати на стінах – це гарна прикраса та ілюзія змін, за якими все те ж агресивне нав’язування догодовувань і ШВ.

gv4

Після пологів у мене різко впав пролактин, його показники були просто вбивчими для нашого ГВ. А я твердо вірила, що таки годуватиму грудьми, попри всі прогнози лікарів, попри скептицизм оточення, попри тиху згоду рідних «хай буде штучне, аби з тобою все було добре». Може, це і стало найскладнішим випробуванням, бо найбільше хотілося, щоб найближчі вірили у мене навіть більше, ніж я сама. У часі напруги та розчарувань у собі мені до болю бракувало простих слів: «ти зможеш усе на світі!» Бракувало до сліз. Я знаю, що ті, хто мене люблять, – люблять незалежно ні від чого, я їм важлива з усіма недоліками і зазубринками, надщерблена і навіть розбита. І цю любов не перекреслюють мої гормони. Але я твердо вирішила, що маю достатньо сил, щоб спробувати. Сама. На жаль, моя дитина знає смак сумішей, жодна з яких їй так і не підійшла. На жаль, моя лактація починалася зовсім не так, як закладено природою і як відбувається у майже всіх жінок. На жаль, у нас не сталося так, що молоко прибуло на другу чи третю добу. Воно не прийшло навіть на п’яту і шосту, і я вимушено розганяла лактацію усіма відомими способами. На жаль, я знаю температуру 40 від невпинних лактостазів і дорогу до хірурга, коли дорозганялася до проблем. На жаль, на жаль… І цих жалів стільки, що у них і сльозах я топилася щодня і щоночі, безперервно прикладаючи доньку до грудей. Ми разом вірили в диво. І найдужчою підтримкою та допомогою стали інші мами, які теж повірили у наше диво. Я дізналася про чарівниць, які надихають інших, які пройшли свої випробування і не здалися, які своїми знаннями і впевненістю уміють витягати розгублених і зневірених мам із прірви. Консультант з грудного вигодовування (саме так мені представили Таню) допомогла врятувати наше ГВ. Саме вона поставила мені найважливіше питання: «Ти хочеш годувати?» Так, я хотіла, без жодного сумніву. І так, я могла просто поліпшити статистику штучного вигодовування, маючи незаперечні аргументи своєї «немолочності». Але ні, то було б надто просто, а ми легких шляхів не шукаємо)))

Звідки оця «немолочність» у нації, яка споконвіку ростила здорових козаків і берегинь? Ок, можна без пафосу: чому традиційне грудне вигодовування стало чимось майже «недоступним» для більшості жінок? В Україні на ГВ менше ніж 20% дітей – мізерно мало! Це – фізіологія, генетичні розлади, дивовижна гендерна трансформація, соціально виплеканий стереотип, вимога часу чи чистої води психологія? Яку б відповідь ви дали? Я аналізую і дивлюся на грудне вигодовування з точки зору історії і фізіології. Вважаю, що саме цей шлях – найточніше може показати, де і в який момент ми почали помилятися, коли змінилися до невпізнання норми, коли жінок прирівняли до корів. Не перепрошую, бо не хочу лукавити.
Моє покоління – народжені у пізньому СРСР, наші мами вже мали змогу «сидіти у декреті» до півтора року, і це фізично давало змогу майже безперешкодно годувати грудьми. Ну, умовно безперешкодно, звісно, бо в кожного своя історія (доля) і свій досвід (світ) широкий. Але таким правом і такою можливістю можна було скористатися, бо наприкінці 1970-х над мамами і дітьми змилосердилися. Доти багато радянських педіатрів вважали, що у дітей довготривала пам’ять формується тільки після досягнення трирічного віку, а тому присутність матері хоча й нібито бажана, але аж зовсім не обов’язкова. Про гостру необхідність фізичного контакту з мамою, про дитячу депривацію ніхто не задумувався – країні гостро були потрібні працівники: малярі, штукатури, кухарі, вчителі, лікарі – будь-хто, але не матері. В умовах стресу, гормональних перелаштувань і декретної відпустки тривалістю 2-3-6 місяців у різний час від 1917-го і до кінця 1970-х у майже всіх «зникало» молоко. Бо так було потрібно. І цих жінок можна хіба що пожаліти, але гріх засуджувати. І чи могли вони виростити доньок, які самі годували б грудьми – питання риторичне.

gv3

У далекому і революційному в багатьох значеннях 1917-му Раднарком, прийнявши Декрет «О пособии по беременности и родам», зробив два рішучі кроки: з одного боку, захистив материнство і дитинство матеріально та юридично, з іншого – вбив його психоемоційну складову. Про яке ГВ могло йтися… Хоча, ні, таки йшлося: мою бабусю у голодному 33-му її мама годувала грудьми, її молодших братів, народжених у 40-х, теж, і то немало. Моя бабуся Женя, народивши маму 1959 року, годувала її до року – три місяці у декреті звично, а тоді ще 9 місяців зціджувала молоко і лишала свекрам. На жаль, уже 10 років немає моєї бабці Ярини, щоб запитати, скільки вона годувала мого тата. Моя мама мене й брата годувала по півтора року. У мене досі є велике біле горнятко зі щербинкою, з якого у своєму дитинстві я пила зціджене мамине молоко, коли вона вийшла на роботу. Я бережу те горня, воно – моя особиста молочна реліквія, і дивлюся на маму із вдячністю і захопленням. Вона змогла теж, як і бабця!

А що я? Я – годую! Звичайно, годую! Еліані – 2,4, у нас активне ГВ. На противагу діагнозам і доказовій медицині, витребенькам гіпофізу і танцям гормонів. Завдячуючи природній впертості, беззаперечній вірі у правильність грудного вигодовування, як найціннішого для дитини і жінки і, звичайно, тим чудесним мамам, які мене підтримали, вірили у нас із Ель, надихали, смішили й інколи плакали зі мною. Ми з донькою пройшли реально грандіозні випробування, але вони тисячу разів того варті. Я до хрипоти можу доводити, що ГВ – безцінне, що будь-яке інше вигодовування – компроміс. І лише кожній із нас вирішувати, чи ми погоджуємося на компроміс зі собою, з дитиною, із совістю. Рішення завжди за нами, не треба ховатися за стереотипами, прикриватися шаблонними поясненнями, не треба лукавити. Нам може здаватися, що наша історія – унікальна, але ні, таких мільйони, однак є шанс стати винятком, якщо вийти за умовності. Звичайно, якщо хочеться. Бо якщо немає бажання боротися за ГВ, усі сили світу притягнуть тисячі пояснень і причин, відмазок і підказок. Нехай буде так, як вирішує кожна окрема мама. Я не хочу змінити світ. Я лише кажу своє «так» найприроднішій речі у світі – природному вигодовуванню своєї дитини. І розповідаю іншим, що це можливо, навіть якщо вам кажуть, що фізично – ні. Фізично – ні, це якщо жінка не має молочної залози, це справді біда. Але якщо груди є – ми мегажінки, ми всесильні мами, ми – неймовірні і можемо все)

Ні, я не прихильник гербалайфів і не проходила курси млм, навіть не стала консультантом з грудного вигодовування, але якщо ви дійсно хочете годувати грудьми – запитайте мене, і я поділюся своєю вже нетаємницею)