Про травми поколінь і несправжню любов

     21270  

− Куди то ви знову зранку? Де ти тягнеш те бідне дитя? – так о 08.30 ранку вівторка «вітається» з нами сусідка, з якою їдемо у ліфті.

− Еля тап-тап СЯМА! – ображено парирує Ель і відвертається до мене.

Але бабуся невдоволено бубнить ще і ще, їй не вкладається в голові, що з дитиною можна кудись їздити, крім як на прогулянку. Але ми без возика, без торби іграшок, тому вона розуміє, що не на майданчик зібралися.

− Віддала б її бабі з дідом, та й мала б чистий спокій, їздила б, де тобі треба.

Двері ліфта відчиняються, ми виходимо. Я стримуючи злість, кажу:

− Своїх віддавайте хоч кому, а мою прошу не зачіпати.

− А то ти думаєш, що не віддавала? Віддавала, ще й як! А як не було на кого лишити, то й до ніжки стола чи ліжка прив’язувала, і вдома самих закривала…

мама_i_дитина

Ми чимдуж утікаємо, і я намагаюся навіть не думати, що описане сусідкою відбувалося не у кам’яному віці, а якихось 50 років тому. І вважалося нормою, між іншим, бо «таке було життя», і зараз нам його підносять, як велике досягнення, як щось таке, що робило невільних – вільними, а нещасних – щасливими. І ці порадники не задумуються, що їхня тодішня воля була страшною неволею для дітей. Але і далі звідусіль купа порад із «залізним» аргументом: «і ми так виросли, і своїх дітей так виростили, і нічого, всі живі-здорові». Ну, відносно, я б сказала, але хто я така, щоб з висоти свого мізерного мамівського досвіду критикувати її, оцю жінку, яка (якось) виростила трьох дітей, але вони з нею не підтримують стосунків.

Старші покоління геніальні у своїй вірі у власну правоту і небажанні почути інших. Я їх не переконую, так було, є і буде. Уявлення про виховання дітей у нас принципово відрізняються, але поки це не стає втручанням у мою зону комфорту – я мовчу.

У відділення соцзахисту оформляти виплату допомоги при народженні ми з Еліаною приїхали удвох, вона чемно лежала в автолюльці, я її погойдувала у руках, і все було мирно та тихо. У коридорі черга, але я пробую проситися поза нею. Перша ж бабуся, не стримуючи злості, починає тираду про те, що чого пертися сюди з дитиною, чого не лишити її вдома, воно зараз розверещиться, усіх рознервує, а тут і так усі злі. Моя нервова система жінки після пологів, невиспаної і втомленої, не готова до таких атак, але я спокійно відповіла, без відвертого хамства, але так, що зле бабисько образилося. Нехай. Чоловік на чолі черги бігом заніс автолюльку в кабінет і заштовхав мене туди.

Старші покоління геніальні у своїй вірі у власну правоту і небажанні почути інших. Я їх не переконую, так було, є і буде. Уявлення про виховання дітей у нас принципово відрізняються, але поки це не стає втручанням у мою зону комфорту – я мовчу.

ЖЕК, черга до паспортиста, стоїмо хвилин 20, руху немає, Еля почала плакати, заспокоюю, даю груди. Пробую проситися поза чергою. Дві бабусі попереду голосно коментують: «О, почалося! Прийшла з дитиною спеціально, щоб її пустили без черги. А воно бідне спало, то вона його за руки щипала, щоб почало кричати! Розжалобити хоче, бачте. Не здумайте їй вірити, знаємо ми таких!» Я німію на якийсь час, але четверо чоловіків попереду вже проштовхують перед собою возик з Елею і підпихають мене швиденько, поки ті дві навіжені квокчуть.

Тролейбус, зима, темніє, Еля у возику плаче. Я беру її на руки, даю груди, а за спинами починається розмова, яких я чула стільки, що вже навіть не зважаю. Долітають лише звичні «волочить ту дитину», «сиділа б удома», «чого з дитиною десь їхати з дому». Говорять жінки. Немолоді.

Здавалося б, дивина та й годі: усі ці жінки вже мають власних дітей, онуків, подекуди і правнуків, у них апріорі мало би бути розуміння ситуації. Але ні, озлобленість і нерозуміння мені стрічалися лише з боку жінок, отаких віку моєї бабусі або трохи молодших. Травми поколінь? Ні, не чули. І так боляче за цих людей, бо вони не готові зрозуміти і визнати, що може (і має) бути інакше, ніж вони звикли. Що оця патологічна нетерпимість дітей усюди поза домом або майданчиком – направду жахлива, несправедлива й абсурдна. І вона у них неспроста: вони не ходили зі своїми дітьми отак, як можемо ми, вони – працювали одразу після пологів, вони кидали своїх дітей на чужих людей, бо інших варіантів не було. Система вимагала робочої сили, а права материнства і дитинства – це там, десь за «бугром», в ідейних ворогів. Війни, революції, тяжка робота, життя без чоловічої підтримки перетворили жінок у механізми, які дбали, щоб діти вижили, але про інше майже не йшлося. Перенесення власного досвіду, заборона любити відверто й ніжно, недопустимість почуттів, окрім почуття обов’язку, потреба тримати дисципліну силою, бажання заборонити все задля ефемерної безпеки. Це – вже не берегині, не м’якість, ніжність, любов і опіка.

Коли мені стає тяжко з Еліаною, я розумію, що щось роблю не так, що просте перетворюю у складне. Бо не повинно бути складно! Природно – не повинно. Мама – вічний винахідник, вона може щось придумати, щоб стало легше.

Власний травматичний досвід материнства накладає такий відбиток, що мати мимоволі ростить таку ж травмовану дитину, яка, ймовірно, теж народить і виростить собі подібну. Психолог Людмила Петрановська дуже детально аналізує кожну характерну рису батьківства дорадянської, радянської і пострадянської доби. Вона демонструє причини і наслідки таких явищ, які притаманні культурі виховання дітей саме тут, де був СРСР. Якщо вникнути у психологію і добряче пошукати інформацію про інші країни, про інші методи – то з’являється відчуття, що ми – інша планета, зі своїми законами й особливостями, а ще приходить розуміння, що у нас народження дітей і процес їх «виховання» побудований на стереотипах негативізму. Усе навколодитяче – у наказовій формі і з «не»: «Не лізь туди!», «Стій!», «Не рюмсай!», «замовкни», «перестань». Заборона руху і почуттів – це хіба спиняє дитину? Ні, вона робить її іншою: недовірливою, розчарованою, затиснутою у чужі рамки. З таким стартом складно вирости щасливими, хоча цілком можливо стати «відмінниками» у навчанні або навіть успішними у якомусь бізнесі чи науковій роботі.

Читайте також:  The Dark Side of the Mo…m

Коли мені стає тяжко з Еліаною, я розумію, що щось роблю не так, що просте перетворюю у складне. Бо не повинно бути складно! Природно – не повинно. Мама – вічний винахідник, вона може щось придумати, щоб стало легше. Ми з донькою завжди разом, скрізь і всюди. Дехто думає, що це лише тому, що я не маю на кого її «покинути». У нас дійсно немає бабусь-дідусів поруч, ми цілодобово лише удвох. Але скрізь разом не тому, бо, якби це було єдиною причиною, я б знайшла вихід, як в усі часи це робили і роблять інші мами. Ні, я переконана, що до певного віку – це так і має бути, бо дитині з мамою спокійно і надійно. І поки не настане період активної сепарації, який покаже психологічну готовність дитини бути без мами, це − найкращий варіант, ніж віддавання зі сльозами у ясла чи бабі-дідові. Дитина з мамою (і на мамі!) – норма у більшості культур, особливо традиційних, але це вже інша історія: про почуття і відчуття, про емоційну і фізичну близькість, про психоемоційну взаємну залежність, про прив’язаність і сердечність, про стосунки, в яких ростуть і розкриваються обоє – мама і дитина.

Читайте також: Мої залежності і незалежності