Як Дикі Качури у розвідку ходили

Легендарний Морган − професійний військовослужбовець, підполковник Збройних сил України, донедавна − офіцер Повітряних сил, а нині вже Сухопутних військ

 |    1179  

Фото: прес-центр повітряного командування «Захід»

Відважний чоловік із серйозними синіми очима та пронизливим поглядом – підполковник Дмирто Морганюк, командир посту «Глаза», що на висоті Зеніт. Морган неодноразово був у зоні проведення бойових дій,. Йому, офіцерові Повітряних сил, доводилося навіть диверсійні вилазки очолювати, але про це – згодом. Післясмак спілкування з цим мужнім чоловіком складно висловити повною мірою. Чомусь на думку приходить порівняння людей з грибами: серед них теж бувають смертельно отруйні поганки, красиві й небезпечні мухомори, непримітні сморчки або, наприклад, яскраві та легковажні лисички, є корисні сироїжки, пихаті трюфелі й ніжні шампіньйони, й рідко, на жаль, трапляються справжні шляхтичі − міцні білі гриби. От Дмитро з останніх.

Народився Дмитрик у Великій Михайлівці на Одещині, там і минуло його дитинство в хлопчачих забавах та навчанні. Турбота батьків та старших сестер не дуже пом’якшили його характер. Стати справжнім військовим майбутнього офіцера надихнули неодноразові перегляди найулюбленішого фільму «Батальйони просять вогню», так народилася дитяча мрія, якій суджено було збутися. Вступивши на військовий факультет до Одеського державного екологічного університету, юнак стає курсантом. Та п’ять років промайнули швидко, й курсант Морганюк отримує такі довгоочікувані лейтенантські погони. Першим місцем його служби стає 28-й корпус протиповітряної оборони, що у Львові.

Уперше в зону антитерористичної операції офіцер потрапив у вересні 2014 року. Спочатку дні перебування на території поблизу Донецького аеропорту здавалися не такими вже й загрозливими. Але в обличчя війні довелося заглянути вже під час маршу на висоту Зеніт поблизу Донецького летовища. Командир та підлеглі заїхали в населений пункт Тоненьке і спокійно почали розміщатися там. Та спокій тривав недовго, вже наступного дня вранці о 04:35 бійців накрило обстрілом з «Градів».

«Мене і мого підлеглого обстріл застав нас зненацька на вулиці, навіть не було можливості укритися від шквалу. Солдат вирішив, що можна убезпечитись у найближчому будинку, й побіг до нього. Коли боєць ухопився за клямку вхідних дверей, що були зачинені, він закляк і стояв при цьому на повний зріст, а це під обстрілом − жива мішень. Та він намертво прикипів до тих дверей, начебто цього не розумів. Підбігши, я збив його з ніг, великих зусиль доклав, щоб відірвати його від тих дверей. Втиснулися у найближчу яму біля дороги, тримав його міцно, притиснувши голову до землі, доки не завершилася стрілянина. Солдат дуже злякався, але, дякувати Богові, все обійшлося. А навкруги − жодної уцілілої будівлі, десятки спалених автівок, вирви й бита цегла – здається, що в такому апокаліпсисі неможливо вижити, але вижили!» − згадує офіцер, а очі залишаються сумними.

Фото: прес-центр повітряного командування «Захід»

Фото: прес-центр повітряного командування «Захід»

На Зеніті тримали оборону українські воїни, сусідство з летовищем і «Спартаком» зробило цю позицію справжньою мішенню для терористів, саме цей форпост боронили власними життями зенітівці. Це ще одна справжня цитадель оборони.

Хлопцям тоді туго довелося: під час обстрілу втратили техніку, боєприпаси, майно, але за допомогою волонтерів поновили втрачене. «Неоціненною була допомога волонтерів, приємно усвідомлювати, що звичайні люди стільки роблять добра для нас, хоча до цього обстрілу ми й були забезпечені державою всім необхідним: і автоматичною зброєю, і одягом, тощо», − розповідає офіцер. Багато розбомбили. Головною метою було зібратися, організуватися, поновити техніку, яка могла здійснювати марш і висуватися далі до пункту розташування. Через п’ять діб, тільки-но дала дозвіл розвідка, висунулися на точку. «Ми виїхали на висоту Зеніт. Наша ротація «Диких Качурів» під час маршу два рази потрапляла в засідку, з боями зайшли й на висоту. Відразу, як приїхали до пункту дислокації, прийняли бій. Вдало. Потім вже розмістилися», − пригадує Морган.

Назва посту «Глаза» походить від того, що з нього проглядалася вся територія старого й нового терміналів. А з правого боку − насадження – «зельонка», по якій постійно ходили розвідгрупи, прямо по фронту − з термінала видно відкритий простір, там не ходили, а насадженням шастали, там наші їх і зупиняли. До речі, «зельонка» − суто військова назва. На третій день, як зайшла ротація, а було це вночі, хлопці вперше їх зустріли й відбили атаку. Не менш важливим був захист тилу, адже хлопці знали, що з північного боку ДАПу були бійці, які також тримали оборону та прикривали наших воїнів.

На посту Моргана за всі дні боїв поранених і загиблих не було, вдалося зберегти життя підлеглим. А ось від втрати друга доля офіцера не вберегла. Світла людина, справжній офіцер – командир посту «Горка», майор Ярослав Костішин – його втрата стала особистою трагедією для багатьох побратимів. Командував Ярік постом, що прикривав підступи до резервуару з технічною водою. Води на Зеніті завжди було обмаль, і коли волонтерам не вдавалося передати бійцям воду, то брати доводилося звідти, навіть для внутрішнього споживання. Під прикриттям посту «Горка», яким командував майор Костішин, було найцінніше – справжня дорога життя. Дмитро намагається говорити спокійно: «Вранці ми домовилися зустрітись, дещо обсудити, але я не встиг… Уламки ворожого снаряда перервали життя Яріка». Яких сил йому доводиться докладати, щоб голос не затремтів, неможливо й уявити.

Фото: прес-центр повітряного командування «Захід»

Фото: прес-центр повітряного командування «Захід»

Поряд із зенітівцями на позиції стояв окремий п’ятий батальйон, прикомандирований до 93-ї бригади, що мав розвідроту. Офіцер пригадує спільні вилазки з побратимами. Про першу вилазку Дмитро згадує так: «На моєму рубежі висувалося ДРГ, а у розвідки були свої секрети. І для того, щоб ми один одного не перестріляли, потрібно було уточнити, де саме сусіди стоять. Так довелося навчатися пластунській справі». Потім уже вилазки стали обов’язковою частиною моціону. «Одного разу колеги здійснили марш на черговий, але новий рубіж. Виникла необхідність зробити ротацію між військовослужбовцями секрету, що стояв майже біля нового термінала ДАПу. Отож вирушили, дорогу чітко знав лише прапорщик з розвідки. Він ішов старшим, шість розвідників і нас, «качурів» двоє. Сталося так, що перших двох в групі − прапорщика та сержанта − поранили, вони натрапили на розтяжку. Народ трошки розгубився», − далі пригадує офіцер. А як тут не розгубитися? Однак Дмитро не дав групі часу на роздуми, він був змушений взяти керування на себе: швиденько надали першу допомогу постраждалим бійцям та відправили їх на «Глаза», викликали рацією медиків. Інших ж, незважаючи на те, що вони не є підлеглими (але тут роль свою зіграло офіцерське звання), повів до кінця. Подальше просування до визначеного місця, минуло, як в тумані. Зайшли нарешті. Виконали поставлене бойове завдання, змінили секрет. «Коли поверталися назад, проросійські найманці нас помітили й почали прицільний обстріл, довелося віддати наказ просуватися повзком. Так і дісталися нашого пункту дислокації, на щастя, всі цілі», − розповідає офіцер. «Коли була мить вагань після поранення командира загону, повагу в мене викликав молодший сержант з позивним Мікі, один з бійців «Дикої Качки», що був там зі мною. Він сказав: «Командира не покину!» і пішов за мною, а за ним висунулися й інші», − зазначає Дмитро.

Про бойові дні на передовій розповідає: «Всі без винятку бояться, у всіх є страх, просто він у кожного по-різному проявляється. Що стосується мене − оскільки я був старшим, то свій страх намагався не показувати. Тільки власним прикладом може командир мотивувати підлеглих». Бійці разом з нашим героєм тримали ввірену їм висоту. Трималися щосили, і жоден не збирався відступати. І не тому, що не було змоги, а тому, що робили свою роботу на совість і до кінця. Коли розмова перейшла на цю тему, Морган хвилину мовчав. З його погляду можна було без слів зрозуміти: там було справжнє пекло. Про ворога офіцер висловлює свою думку: «У першу мою ротацію я бачив по той бік зборище. Гадаю, там було кілька військових інструкторів, але решта − цивільні. Крайня ж ротація – це швидше за все кадрові військові або ж цивільні, які пройшли посилену підготовку: вони знали, як стріляти, як уникати обстрілу, як нападати, як захищатися, й робили це тактично грамотно».

Справжній офіцер, люблячий чоловік та зразковий батько для свого сина Данила. Мужній та справедливий, завжди готовий кинутися в бій, Чоловік з великої літери, вибрав своє місце − бути на передовій. Склалося так, що сьогодні справді легендарний, і це − не лише слова, підполковник Дмитро Морганюк тепер у рядах Сухопутних військ.

Десь у кабінетах столиці лежить клопотання про нагородження Дмитра Морганюка державною нагородою «За мужність», документи чекають на підпис.

Текст і фото: прес-центр повітряного командування «Захід»