«Часто ми йшли попереду, нас не розуміли сусіди по Європі»

Розмова з Мирославом Трофимуком, дослідником козацької Конституції Пилипа Орлика

     3142  

 

Іноді мені видається, що ми живемо в якомусь дивному міжчассі. Минуле тримає нас своїми трагедіями, жертвами і… надіями, як це не дивно, а майбутнє видається невизначеним, а від того – страшним, таким, яке лякає. Сьогоднішнє ніяк не знайде собі місця серед цих двох полюсів, щодень ми змушені реагувати на якісь нові виклики, що насправді часто є безсенсовими і пустими. Дехто з гостей «Львівської газети» пояснює таку особливість тим, що Україна – найпостмодерніша держава, позаяк те, що відбувається на наших теренах є, так би мовити, вінцем всіх світових катаклізмів і змін.

Однак я вважаю, що це міжчасся – результат безплідних чвертьстолітніх намагань українців визначитися врешті-решт зі змістом і наповненням своїх стосунків з владою. Звично ми називаємо такий формат Конституцією, науковці ж – суспільною угодою. Так от, ця угода у нас така ж постмодерна, тобто невироблена, недосконала, подекуди навіть недолуга.

Про це говоримо з філософом, культурологом Мирославом Трофимуком.

«Козацька Конституція 1710 року є дуже демократичною»

− Пане Мирославе, з огляду на Ваші наукові зацікавлення, можна зрозуміти, чому для обговорення теми суспільного договору в Україні я запросив саме Вас. Постать автора першої української Конституції Пилипа Орлика – предмет Ваших наукових зацікавлень. Якщо конспективно, що ж пропонував нам гетьман понад триста літ тому?

завантаження_(1)

− Тут треба було б згадати один нюанс, на якому я завжди наголошую: Конституція писана і староукраїнською, і латинською мовою, і вона виростає з довгого шерегу латиномовних творів в Україні. Кожен князь, кожен регіон, осередок, скажімо, Острог, Київ, мусив мати свій епос. Так за Ренесансу було популярно утверджувати свою владу і своє місце на цій землі. У тих творах викладено певні принципи регіонального патріотизму.

«Термінологія, застосована у Конституції Орлика, насправді є цілком сучасною, особливо коли йдеться про латинський варіант з його юридичною лексикою. Намагання перекласти його староукраїнською мовою, зауважу, не завжди вдале, бо не було юридичної практики».

Паралельно з цією літературою маємо низку міжнародних угод, які укладали до Хмельницького, відтак старшиною Хмельницького, згодом – Мазепою та Орликом.

Усі ідеї з цих документів – політичних угод, регіональних епосів – сфокусувалися власне у коротенькому тексті Конституції Орлика. У її преамбулі викладено бачення тогочасною нашою елітою свого минулого. Головний наголос − український народ ніколи не був ніким завойований, ніколи нікому не слугував, а укладав із сусідами певні угоди, і на цій підставі мав з ними стосунки.

Далі ж ідуть 16 пунктів, починаючи від ролі релігії. На той час вона була аналогічною до національної самосвідомості. Діяльність церкви, монастирів як наукових осередків (не обов’язково монашого життя) дуже важлива, бо саме там генерувалися певні ідеї. Від 1632-го до 1649 року, у цей невеликий проміжок часу, Україна дістала свою ідеологічну базу.
У наступних пунктах Конституції ідеться про кордони України, як звично для кожного міжнародного політичного документа. А вже далі йдеться про розподіл влад. Маючи практику, за якої дехто з гетьманів, як написано в Конституції, «слугуючи облудному московському самодержавію», забрали у свої руки максимум авторитарної влади, старшина вирішила обмежити права гетьмана. А Орлик у певний політичний момент пішов на те, щоб підтримати цю ідею саме як гетьман.

Там написано і про суди, зокрема про те, що настановляти суддів слід не шляхом корупції чи користаючись владою. Це мають бути виборні посади, і якщо суддя щось зауважить гетьманові або комусь зі старшин, то вони мусять погодитися з ним, визнати свою провину і змінити свою практику керівництва.

− Якщо пофантазувати: уявімо Конституцію Орлика чинною зараз, можливо, з дещо зміненою термінологією. Вона могла б працювати?

− Я свою часу рефлексував над такою можливістю. І помітив дивні збіги. Ми знаємо, що є американська Конституція, однією з перших у Європі є польська Конституція 3 травня. Американська утверджувала політичну данність в умовах війни за незалежність. Польська народжувалася в момент зламу, коли Річ Посполита – найсильніша шляхетська демократія Європи − опинилася на краю прірви. Орлик і старшини, які писали нашу Конституцію, теж творили у певному історичному контексті, схожому і на американський, і на польський. Структура трьох документів є схожою: у нашому – 16 пунктів, в американському – 7, у польському – здається, 5. І йдеться про ті ж речі: розподіл влад, про керівні органи, про еліту. Можливо, наша Конституція більше акцентує на захисті прав посполитого населення – рядових козаків та селян, а також козацьких удів, сиріт (їм, до слова, ґарантували безкоштовну освіту). Ось такий соціальний вимір на той час, коли вся Європа складалася з монархій, з держав з авторитарною владою, а монархічні двори формували й естетичні, й етичні категорії буття націй, козацька Конституція 1710 року є дуже демократичною. Це при тому, що Орлик раніше (років за 15) до ухвалення свого документа, був монархістом! Чим не приклад для генези наших сучасних керівників, а також тих, хто працює над Конституцією сучасної України?

А термінологія, застосована в Конституції Орлика, насправді є цілком сучасною, особливо коли йдеться про латинський варіант з його юридичною лексикою. Намагання перекласти його староукраїнською мовою, зауважу, не завжди вдале, бо не було юридичної практики.

«ПостГУЛагівський стан не може просто зникнути»

− У спокійні часи, часи звиклого ритму і більш-менш зрозумілого завтра, влада, зазвичай, забуває конституційний постулат про те, що її джерелом в країні є народ. Народ же, як це у нас, час від часу змушений нагадувати їй про це на Майданах. Що це – підлітковість демократії чи ментальна риса?

− Банально: «найгіршою з форм управління є демократія, але ліпшої наразі людство не придумало». Це абсолютна істина, з одного боку. З іншого ж, на мою думку, тут ідеться про підлітковість нашої особистої демократії. Я колись написав есей «Короткий екскурс у постГУЛагівську Україну». Маючи власний досвід спілкування тут, у галицькому селі, з поколінням мого діда, народженого 1901 року, я зрозумів, що воно було для односельчан моральним авторитетом. У селі існували певні принципи, і їх дотримувалися. З одного боку – церква, з іншого – якась практична щоденна етика стосунків і відчуття того, що у нас називається «порядність». Якщо людина один раз щось не так зробила, то потім уже ніхто не хотів подавати їй руки. І це працювало…

Старе покоління виростало з європейського контексту, воно вчилося в австрійських гімназіях, попри історичні реалії, негативні для українців, Але… З європейської історії воно взяло принципи. Але більшість з тих людей вивезли, частина з них повернулася. Та якщо 10-20 років чоловік просидів, він набував певних навичок виживання. Спосіб перетворювати людину у тварину, у фізіологічну істоту дає свої результати. І через те постГУЛагівський стан не може просто зникнути.

− Одне з Ваших останніх есе має провокативну назву − «Чи вдасться в Україні Нюрнберг?». Насправді йдеться про відродження старожитностей, яке втілили у німецькому місті. Хоча, як на мене, відродження України таки неможливе без «нюрнберга» у новітньому і звичному сенсі.

− Я гадаю, що в Україні «нюрнберг» уже вдався. Чому Нюрнберг? Бо це був один з імперських центрів − між Ахеном і Віднем – і символом імперії. І власне в тому ж Нюрнберзі, де починалося тамтешнє відродження, а відтак забігло воно занадто далеко, перетворилося в реваншизм, там же ж і поставлено крапку… Німці мають завдячувати історії за те, що вони це перейшли.

Ми ж маємо у центрі Києва місце – Майдан – і він, цей Майдан, показав, що у суспільстві є дуже багато людей, які здатні йти уперед. І той, хто дивиться на них, раптом починає відчувати, що, за їхнім прикладом, сам має бути інакшим.

«Щодо «нюрнберга» в Україні. Я підозрюю, що є багато таких, у кого є кістяки у шафах. Саме вони не дають своїм власникам зробити рішучих кроків. Хоча їх треба було зробити ще в 1991-му. Ще в одному есеї я писав про те, що Верховна Рада УРСР була перейменована у Верховну Раду України першого скликання. Тоді ми просто поміняли табличку».

Щодо «нюрнберга» в Україні. Я підозрюю, що є багато таких, у кого є кістяки у шафах. Саме вони не дають своїм власникам зробити рішучих кроків. Хоча їх треба було зробити ще в 1991-му. Ще в одному есеї я писав про те, що Верховна Рада УРСР була перейменована у Верховну Раду України першого скликання. Тоді ми просто поміняли табличку. Знаєте, старшини Орлика були позитивними, бо вони намагалися написати для своєї країни закон. Тодішні депутати Верховної Ради продовжували жити у своїх реаліях, звикли до своїх краваток, то пощо їх міняти?

− Пане Мирославе, ми говоримо тут про Конституцію, про українців назагал. А ось як сприймаєте і переживаєте цей незвичний час особисто Ви?

− Бачите, мені пощастило у тому часі. Я завжди шукав для себе якоїсь моральної опори в культурі. Бо політика – то справа така, вона дуже часто буває тимчасовою і принагідною, дуже часто послуговуючись меркантильним інтересом.

Для мене, сформованого у Радянському Союзі, потрібна була якась інша опора. Бо я був у цьому Радянському Союзі українцем. Дуже складно − морально, інтелектуально, самосвідомісно − вижити у несприятливому середовищі. Бо через те, що ти говорив українською, ти автоматично ставав другосортним. Отоді я почав для себе шукати щось таке, що б мене ствердило на думці, що ні, я − нормальна людина, повноцінна. І дуже швидко «вилікувався», взявшись за вивчення давньої української літератури. І тут раптом мені потрапляє до рук текст Конституції Орлика. І я тоді сказав собі: «Оце якраз те, що мені доводить, що і українська нація, і я, українець, як член цієї нації, є цілком повноцінними». Бо часто ми йшли попереду, нас не розуміли сусіди по Європі, нам розповідали про нашу вторинність. А тут – маємо документ!

І власне тому я переживаю цей час не так драматично, бо я завжди стремів до незалежності, до української самосвідомості, до відчуття повноцінності української культури. Для мене це формат мого існування, хто б що не говорив.

− Дякую Вам за бесіду.

Розмовляв Ігор Гулик

Довідка «Газети»

Мирослав Трофимук

Народився в родині історика літератури Степана Трофимука. 1982 року закінчив Львівський університет за спеціальністю «класична філологія». 1982−1985 − лаборант кафедри іноземних мов Львівського медичного університету імені Данила Галицького. 1985−1988 − аспірант відділу давньої української літератури Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (Київ).

1988−1989 − пожежно-сторожовий охоронець Музею історії релігії та атеїзму (Львів).

1989−1990 − старший лаборант Карпатської постійної археологічно-архітектурної експедиції Інституту суспільних наук НАН України.

1990 − захистив кандидатську дисертацію з проблем теорії літератури епохи бароко на тему «Антична література у курсах словесності Києво-Могилянскої академії (XVII–XVIII ст.)».

1990−1996 − науковий співробітник відділу літератури Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України.

1995−2004 − засновник і директор Інституту неолатиністики при Львівській богословській академії.

1996 −1997 − викладач латинської та грецької мов колегії імені Патріарха Мстислава УАПЦ (Харків).

2003−2005 − доцент кафедри класичних мов Українського католицького університету (Львів).

Від 2004 року − доцент кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.

Автор і упорядник серії видань, присвячених політичній діяльності та літературній творчості гетьмана Пилипа Орлика, один з авторів Нової академічної історії української літератури у 12-ти томах. Автор монографій «Поетика епохи Мазепи» (2009), «Латиномовна література України (XV−XIX ст.): жанри, мотиви, ідеї» (2014), ювілейного видання «Пакти і Конституції» Української козацької держави (до 300-річчя укладення і 20-річчя незалежності України) (2011). Співавтор латинсько-українського словника. Співупорядник Антології латиномовної поезії України.

Член Асоціації українських письменників, Національної спілки журналістів України та Міжнародної асоціації неолатиністів (IANLS).