Два роки на війні: п’ять історій «Львівського лицаря»

Біноклі, машини, радіостанції та ще десятки найменувань техніки постійно закуповують і передають на фронт волонтери «Львівського лицаря».
     3057  

picsnews.meta.ua

Вони пригадують, був навіть випадок, коли їм пропонували купити танковий двигун.

Два роки тому до Львова повернулась легенда, якій було майже 100 років. 30 липня 2014 року на площі Ринок з’явився Львівський лицар в образі Святого Юрія. Далекого 1916 року для залучення благодійних пожертв на потреби війська у Львові з дерева вирізьбили Львівського лицаря. Кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська, мав право забити в обладунки лицаря металевий цвяшок. Нині жертводавці зміцнюють щит Святого Юрія символічною металевої пластиною із викарбуваним символом Української Державності – Тризубом, а кошти, як і сто років назад, йдуть на зміцнення обороноздатності нашого війська.

«У заявці на акцію написали: від 30 липня і «до перемоги». Щиро кажучи, тоді думали, що війна буде швидкою. Гадали, лицар знадобиться десь до кінця 2014 року. Зараз липень 2016-го, а ми і далі складаємо списки закупів і думаємо, чим допомогти хлопцям», – розповідає один із засновників ініціативи «Львівський лицар» Андрій Салюк і додає: – Врешті, не сподівались, що допомога волонтерів буде потрібна через стільки часу після початку війни. Досі всі постачання мали би налагодити від Міністерства оборони. На жаль, так не є».

Минуло два роки, Лицар «переїхав» з площі Ринок у палац Сапіг (вул. Коперника, 40-а), а волонтери, як і на початку, забезпечують військових приладами: навігаторами, біноклями, генераторами, ноктовізорами, прицілами та іншим.

«Працювати стало значно важче, – каже ще один координатор ініціативи, Іван Радковець. – По-перше, влада зробила багато, щоб показати, що є і погані волонтери, і запевнити, що «обійшлись би і без них». По-друге, люди дуже вичерпались у ресурсах. Тому і нам допомагати тепер значно важче».

«Львівська газета» зібрала п’ять історій від «Лицаря», які показують іншу сферу війни і тих, хто забезпечує її тил.

Американський бінокль і труба 1953 року

«Дуже важливо вибрати прилад, який буде корисний для виконання конкретних завдань того чи іншого підрозділу. За два роки ми зрозуміли, що не можна просто, наприклад, купити перший бінокль, який є в магазині, і бути спокійним. Треба знати, який бінокль кому купувати і для яких потреб», – пояснює специфіку роботи Андрій Салюк.

фото: "Львівський лицар"

фото: “Львівський лицар”

Дуже часто, кажуть волонтери, шляхи отримання потрібної продукції дуже незвичні та несподівані. Коли починали, знали лише загальні назви техніки, яка може знадобитись. Сьогодні часто знають більше, ніж самі військові.

«Якщо дружина відправить чоловіка у магазин і просто скаже купити ковбаси, майже напевне, що він купить не те. Є різниця між ковбасою на салат, на канапки і для кота. Так само і з приладами. І, на жаль, проблема купівлі не того новачками або родичами, які хочуть допомогти, дуже серйозна», – розповідає Іван Радковець.

«Такий бінокль ми передаємо розвідці, – пояснює Іван Радковець, тримаючи в руках зовсім невеликий прилад. – Він неймовірно компактний і з дуже якісною оптикою, яка робить його хорошим конкурентом з великогабаритними біноклями».

Нічого схожого на озброєнні української армії нині немає. Знайти його вдалося завдяки наполегливості та частково щасливому випадку.

«Восени 2014 року я був у США. Їхав туди, аби зрозуміти, що, де і як можна купувати для наших воїнів. Між усім було замовлення на бінокль з конкретними характеристиками. Я прийшов у магазин у Нью-Йорку і попросив показати багато різних моделей. Довго це все крутив у руках і тоді перепитав продавця, який з них, на його думку, є добрим. А він сказав: «Жоден». Ми почали говорити, і я розповів, що я з України, що у нас війна і для кого шукаю біноклі. Він пішов на склад і приніс мені саме те, що було треба. Цей бінокль був трохи дорожчим, ніж я сподівався, кожен коштує приблизно 60 доларів, але це справді був ідеальний варіант. Стандартна реакція досвідчених вояків, які вперше беруть у руки цей бінокль: «Ну нічого собі!», – розповів Андрій Салюк.

І якщо біноклі привозять зі США, то, наприклад, трубу розвідника волонтери купують у Польщі, де зараз розпродують старе радянське озброєння любителям антикваріату. Обладнання датоване 1953 роком, але замовлень від військових на них чимало.

Родом із СРСР

Уже в перші місяці війни, кажуть волонтери, зіштовхнулися з дуже незвичними замовленнями. Не секрет, що багато зброї української армії родом з СРСР. Однак з початком війни постала проблема – частина техніки працює на батареях, які вже 30-40 років як зняли з виробництва.

«І за формою, і за потужністю вони відрізняються від тих, які є зараз, – пояснює волонтер Юрій. –  Сучасні акумулятори значно кращі, але вони просто навіть за габаритами не підходять до старої техніки. А термін служби акумулятора – 4-5 років. Ті, що є на складах, вже кілька разів мали померти. Апріорі вони всі неробочі».

Волонтер розказує конкретний приклад – військові принесли акумулятор 1972 року, який потрібен для роботи прицілу. Аби вирішити проблему, волонтери зробили цілком нові елементи живлення за прикладом старих – виготовили коробку і дали туди начинку – яка у 3,7 разу довше працюватиме, ніж була в аналогах 40 років тому.

фото: "Львівський Лицар"

фото: “Львівський Лицар”

Схожі історії, кажуть у «Львівському Лицарі», були з різними типами акумуляторів. Загалом волонтери «Лицаря» зробили понад  700 нестандартних блоків живлення. На кожен тип витрачали по кілька днів.

«Якщо з такими питаннями постійно звертаються до волонтерів, то ми доходимо висновку, що в армії ця проблема системно не вирішена. Акумулятор – це ніби дуже мала деталь, але насправді її ціна там – життя людини», – каже пан Юрій.

То — мій трамвай!

Волонтери згадують цікаву історію ще з того часу, коли лицар стояв на площі Ринок.

фото: www.portal.lviv.ua

фото: www.portal.lviv.ua

«До нас підбігла одна пані, з неймовірною швидкістю вкинула до скриньки 100 гривень і швиденько побігла геть. Ми спробували її зупинити, просили прибити тризуб до щита, бо це — дуже важливо. «Не маю часу», — відмахнулася жінка зі словами, що на неї чекає трамвай. Ми не здавалися й казали, що буде інший. На що вона кинула нам: «Не буде. То — мій трамвай!» І тільки потім ми зрозуміли, що то була водійка трамвая.

Демобілізація тепловізора

Волонтери «Лицаря» кажуть, що їхнє завдання — не просто передати техніку, а спробувати переконатися, що вона ефективно працює.

«Ми не завжди знаємо, хто саме користується нашими приладами, бо можемо передавати їх на замовлення командирів, а не окремих вояків. Але інколи дуже несподівано отримуємо фідбеки. Наприклад, кілька днів тому на нашу ФБ-сторінку прийшло повідомлення з подякою за бінокль. Хлопці написали, що він врятував їм життя. І без будь-яких подробиць. Ми навіть не знаємо, хто це і що точно сталось», – розповідає Андрій Салюк.

фото: "Львівський лицар"

фото: “Львівський лицар”

Водночас, кажуть волонтери, важливо, щоб техніка, яку передають конкретним людям, працювала в зоні АТО і після демобілізації того чи іншого вояка. І тут історії бувають різні.

«Недавно ми мали дзвінок з одного підрозділу, що 2014 року ми передали для бійця тепловізор. Командир скаржився, що військовий демобілізується і забирає прилад із собою. Ми з’ясували, що тепловізор купили за гроші друзів та родичів цього вояка, тож мати претензій до нього не могли. Думали, на цьому все. А військовий демобілізувався і… прийшов до нас. Пояснив, що за весь час його служби прилад не поставили на облік, він не бачить, кому можна би було його передати з рук у руки, тому привіз і залишив тепловізор нам. За кілька днів ми передали його підрозділу розвідки морської піхоти», – згадує Іван Радковець.

«Ваша машина своє відпрацювала»

За два роки «Лицар» передав на фронт шість машин. Волонтери зізнаються: спершу не думали займатись великою технікою, але випадок вирішив інакше.

фото: "Львівський лицар"

фото: “Львівський лицар”

«У 2015 році до нас звернувся архітектор зі США Іван Бережницький, – розповідає пан Андрій. – Він шкодував, що не може сам приїхати воювати, бо не дозволяє вік, але дуже хотів допомогти. Пан Іван хотів передати гроші на потреби медицини. Це пов’язано з тим, що його батько був лікарем і він дуже хотів це зробити у пам’ять про нього. На той час ми допомагали Першій медроті імені Пирогова, а конкретно а конкретно «Удаву»  і «Кавказу» («Кавказ» – псевдо Василя Задорожного, який загинув у лютому 2015 року під Дебальцево). Хлопці просили, що дуже треба машину, аби вивозити поранених: з потужним двигуном, хорошою ходовою та можливістю знайти запчастини. Знайшли її за кордоном. Так і почалося. Після того, як передали першу, через три дні зателефонував Кавказ і сказав: «Ваша машина своє вже відпрацювала на 100%». Ми подумали, що поламалась. А виявилося, вони про інше. Був бій, і завдяки цій машині того дня зуміли вивезти з поля бою 28 поранених вояків».