«Найбільше боюся, щоб не скурвитися»

Розмова з учасником АТО, депутатом Львівської міської ради Віталієм Свінціцьким

     3363  

Віталій Свінціцький став депутатом Львівської міської ради, маючи за плечима фронтовий досвід перших місяців АТО на Сході. Пішов воювати добровольцем, каже, не міг читати новини про смерті молодих хлопців, які масово гинули на східному фронті у перші тижні російської агресії. Після демобілізації пан Віталій продовжує свою війну вже в статусі депутата Львівської міської ради, присвячуючи основний час вирішенню проблем атовців у тилу. Про поєднання фронтового досвіду з політикою «Львівська газета» розмовляла з депутатом ЛМР із фракції «Народний контроль» ВіталіємСвінціцьким.

– Яким було Ваше життя до 2014 року, який для багатьох став переломним моментом, і що змінилося опісля?

– До подій на Майдані я працював на київську компанію регіональним менеджером з продажу. Ще перед тим тривалий час постійної роботи не було, були підзаробітки від будови до охоронця. А роботи за освіто-ю не було впродовж трьох років. І власне під час пошуку роботи побачив, як багато в нашому суспільстві є негативних моментів. Зокрема, в тому ж трудовому законодавстві. Було розуміння, що дуже багато речей у нашій країні потребують змін, причому кардинальних. І вони передусім мали б бути скеровані на зміну ставлення до пересічних людей, які вважаються на нижчому суспільному щаблі – ті ж двірники, вантажники…

Тому я однозначно підтримував Майдан, але безпосередньої участі у ньому не брав. Перша причина: я був активним учасником Помаранчевої революції, на яку спеціально приїхав з-за кордону, і ще осіб 50 притягнув за собою. Ми стояли від початку і до кінця, а в результаті отримали те, що отримали. І той досвід 2004 року перейшов на 2014-й. Не у плані розчарування, а через те, що не було остаточного розуміння, які сили за цим стоять.

Майдану допомагав зі Львова – одягом, коштами. До речі, за час Майдану, а потім АТО продав два свої авто. Не йдеться про десятки тисяч – одне авто для Майдану продав за 1,7 тисячі доларів, а для війни – за три. Але це не основне – Майдан це були постійні емоційні переживання, але які сили за цим стоять, не розумів. Окрім того, не довіряв багатьом, хто примазувався до Майдану, – деяким політикам, так званим «діячам», сірим кардиналам… Але врешті стало очевидно, що бути дещо осторонь не випадає: ситуація вийшла з-під контролю, що призвело до розстрілів. А далі вже був і Крим, і Схід.

13499774_1745487959064541_1368191317_o

– Чому Ви вирішили піти на війну добровольцем?

– Коли ж почався Схід, я не міг відірватися від теленовин, і всі вони були однакові: втрати, втрати, втрати… Гинули молоді хлопці – 19-20 років. І насправді ж не про все повідомляли, було дуже багато неоголошених трагедій. Наприклад, Луганський аеропорт… Ми знаємо про Донецький аеропорт, натомість події в Луганському медійно не були показані, народ про цей подвиг майже нічого не знає. У той же період, що й Луганський аеропорт – серпень-вересень – стався котел в Ізварино, коли наше керівництво дало наказ іти через Росію, бо також не до кінця зрозуміло було, що їм робити. Але хлопці вийшли з проривом… Про такі речі не говорили, але показували жертви. Тоді зідзвонювався з хлопцями , отримував інформацію, яка повністю суперечила тому, що подавали ЗМІ.

Тож, власне, пряма відповідь на запитання – я вирішив піти добровольцем, щоб чимось допомогти, застерегти, бути корисним тим молодим хлопцям, з огляду свого військового досвіду. Це була моя головна мотивація.

– Людям, які не воювали, насправді складно уявити, що відбувається там. Навіть зважаючи на те, що зараз нема таких інформаційних вакуумів, все одно «мирній» Україні важко до кінця усвідомити події на Сході. На Ваш погляд, чим наші уявлення про війну збігаються чи різняться він того, що є насправді?

– Насправді тверезо оцінювати будь-яку подію (не лише війну), якщо ти до неї не залучений, неможливо. Тому маємо «дві України»: одна Україна воює, а інша – ні. Очевидно, що всі воювати не можуть. Але я пригадую той час, коли був у війську, то ми справді чекали на передачі. Державне забезпечення для польових умов було таким, що підійшло би, можливо, для війни років 60 тому. Реально рятували волонтери, і це давало розуміння – з нами воює вся Україна. Зараз ситуація змінилася. Так, імовірно, вже і допомоги такої не потрібно, адже волонтери винесли на своїх плечах дуже й дуже багато саме у найважчий період, коли забезпечення армії було на вкрай низькому рівні. Сьогодні держава все-таки почала виконувати свої функції щодо забезпечення армії.

Але про яку саме допомогу ми говоримо? Матеріальну? Зараз справді нема потреби жертвувати останніми грошима, коли – і я знаю такі випадки – передавали десятки тисяч гривень на фронт. Але дуже потрібна моральна підтримка.Треба пам’ятати, що війна ще не закінчилася. Має бути порозуміння з нинішніми військовими. Не казати, коли бачиш бійця на вулиці, що от атовець, і йому знову щось треба, чи дорікати їм пільгами та привілеями.

13453407_1745485579064779_110873710_o

 

– Можливо, таке ставлення до певної міри виникло тому, що на темі АТО є зараз дуже багато спекуляцій і маніпуляцій, афер? Як Ви ставитеся до таких військових спекулянтів?

– Тут можна сказати лише одне: Бог їм суддя, і хай вони самі мастять голову, розбираючись із власною совістю. Але дуже часто трапляється так, що через добре приходить зле. Навіщо держава чи місто дає обіцянки, які не може виконати? Для чого гарантувати нереальні пільги на догоду політичним ігрищам? У політичні ігри можна грати з господаркою, але не з людьми і їхніми долями.

– Ви – учасник АТО і депутат Львівської міської ради. Як поєднуєте фронтовий досвід з політикою?

– Чому багатьох хлопців знову тягне назад в окопи? Тому що там ти чітко знаєш, хто біля тебе. Є довіра і чесність. Інакше там не можна, бо якщо ти втратиш довіру, якщо тебе раз упіймають на брехні, ти станеш повним ізгоєм. І я розумію, що у політиці все інакше. Але хочу робити зміни і буду їх робити. Передусім хочу, щоб середовище атовців стало монолітним у Львові, щоб його не руйнували несправжні волонтери, псевдовояки, байдужість влади.

DSC_0579

– У Львівській міській раді Вашим головним профілем є вирішення питань бійців АТО. А питань насправді багато: ті ж пільги, житло, земля, надання статусу. Багато з обіцяного не виконувалося. Чи змінилася ситуація зараз?

– Жоден вояк не народжується із біркою «вояка». Зрештою, як і лікарі чи вчителі, чи журналісти. І кожен у тому житті хоче матеріальних благ, здоров’я для себе, батьків, дітей. Це очевидні й нормальні бажання. Якщо говорити про військових і про матеріальне, то передусім ідеться про те, що обіцяла влада – земля, поліпшення житлових умов, першочерговість отримання квартир. Власне, маю сказати, що будинок (для учасників АТО, ÷ «Газета») зараз зводиться доволі непогано, так, були певні перепони, але роботи тривають. Я сам або мій помічник (один з моїх військових побратимів) їздимо і на майданчик, і на відповідні наради. Тобто тут питання контролюємо. Із землею ситуація гірша. Інколи створюється враження, що влада чи то не хоче, чи то боїться це питання вирішити. Бо якби були чіткі заяви на кшталт «у Львові нема землі», «у Львові є земля, але її не вистачить на всіх» чи у «Львові ми даємо квартири, але не даємо землю», то брак результату ще можна було би пояснити. Натомість логічного, аргументованого пояснення нема. Та й, зрештою, ок – нема у межах Львова, але є ближній Львів. Багато хлопців із наближених до Львова сіл. Чому б там не домовлятися, не шукати землю? Імовірно, є меркантильні інтереси, можливо інше. Коли нема логічного пояснення, виникають підозри.

– Однією з Ваших ініціатив є побудова гостелу для вояків. Чому виникла така ідея?

– Після того, як громада Львова делегувала мене депутатом, ми створили з хлопцями-десантниками Союз ветеранів десанту. Ми зібралися 26 грудня – близько 40 пацанів, які вирішили, що треба єднатися, щоб щось змінювати, створювати, допомагати, виживати. Тоді ж за зиму зібрали 81 тисячу гривень, які розділили між пораненими, почали проводити різні заходи. Зокрема, концерти «Герої вам дякують», виїзди наших десантників на військово-патріотичні вишколи з класичною гімназією, допомога нашій «вісімдесятці». І саме тоді зіткнулися з конкретною проблемою: до нас приїжджають атовці й вони не мають де ночувати. Ми їх розселяємо по квартирах, де як можемо… В інших містах трохи інакше – у Києві на вокзалі організували місця для ночівлі військових, є вони у Франківську, Тернополі. У Львові ж хлопці бомжують на вулиці, на вокзалі… Саме тоді ми підняли цю тему, запропонували її місту, вказали на приміщення, де гостел для військових можна було би організувати. Але наразі відповіді нема.

– А що саме потрібно, щоб реалізувати цей задум? Фінансування, приміщення?

– Щодо фінансування, то ми його беремо на себе. Не всі десантники бідні, серед них є багато успішних людей, які виступають меценатами, є бізнесмени, які готові допомогти облаштувати гостел, причому безкоштовний. Усе, що потрібно зробити місту, – надати приміщення. Ті варіанти, які зараз пропонують, – неприйнятні, там і аварійні стани, які потребують гору грошей, і малі площі. І такої позиції я не розумію. Є люди, які хочуть щось зробити, то чому їх не підтримати? Надати приміщення, встановити певні рамки – умовно кажучи, маєте рік на роботу, а потім ми перевіримо, що з того вийшло: чи є гостел, як він працює. Ідеться ж про комунальне майно, яке належить нам, львів’янам.

Та є і позитив: якщо спочатку був повний опір з боку управління комунального майна, то зараз уже з’являється певне порозуміння і розмова, дають бодай якісь пропозиції. І сподіваюся, що це не затягнеться у стиль «поговорити, щоб просто поговорити», а дасть конкретний результат.

IMG_8748
– Війна змінює людей, багатьох ламає. Вам вдалося зберегти себе?

– Були в житті ситуації, які справді ламали, коли здавалося, що опинився десь на позначці нуль. Алея б сказав, що там навіть примножив себе. Люди на війні справді змінюються. Але більшість, і я переконаний у цьому, в кращий бік. Бо та людина, яка не знала, що можна довіряти й просто говорити правду, побачила, що це можна робити, і більше не хоче жити інакше. Війна робить правильнішим. Так, є зриви, є психологічні травми, але 80% солдат здатні адаптуватися. Солдат повертається з війни правильним. Інше питання, як його сприйняли тут. Коли повертаєшся зміненим, а тут нічого не помінялося, то від цього плющить. І тут уже залежить, які шальки переважать: набуте на війні, чи те, що отримав уже вдома.

Знаєте, на фронті я думав, що коли повернуся додому, то накуплю насіння і поїду на село корови пасти. Хотілося відмежуватися від усього, щоб мене ніхто не чіпав. Зараз хлопці навіть сміються: «Ну що вже пасеш корів?». Та яке там! Жодного дня! Мене одразу закрутило життя – мої побратими, вибори, тепер уже депутатська робота. Часу на щось особисте майже нема. Хоча насправді найбільше боюся, щоб не скурвитися, у загальній масі не повернутися до себе гіршого та забути, що є правильним у житті.

Розмовляла Марта Нагірна