«На моє переконання, мертвих мов не буває»

Розмова з Андрієм Содоморою, поетом, перекладачем, інтелектуалом

     3095  

Для декого із читачів вибір нинішньої теми може видатися дещо легковажним і вже точно – неактуальним. Бо говоритимемо ми не про війну, яка, безумовно, на жаль, стала реальністю нашого життя, не про урядово-політичну кризу. Говоритимемо, здебільшого, про наших далеких попередників, людей,  віддалених від нас у часі тисячоліттями. Поміж тим,  як на мене, саме вони дали нам основи нашого з вами співжиття, саме вони вигадали таку непросту, але універсальну річ, яку ми, не замислюючись, називаємо демократією.

А ще наша розмова торкнеться поезії. Без якої навіть найдемократичніше суспільство було б прісним, нудним і позбавленим того, що ми вважаємо за смак життя.

Андрій Содомора – відомий поет, чи не найвправніший перекладач античної літератури – гість «Львівської газети».

Короткий конспект від Андрія Содомори

«У житті я зустрічався з різними людьми, і для мене утіленням сучасного інтелектуала є Григорій Кочур – прекрасний перекладач і літератор. З давніх згадаймо Сократа з його фразою «Я знаю, що я нічого не знаю», тобто що більше знає людина, то більші обшири незнання відкриваються. Отож суттєвою ознакою інтелектуала є розуміння того, що його знання є лише незначною часточкою того, що треба осягнути».

«Що глибше зазиратимемо у минуле, його проблеми стають нам ближчими»

– Пане Андрію, готуючись до нашої бесіди, я довго міркував на сенсом того, чому Ви присвятили своє життя. Та й, зрештою, річ не тільки у знавцях античності, а в багатьох фахівцях, які шукають правди у далеких століттях, які намагаються зрозуміти спосіб мислення і мотивації осіб, що жили за гранню зрозумілого сучасної людини. Поза тим, за вікном вже ХХІ століття, з його шаленими ритмами, втраченим спокоєм, зневаженою потребою до розумувань…

– Узагалі, те, що ми сьогодні бачимо, чуємо, має свої витоки у минулих часах. Між «нами» і «ними» немає такої аж прогалини, навпаки – є тяглість, і ця тяглість дуже цікава. В одній з комедій Арістофана бог війни Полемос товче у ступі грецькі міста – там саме тривали внутрішні війни. А в елегії Теогніда (це теж VII століття до Христа) бог багатства Плутос в казані перемішує роди: знатні з незнатними, убогі зі заможними. І ось якщо продовжити логічний ряд, то можна сказати, що всі наші проблеми сьогоднішні, якими ми живемо і які нас непокоять, мають свої витоки, свої джерела у давнині. І дуже цікаво стежити за такою тяглістю, за тим, як тоді реагували на проблеми, як давали собі з ними раду, і як ми нині поводимося у схожих обставинах. Цікавий парадокс: що глибше зазиратимемо у минуле, то ці проблеми стають нам ближчими, античні автори мовби говорять дійсно про наш день.

– Тут на думку приходить, щоправда, не антик, а Еклезіяст з його «Ви кажете, час минає? Час стоїть – минаєте ви». Я хотів би запитати Вас про те, як змінилися, і чи взагалі змінилися, мотивації людей тамтешньої і нашої пори?

– Наскрізна тема усієї античної літератури, буквально всієї: і грецької, і латинської – це тема часу. Та й особисто мене античність цікавить саме через те, що вона дала своє трактування часу, різних його аспектів. Сенека сказав, що ми живемо минулим, користуємося теперішнім і передбачаємо майбутнє. Він, видається, справді мав рацію, бо теперішнє настільки невловне, ми мовби на гребені плинного часу, його просто не зауважуємо. А от ступивши на площини минулого, відчуваємо твердий ґрунт під ногами, і лиш тоді можемо оцінити теперішнє, можемо у якийсь спосіб передбачати майбутнє. Той же Сенека, до слова, говорив своїм сучасникам: я ж не для вас пишу, я не для вас працюю, я працюю для прийдешніх поколінь.

– Вас по праву вважають одним із найвидатніших інтелектуалів сучасності. Попри те, спільнота досі, як на мене, блукає між двох сосен: між совдепівським симулякром інтелігента і модерним поняттям інтелектуала. У чому різниця, на Ваш погляд?

– «Інтелектуал» та «інтелігент» – дуже цікаві поняття. Ще у давнину зауважили, що варто уточнювати значення слів, відтак це повторив Декарт. І справді, коли ми уважніше приглянемося до цих слів, то, звісно, зауважимо між ними різницю. На мою думку, інтелектуал – це людина, яка має певні обшири знань, уміє цими знаннями оперувати, систематизувати, вони у нього непасивні, здатен на певні прогнози майбутнього. Одне слово, це людина, яка не хизується своїми знаннями, для неї знання є направду дійовими. Я знову тут згадаю Сенеку, який сказав, що пам’ятати і знати – це геть не одне й те ж. Тим паче, у наш час насиченості, ба навіть перенасиченості інформацією, не важко створити враження інтелектуала, людини, яка багато знає. Але вміти послуговуватися цими знаннями, вміти озирнути їх всіх, бути здатним зробити прогнози на майбутнє, – оце власне риси інтелектуала. У житті я зустрічався з різними людьми, і для мене утіленням сучасного інтелектуала є Григорій Кочур – прекрасний перекладач і літератор. З давніх згадаймо Сократа з його фразою «Я знаю, що я нічого не знаю», тобто що більше знає людина, то більші обшири незнання відкриваються. Отож суттєвою ознакою інтелектуала є розуміння того, що його знання є лише незначною часточкою того, що треба осягнути.

А інтелігент… Інтелігент має дуже гарне розуміння різних речей. У нас, в Галичині, казали «вирозуміння до чогось». Людина, яка знає, як повестися у різних ситуаціях, людина скромна, та, що вміє слухати, дослухатися до чиєїсь думки. Надзвичайно добре, коли інтелектуал та інтелігент поєднані в одній особі.

– Побутує думка, що певні люди здатні зазирнути у майбутнє, ба навіть виробити певні алгоритми, які тоді стануть притаманними людській цивілізації. Хотів би запитати, пане Андрію, хто із антиків виявився, на ваш погляд знавця, найточнішим у своїх прогнозах?

– Загалом античність не полюбляла зазирати у майбутнє. Тоді вважали це забороненим, нинішньою лексикою – гріхом, бо божество, мовляв, поставило перед людиною певну завісу. Були, щоправда, жерці – авгури, які з лету птахів, з нутрощів тварин передбачали завтрашній день, майбутнє. Та й поет, латинською – vates, що є синонімом слова «пророк». Такими були римські поети, серед них – Вергілій, найбільший поет давнини.

Якщо ж загалом резюмувати погляд античних на майбутнє, то він не вельми приємний. Його сформульовано в поетичній формі однією строфою Горація: «Чого не сточить згубного часу плин, батьки минулись гірші, ніж предок був, на світ привівши нас, марніших, ми ж іще гірше дамо поріддя». Ця думка висловлена такими низхідними ритмами. Тобто, на думку античних, людина дрібніє.

Хоча, як виняток, той же Вергілій не озирався ні на минуле, ні на «золотий вік», коли було «добре», він бачив цей «золотий вік» у майбутньому. Головне – щоб це «добре» майбутнє було створено руками людськими, тоді воно матиме вагу. У його поемі «Георгіки» є такий дуже гарний рядок про те, як селянин веде борозну плугом, вже начебто у цьому новому, «золотому віці», і раптом леміш заскреготав, вивернувши військовий шолом. І людина з подивом розглядає його, не в змозі пригадати, що ж це таке… Тобто, маємо добу, яка не знає, що таке війни. Однак, на жаль, наразі ми далекі від таких ідилій.

Короткий конспект від Андрія Содомори

«У печальному є щось дуже радісне й обнадійливе. Це, зокрема, голос героя Небесної сотні, уродженця Кавказу, який повторив: «Борітеся – поборете». Ось цей Шевченків заклик, що досі був до певної міри декларацією, а дехто дозволяв собі навіть підсміхатися над ним, став тепер чистою правдою. Трагічні події дали нам рятівну надію. Людина знайшла у собі сміливість і сили боронити власну гідність. Я думаю, що з цього голосу подивлятимемо не тільки ми, а й наступні покоління, коли вони зазирнуть у нашу добу».

«Це добре, що ми різні. Бо у різності – гармонія»

– Пане Андрію, хотів би торкнутися ще одного аспекту Вашої діяльності, точніше – активності. Він стосується оборони української мови, без якої ми, як у тому вірші Архілоха «Жебраками йтимемо по світу без мети і без думок». Якщо ще кілька років тому питання мови порушувалося за примхою політиків, як інструмент популізму, то зараз, у часі війни, воно набуло справді екзистенційного звучання.

– Тема, як на мене, досить невтішна і сумна. Бо хоча ми і розуміємо, що без мови ми перестанемо бути собою, однак байдуже допускаємо до того, щоб з нашої мови з дня на день зникали ті її ознаки, які творять ту ж мову. Мову, яка є душею народу. Мене дуже засмучує, що наша молодь – студенти, школярі – читаючи різні рекламні написи, субтитри на телеекранах, вважають їх взірцем мови, звикають до цього ерзацу. Але це не мова, яка лягає на душу, яка визначає нас, як українців. Ми по суті втратили кличний відмінок, без якого наша мова, наша пісня, наша поезія не є нашими…

– Кажуть, що на фронті воюють тисячі російськомовних патріотів, зрештою, на Донбасі, під окупацією, теж залишилися люди, для яких мова окупанта є, на жаль, рідною. Ми поважаємо цих людей, але… Що скажете у продовження такої антитези?

– Так, це дуже зворушливо бачити російськомовного воїна, який є справжнім патріотом України. Але ми повинні розуміти, що свою фізичну територію, свою землю ми відстоюємо, виборюємо реальною зброєю, але це – тільки перший крок. Наступний, не менш важливий – ми мусимо боротися за свій духовний простір. І зброєю тут власне є слово. Тобто після першого кроку обов’язковим є другий крок.

Так, ми різні: Північ і Південь, Схід і Захід, – і це добре, що ми різні. Бо у різності – гармонія. Але в нашій різності має бути єдність, єдиність. І камертон нашої мови є основою цієї єдності. Я гадаю, що ці чудові люди, щирі патріоти, самі усвідомлюють, що цей другий крок мусять зробити самотужки. Щоб ми відчули, що налаштовані на високий камертон своєї мови у своїй країні. Ось це надзвичайно важливо, і, мені здається, іншого шляху просто немає.

– Я з жахом уявляю собі ситуацію, що через сотні літ хтось сидітиме, як от ми з вами в студії, і вестиме розмову про літературні переклади з української як мертвої мови. Вас не лякає така перспектива?

– Перспектива справді небезпечна. Ви, безперечно, знаєте теорію Мічіо Кайку, який пророкує «цивілізацію №1», тобто наступну цивілізацію, одномовною, де люди, завдяки одній мові врешті дійдуть порозуміння. Маю іншу думку – порозуміння є при різності, це порозуміння на рівні душі, духовності.

І ще. На моє переконання, мертвих мов як таких не буває. Бо навіть якщо, за найпохмуріших прогнозів, трапиться таке, про шо пише Мічіо Кайку, то українська мова житиме. Житиме у творах Шевченка, Франка, інших, так, як античні мови сьогодні живуть у творіннях Гомера, Вергілія. Вони справді живуть! Я не визнаю, що латина чи давньогрецька мертві, звісно вони не звучать, як колись, але ж вони живуть. Бо інакше доба Відродження з чого б черпала соки? З мертвого ж не почерпнеш…

Найбільшим ґанджем часу є шалений біг життям

– А тепер про Вашу власну поезію. Чи не здається Вам, що пересічному українцеві зараз не до красного слова. Війна, втрати, злидні… І чи правильно, на Ваш погляд, жити лише побутовістикою, забувши про справжній смак життя?

– Та я почну з того, що таке життя без поезії. Микола Зеров, чудовий поет, чи не найкраще сказав про те, яким є таке життя. У нього є такі писані класичним елегійним дистихом рядки:

«Прудко на безвість ідуть
наші дні і короткі години,
З рана до ночі
гуде колесо темних турбот.
Не помічаємо –
як надворі весна розцвітає,
Не помічаємо –
як з дерева сиплеться лист.
Тільки і вимовиш «осінь!» –
коли, ідучи тротуаром,
Втомлені очі зведеш
на облетілий каштан.
Так у півсні пролетять
наші дні і літа повносилі,
І зачорніє в душі старості голе гілля».

Ось що таке життя без поезії. Коли ми за шаленим бігом життя не маємо часу поглянути на листочок, коли ми не бачимо хмаринки, травички, що пробивається крізь асфальт, то життя стає дуже сумним. Це, як у Шевченка, – «не дай спати ходячому», не дай йому жити згіркло і прісно.

А поезія – то стан душі. Коли ми споглядаємо світ очима душі, то це і є поезія.

– Що, на Вашу думку, є найсуттєвішим ґанджем нашого часу, і навпаки, що є у ньому найвиразнішим, найсвітлішим, може, таким, задля чого «десяті» ХХІ століття зацікавлять майбутніх дослідників?

– Найбільшим ґанджем часу є отой, вже згаданий, шалений біг життям невідомо куди, брак часу на роздуми і природні речі, маси паперів, які псують людям життя. Коли я пригадую свої студентські роки, свою, вже далеку молодість, то найчастіше відчуваю лірику, якої нині немає. Може, я помиляюся… Інтимний світ став цілком відкритим, опубліченим, втратилося те, що народжує поезію. Бо вона з’являється з прихованого від ока світу, який ми плекаємо для себе.

А що втішає? Складно про це говорити, але в печальному є щось дуже радісне й обнадійливе. Це, зокрема, голос героя Небесної сотні, уродженця Кавказу, який повторив: «Борітеся – поборете». Ось цей Шевченків заклик, що досі був до певної міри декларацією, а дехто дозволяв собі навіть підсміхатися над ним, став тепер чистою правдою. Трагічні події дали нам рятівну надію. Людина знайшла у собі сміливість і сили боронити власну гідність. Я думаю, що з цього голосу подивлятимемо не тільки ми, а й наступні покоління, коли вони зазирнуть у нашу добу.

– Дякую за цю бесіду. Успіхів та натхнення, надії і стійкості Вам, пане Андрію.

Розмовляв Ігор Гулик  

Довідка «Газети»

131-копия
Андрі́й Олекса́ндрович Содомо́ра народився 1 грудня 1937 року у селі Вирів Кам’янко-Бузького району Львівської області. Закінчив Львівський університет ім. Франка. Кандидат філологічних наук, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету ім. І. Франка.

Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки.  римських елегійних поетів.

Автор прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі», «Студії одного вірша»; поетичної збірки «Наодинці зі Львовом». Член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Лауреат премії ім. Максима Рильського, літературної нагороди Антоновичів та обласної премії ім. Михайла Возняка.

31 грудня 2008 року Андрієві Содоморі присуджено звання професора, а 5 травня 2012 року – звання почесного громадянина міста Львова.

Перший лауреат державної Літературної премії імені Григорія Кочура (2010).