sodomora-foto

«Ми перестали ходити − біжимо…»

У цього письменника оригінальний стиль. Без цього літератора не обходяться ані престижні форуми, ані презентації чи зустрічі, а він… не любить публічності.

Каже: воліє жити непомітно. Людина осіла, не любить мандрувати. Зізнається, що йому комфортніше у світі, вибудуваному у власній уяві. Обожнює блукати вуличками Львова, розмірковувати про щось своє і слухати «кам’яну симфонію старого міста». На самоті. Найцікавіше з прочитаного, почутого, побаченого закарбовує у рядках майбутніх книжок. Та водночас вважає: нема нічого ціннішого і важливішого за діалог. Про зв’язок між сьогоденням та античним світом, втрату почуттєвої аури, надмір термінів та сухий академізм у пресі та книгах − в інтерв’ю з письменником, перекладачем, науковцем, почесним громадянином Львова Андрієм Содоморою.

− Львів – у почесному статусі «Місто літератури ЮНЕСКО». Водночас часто нарікаємо, що багатьом (особливо дітям) книгу замінили комп’ютери…

− Книжка, яку читаємо з монітора, і яку беремо до рук – різні поняття. У першому випадку виграємо у часі (миттю знаходимо потрібне), але втрачаємо почуттєву ауру. Ми свого часу ходили в читальні зали, потрібну інформацію шукали в книжках. Зараз все зводиться до натиску кнопки на комп’ютерній клавіатурі. З’явився телеекран, видовища (шоу-бізнес), децибели… Добре. Однак майже не повертаємо дітей до живої природи, якою живиться душа, не спонукаємо до подиву. Адже подив – це перший крок до творчості… Приємно бачити книжку (надто, коли вона твоя) в руках читачів. Як у латинському афоризмі: «Книжки мають свою долю, і вона залежить від того, який читач бере їх до рук».

− Ви видали п’ять діалогів Сенеки: «Про короткочасність життя», «Про щасливе життя», «Про спокій душі», «Про дозвілля», «Про стійкість мудреця»…

− З усіх античних авторів, які довелося перекладати, цей давньоримський філософ найбільш читаний. Писав у ключі живої (не академічної) мови на теми вічні.Часом нарікаємо: скільки того життя?! Сенека відповідає: життя не коротке. Його достатньо для того, щоб зробити багато корисного. Але ми не вміємо розподілити свій час. Мудрість цього філософа висока і водночас земна. Багата на гру слів, підтексти. Імпонує афоризм Сенеки «Поспішай до мене, але до себе – насамперед» − один з найактуальніших нині. Бо якщо до людей іти з порожньою душею, то ця дорога в нікуди.

Перевидаються «Латинські написи Львова» (Anno Domini) − змінене й доповнене видання у співавторстві з Маркіяном Домбровським та Андрієм Кісем, також «Жива античність». Мрію випустити у світ «Історію одного перекладу» про грецького комедіографа Менандра. Вперше твори цього автора я переклав у 1962-му, коли мені було 25. Цікаво порівняти свій переклад через 54 роки.

− Вкотре перечитую «Латинські написи Львова» (Annо Domini) і переконуюся: в афоризмах така глибинна думка…

− Афоризми тісно переплетені із сьогоденням… Наприклад, «Де багатство − там і друзі». Вислів відразу веде до давньоримського поета Овідія. В нього було дуже багато друзів. А коли імператор погнав його з Рима, Овідій згадував: я оглянувся − і побачив, може, одного-двох. Написано до нашої ери, а наче про сучасників. А хіба зараз інакше?! Не друг, якщо шанує тебе не як людину, а за статки або статус.

Ще афоризм − «Від уродин до смерті – лише день. І якщо уповаєш на довголіття, то знай: життя твоє – день». День народження – перший день у житті людини, день смерті – останній. Між ними – кроки… Як казав Сенека, день – це крок життя. І кожен крок важливо робити виважено. Або афоризм «Сьогодні – мені, завтра – тобі». Не радій чужій біді. Від неї ніхто не застрахований. Будеш насміхатися – сам спіткнешся. Теми вічні. Що вічне – те наше. Найвагоміший компонент сучасності − шана данині. Ми й античність – єдиний простір.

Основна робота над книгою – доцента кафедри класичної філології Національного університету імені Франка, науковця Маркіяна Домбровського. Особливою книга-альбом є завдяки фотографу-митцю Андрієві Кісю.

− Знаю: любите спацерувати Львовом. Де буваєте найчастіше?

− Пригадую, назустріч мені йде знайомий. «Андрію, ти куди?». «Не знаю», − відповідаю. «Як не знаєш?!» − здивовано глянув на мене чоловік. Люблю просто блукати вуличками Львова. Без мети. Люблю осінні й зимові пейзажі. Осінь така багата настроями, тонами… Навіть години осіннього дня мають свою барву, звучання.

Ми перестали ходити − біжимо. Зрідка зводимо очі на різьблене в камені слово. А помітивши, не чуємо його. Ми забули слово «прохід». Люди домовлялися на певну годину, йшли і з перших кроків починали зацікавлену розмову: про історію, культуру, літературу, поринали у спогади, внутрішньо збагачувались. Колись люди збиралися коло дзвіниці, розмовляли. Письменники пригорщами черпали там цікаві теми. А сучасне життя – то марафон. Мало кому вдається вихопитися з нього і піти мірним кроком.

Де у Львові люблю бувати, питаєте? Залежить від настрою, стану душі, пори року і навіть від… погоди. Вабить старий Львів. Ще − Замарстинів. Район між містом і селом. Там специфічна атмосфера, що тихо навіває на спогади про дитинство…

− Батьки змушували Вас вчитися?

− Навчання вважали роботою. З дитинства привчали до всього ставитися із відповідальністю. Не карали і не повчали, виховували власним прикладом. Тато був священиком. Бавимося якось із сусідським хлопчиком на подвір’ї. Приходить тато і каже: наламайте на городі кукурудзяних качанів. Кукурудза висока − нас не видно. І тата не бачимо. «Швиденько як-небудь наламаємо і далі будемо бавитися», − кажу до товариша. Тато почув. Прикликав і каже: «То хіба господар так робить?!». Цього було достатньо, щоб я більше не хитрував. Поняття господар в нашій сім’ї асоціювалося зі сумлінням. Ще й нині, коли закрадеться думка зробити щось нашвидкуруч, чую голос батька: «То так господар робить?!».

Пам’ятаю, дітьми гуртом збиралися за селом і йшли до школи в сусіднє село. П’ять кілометрів до школи і п’ять – додому, в дощ, хуртовину, люті морози. Щодня прокидався о шостій ранку. Це було серйозним випробуванням для дітвори. Сил на підготовку уроків залишалось обмаль, зате мав нагоду приглядатися до природи. Тими враженнями досі живу…

− Важко було з роботою як синові священика?

− Шукав роботу у Львові, Білорусії. Виручила Галина Сильвестрівна Сизоненко, дуже гарна людина, патріотка. На той час була директором Львівського обласного архіву. Там я пропрацював рік, потім − в Історичному архіві й аж до пенсії – у Львівському медичному інституті (нині − університет). Професор, знавець античності Андрій Олександрович Білецький, пригадую, допомагав мені перед захистом дисертації у Київському університеті обходити усілякі інстанції. Киваючи на мене, казав: «Це мій тезко»… Щастило на людей мислячих, доброзичливих, які підтримували мене.

…Розвинемо в дітей аналітичне мислення чи ні, залежить від того, чи зуміє вчитель, викладач зацікавити їх. Та насамперед все залежить від сім’ї та випадку…

− Випадку? Що маєте на увазі?

− Давньогрецький філософ Зенон був торговцем. Ледь урятувавшись після бурі (увесь його крам пішов на дно моря), випадково в Афінах він зайшов у книгарню. Взяв до рук Ксенофонтові «Спогади про Сократа». «Де можна знайти таких цікавих людей?» – запитав господаря книгарні. «Піди за цим чоловіком», – кивнув той на філософа Кратета, що проходив повз крамницю… Так Зенон став славетним філософом. Те, що називаємо випадком, насправді те, з чого вимальовується лінія долі…

− В оповіданні «Стежкою до тиші» пишете: «Не кожному дано дійти до Коринту. Але важливо − йти. Хай не до Коринту − до самого себе»…

− Пам’ятаєте, як у Шевченка «Не дай спати ходячому…»?! Хто ходячим спить, той існує. А можна ж прожити життя активно, творчо, світло. Колесо метушливості, на жаль, крутиться щоразу з більшою швидкістю, а це величезна пожива для життя бездумного.

− Реклами на білбордах і латинські афоризми на старовинних кам’яницях… Наскільки поєднується між собою таке сучасне і минуле?

− Реклами потрібні, але не всі вони грамотні. Втрачаємо кличний відмінок, його часто замінюють називним. Якось читаю: «Давайте працювати, … співати, радіти», а можна ж: «Працюймо!», «Співаймо!», «Радіймо!». Внаслідок цього мова втрачає національну барву, перестає бути мелодійною, живою, соковитою. Мало вживаємо фразеологізмів, прислів’їв, приказок. Сучасна мова – інформаційна, стисла, стрімка, і ніхто не зважає на порядок слів, ритмічність, милозвучність.

Дивує, коли запитують, скільки мов я знаю. Павло Загребельний на таке запитання жартома відповів: «Українську, та й ту слабенько». Володіти мовою неможливо. Це мова володіє нами.

Довідка

Андрій Олександрович Содомора народився 1 грудня 1937 року в селі Вирові Кам’янко-Бузького району, на Львівщині. Український перекладач, письменник, кандидат філологічних наук, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда, багатьох інших; з латинської – творів Лукреція, Вергілія, Горація, Овідія, Сенеки, інших письменників античної доби й латиномовних авторів Середньовіччя та нових часів. Автор оригінальних прозових творів: «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі», «Сльози речей», «Студії одного вірша», «Шевченків садок і Франкове поле», «Афористичні етюди»; поетичних збірок: «Наодинці зі Львовом», «Пригорща хвилин». Член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Лауреат літературних премій: ім. М. Рильського (1986),  Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів (2004), ім. Григорія Кочура (2010), обласної премії ім. М. Возняка (2009), літературної премії ім. Романа Федоріва (2011); почесний громадянин Львова (2012).

  • Олег Кравченко

    Завжди покладався на молоде покоління, але є в мене сумнів: чи не розірветься ланцюжок між старшим і молодшим. Бо без таких людей, як Андрій Содомора, нова генерація українців надто багато втратить. Мій ровесник Андрій Содомора викликає не лише природню повагу, а ще й бажання вчитися – і в нього, і взагалі вчитися. Інформаційні технології, можливості комп”ютера, Інтернет, мобільний зв”язок, скайп відкрили людству безмежні можливості для самовдосконалення. Та й у цих хащах прогресу потрібен провідник, гід, який би застеріг від усього зайвого, шкідливого, небезпечного, що є зворотньою стороною медалі цивілізаційного поступу. Я почав користуватися комп”ютером у 60 років, мобільним телефоном – у 67, скайпом у 72. Вчитися ніколи не пізно. Це – аксіома. Та не слід відкидати все старе лише за принципом (точніше – за мірками) багатьох сучасних “просунутих”. Є небезпека багато втратити! І тут я абсолютно солідарний з паном Андрієм. Мені, приміром, шкода тих користувачів Інтернету, які вже майже остаточно переконані, що друковані книги – то вчорашній день, які вдовольняються читанням з планшетів. Це має просто жалюгідний вигляд! Одне діло – пошукати якусь цитату, знайти потрібну інформацію, і зовсім інше – читати з екрану в штовханині міського транспорту Бодлера або Шекспіра… Ось для того, щоб прогрес не вбив живої душі, молоді потрібні такі гуру, як Андрій Содомора. Низький йому уклін!

  • Олег Кравченко

    ТУТ ЩОСЬ НЕЗРОЗУМІЛЕ. НАПИСАНО “ЗАЛИШТЕ ПЕРШИЙ КОМЕНТАР”. Я ГОДИНУ ТОМУ ЗАЛИШИВ СВІЙ КОМЕНТАР. і ДЕ Ж ВІН?!