«Слава – страшна коханка, бо від неї, як від коханки-жінки втекти неможливо»

Сьогодні поховали Романа Іваничука…

   Ярина Коваль   5606  
Роман Іваничук

Фото: архів Романа Іваничука

Для української громади − метра сучасної української літератури, свого роду революціонера у площині історичної прози, одного з найвизначніших львів’ян, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України, що зумів стати моральним авторитетом у загальноукраїнському контексті, до слова якого прислухалося не лише старше покоління, а й юне, особистість, перед глибиною якої не залишалося незворушних. А для мене – ще й людину, яку я знала від раннього дитинства.

Це вже потім, коли я трохи підросла і почала писати до газет та журналів, він став для мене Романом Івановичем, автором захопливих книжок, з яким відтоді й донедавна ми записали кільканадцять інтерв’ю на теми не лише літературні, а й особистісні, громадсько-суспільні, філософсько-психологічні. А тоді він був для мене батьком двох чудових сусідських дітей, до яких я «клеїлася», як завжди «клеяться» менші до старших, старшим приятелем та колегою мого тата.

Сьогодні варто би сказати про Романа Івановича щось таке, чого не говорять інші, а я ось вже другу годину сиджу і перебираю у пам’яті наші зустрічі (не обов’язково з нагоди, й випадкові), відтворюю у душі тодішні емоції, його голос. І доходжу висновку: словесна ріка, коли щось щемке є у ставленні, неможлива… Вашій увазі одне з моїх із Романом Іваничуком інтерв’ю, записане з нагоди чергового його ювілею саме для «Львівської газети». Із деякими скороченнями друкуємо його ще раз. Пригадаймо, прислухаймося і помолімся!

Вічна Вам пам’ять, непересічна особистосте й великий Майстре!

Роман Іваничук
− Романе Івановичу, Франц Кафка вважав, що, коли починаєш усвідомлювати сенс теперішнього свого існування, то стаєш настільки марнославним, що заради тієї колись поcтавленої мети ладен все стерпіти. Як це проектується на Вашу долю?

− З марнославства все починається. Від дитинства я переживав запої читання: перечитував усе: потрібне-непотрібне з татової бібліотеки, просвітянської та інших. І весь час мене хвилювало, що той, хто то пише, їсть і спить, як я, але його знає і шанує дуже багато чужих людей. З цього починається охота писати самому – а може, і я колись стану відомим. Однак зазвичай, такі марнославні ілюзії закінчуються крахом, оскільки стикаєшся зі страшними труднощами, які треба подолати, і тут може допомогти тільки, коли в людині запрограмований певний талант. Але й це ще не все, талант може розвинутися тільки у разі величезної постійної праці над самим собою і над подоланням тих перепон, які увесь час постають перед тобою. Крім того, ту працю треба дуже любити. Бо коли ти її любиш і не можеш без неї обійтися, то все здолаєш. І ще – потрібно себе до цієї праці постійно організовувати, бо навіть за невеличкої перерви, надолужуючи, вимушений докладати фантастичних зусиль.

− Наскільки важливою для письменника є посидючість?

− Дуже важлива, бо прозаїк має мати не тільки потужну голову, а й потужний зад. Якщо письменник бігає по житті, то ніколи нічого не зробить. Я так просидів усе своє життя. Це не означає, що ніде не ходив: я мандрував, любив жінок, мав товариство, випивав чарку – все було, що належиться людині. Але понад усе я віддавав час отому сидінню за столом: читанню, дослідженню, бібліотекам, манускриптам, творенню. І коли здобув те, що здобув, то воно вже не загрожує мені зоряною хворобою, бо перебув такі тортури праці, що не вважаю вже свою славу за манну Божу з небес. Звичайно, я радий, що маю визнання у читачів, але те визнання не вивищує мене над іншими. Адже ті, інші, теж тяжко працюють у своїй сфері, аби чогось добитися, то яка моя перевага?

Слави, звичайно, треба хотіти, бо хто не хоче слави, хай поламає перо. Але якщо ти нею захопився до паморочення в голові, то стаєш непрацездатним.

− Напевно, у тому, що Вас знає широкий загал, а люди інших професій так і залишаться для нього невідомі.

− Щось у тому є, бо люди, зазвичай, купуючи хліб, одяг чи що інше, не замислюються, як все то творилося. Щодо книжки − не так. Однак хто піддається зоряній хворобі, того наздоганяє неминучий крах. Слави, звичайно, треба хотіти, бо хто не хоче слави, хай поламає перо. Але якщо ти нею захопився до паморочення в голові, то стаєш непрацездатним. Для письменника важливо, коли береться за написання нової речі, думати, що тільки ця йому принесе славу. А як напише – то тільки наступна. А для цього треба тяжко працювати.

− Романе Івановичу, Ви поклали життя на те, щоб завоювати любов читача. Однак кожна історія любові – це історія її боротьби з часом. Бували у Вашому житті моменти, коли відчували – у ваших взаєминах щось не те, а отже, потрібно боротися за цю любов?

− Любов читача зумовлює письменницька праця. Коли сідаю за новий твір і переді мною чистий папір, то боюся його жахливо, я його ненавиджу. Знаю, що маю той папір заповнити, але як, щоб це не було гірше, ніж раніше? А якщо мені не вдасться і, не дай Господи, обізвуть мене графоманом або середнячком? Відчуття такі, немов ішов би на страту. Але настає момент, коли той чистий папір долаєш. Не відразу. Я кожну річ переписую по шість-сім разів, а перші сторінки, то безліч разів, поки відчую, що розігнався і вже можу бігти.

Слава – страшна коханка… Бо як маєш коханку-жінку, то можеш від неї втекти, а від цеї не втечеш нікуди.

− Однак, з іншого боку, любов читача можна порівняти з коханням чарівниці з арабських казок, яка не тільки кидає своїх коханих через сорок днів, а ще й піддає їх жорстоким випробуванням, змушуючи шалено страждати.

− О так, слава – страшна коханка… Бо як маєш коханку-жінку, то можеш від неї втекти, а від цеї не втечеш нікуди. І повинен за те, що дала радість першого твору, платити все життя. Бо коли тільки не заплатив новим шаленим потягом до неї, то вона від тебе піде і перетворишся у нікого, бо іншої спеціальності не маєш і до іншої роботи вже не здатний. Зазвичай, люди, яких спіткала така біда, спиваються. Це тому, що не вміли ту коханку-славу задовольнити ще і ще раз, і так без кінця. Ти маєш щоразу доводити, що ти – сильний, хоча то вимотує усі твої сили, всю міць. Однак коли добре постараєшся, то отримаєш радісні моменти блаженства.

Роман Іваничук
− Вважається, що долю людини значною мірою визначає її характер. Ваш характер якось позначився на Вашій долі?

− Я доступний чоловік, товариський, трохи сердитий, вимогливий, примхливий, часом дратівливий, особливо на фальш. Потоваришувати зі мною не так легко, але як я вже знайшов товариша, то це − навіки.. Мої друзі – мої однодумці, на них завжди можу спертися, як і вони на мене, і немає цьому кінця, хіба була би зрада. Але я не зазнав зради серед товаришів. Якби їх раптом не стало, то навіть не знаю, як би мав далі жити, що робити, до кого вийти з хати, щоб поділитися радостями, турботами, горем. І то, власне, є мій характер – прив’язаність до товариства. І за те мене люблять, терплять мої примхи, часом сварливість. Бо знають: я їх ніколи не зраджу. Ні-ко-ли.

− Вашим другом легко бути?

− Якщо мені не подобається щось і те щось є засадою людини, ми з нею ніколи не будемо товаришами, або наші шляхи розійдуться. Якось я захопився одним письменником з Івано-Франківська, дуже його цінував, а він взявся писати бздури на межі з порнографією, то нині він мене більше не цікавить.

Як не може жінка щонеділі йти до церкви в одному і тому ж одязі, так і письменник має працювати на те, щоб кожен наступний твір не був схожим на попередній.

− Справедливо вважається, що найлегше було першим письменникам, бо що б вони не запропонували – усе було дивом. Потім глобальні теми роздрібнилися настільки, що призвели до знечулення читача. То може, той чоловік у такий спосіб просто спробував бути новим?

− Бруд − це не та стежка, де варто шукати новизни… Жінка, щоб вийти заміж, має виставити на людський базар свій розум, зовнішність, елегантність. Так і письменник повинен показати себе чимось дуже цікавим, красивим, мудрим, і тоді він інтригуватиме. Як не може жінка щонеділі йти до церкви в одному і тому ж одязі, так і письменник має працювати на те, щоб кожен наступний твір не був схожим на попередній. Звичайно, він має засвідчувати, що то писала одна і та ж рука, але читач має побачити, що тут інша композиція або задум, або форма, і тоді будеш цікавим і новим до смерті. Колись, ще коли я тільки починав писати, цю пораду дала мені Ніна Бічуя, і я тої засади тримаюся, як можу. Треба шукати власного стилю в письменстві, але щоб ти був несхожим не лише на інших, а й на себе.

− Тернистий цей шлях пошуку стилю?

− Жахливо, але надзвичайно цікавий, і головне, що особисто я без того обійтися не можу. Це не є та праця, яка нині дає мені матеріальний достаток, але вона – мій спосіб існування. Вихід останніх своїх книг я завжди супроводжував словами, що більше не писатиму, але, виявлялося, що брехав − без писання не можу.

Роман Іваничук
− Вас часто хвалили. Чи були у Вашому житті моменти, коли відчували себе приниженим?

− Від радянської критики приниженим я не був. Тодішня ситуація гнобила психічно, що можу потрапити в тюрму, залишитися без хліба, не буду мати, чим годувати дітей… Принижень я зазнав уже за нашої незалежності, коли хтось чомусь на мене в’ївся, і руками одного чоловіка, який писав під псевдонімами, мене упродовж року паплюжили в газеті «Пост-Поступ». Виручив мене тоді Святослав Максимчук, який запропонував зробити мені «Заньківчанський вечір», щоб я побачив, чи мене ще сприймають люди. Я сказав, що, якщо мене будуть закидувати гнилими яйцями, то не знаю, чи то все витримаю. Однак вечір перетворився в обвинувачення залом тих, хто так мене паплюжив. І відразу все стихло.

− Ви могли в той час творити? Чи це речі для Вас непов’язані?

− Дуже пов’язані. Але я є затятим, і ніхто мене з мого шляху не може збити, хіба би мене вбили. За радянської системи п’ять років мене за «Мальви» та «Журавлиний крик» ніде не друкували, навіть прізвище всюди викреслювали. Але, попри те, що мене то дуже боліло, це не заважало мені далі працювати і рухатися обраним руслом. Істерик ніколи не мав, хіба стани заціпеніння і люті.

− Почуття гумору Вам допомагало?

− У мене воно – колосальне. І не тільки я можу когось смішити, а й дозволяю людям з мене сміятися. Приятелі люблять наслідувати для сміху мою мову, жести, певну мою наївність. Ви би послухали, як вони привселюдно мене імітують, з мене глузують. Я кажу: «Люди, та це ж неправда». А вони: «Тихо будь, та це ж цікаво». То нехай, на гумор я не ображався ніколи.

Роман Іваничук
− Романе Івановичу, у Ваших творах завжди незвичайною є жінка. Якщо говоримо про реальність, то якою, на Ваш погляд, вона має бути?

− Дуже жіноча і аж ніяк не дурненька. Дурненька жінка, навіть коли вона писана красуня, ніколи мені не подобалася. Жінка мала бути розумною, мати свій світ, щоб я міг почерпнути від неї її досвіду. Я мусив її шанувати, бо від радості, яка відбувається тільки у ліжку, мужчина швидко втомлюється і починає шукати іншої. Я знаю таких спортсменів серед моїх колег, але до них, як уже казав, не належу, та й не так багато таких пригод мав у своєму житті.

− Ви це кажете з жалем чи з радістю?

− Не з жалем, бо передовсім я − естет і не люблю бруду. До випадкових зв’язків майже ніколи не мав чоловічих збуджень.

Я дуже шаную, коли жінка не ображається, що ти вже не піддаєшся на її жіночі чари, а може залишитися тобі товаришем і однодумцем надалі.

− Ви спроможні на божевільні вчинки заради жінки? І де планка Вашого божевілля?

− Я ніколи не був божевільним, а стриманим у своїх пристрастях, знав межу. Як, зрештою, у випиванні. Горілки я випив за своє життя багато, але її не любив і дотепер не люблю. Міг випити в товаристві, бо в голові трохи інакше стає і розв’язується язик, але щоб і в наступні дні мене тягнуло, то ні. Якщо гарна жінка і дуже подобається, то це, схоже, на запій, але запій теж має свій кінець. Я дуже шаную, коли жінка не ображається, що ти вже не піддаєшся на її жіночі чари, а може залишитися тобі товаришем і однодумцем надалі.

− Є у Вашому житті щось, за чим шкодуєте?

− Може, і є. У свої студентські роки я був закоханим в одну студентку, з якою зустрічалися, ходили в кіно, цілувалися. Це було щось неймовірне, але вона вийшла заміж за іншого. Я дуже тяжко то пережив. Більше ми не бачилися, та й сьогодні я вже би й не хотів з нею зустрітися. Але такою, якою була в час нашої закоханості, вона сниться мені донині. І можу іноді за нею шкодувати, але водночас думаю, а може, якби ми побралися, це вийшло б на зле? Може, вона була би не така? Може, я не мав би такої злагодженої сім’ї і таких умов для праці? Тієї вибачливості, яку відчуваю від домашніх, коли запрацьований і маю час тільки на себе? А шкодувати за якимись своїми вчинками не маю підстав. Я нічого не зробив поганого у житті, ніде не схибив, щоби нині того соромитися. А тому є задоволений собою. Тішить мене і те, що залишаюся цікавим для молодших поколінь, вони пропускають мене через часові кордони, а для письменника це – найвища відзнака.

Фото з архіву Романа та Наталки Іваничуків