«Церква мусить завжди говорити правду про людину»

Розмова з отцем Степаном Сусом − настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові

     2736  

Наш динамічний, неоднозначний, а інколи геть макабричний час іноді схиляє до сумнівів у, здавалося б, цілком раз і назавжди усталених речах, поняттях, звичках. Те, що нині видається правильним, завтра втрачає свою позлітку, а те, чого цуралися, мов вогню, постає утіленням вартісного і непересічного.

Віра й безвір’я, сумнів і фанатичні спалахи, одне слово, добро і зло, сусідують у людських мізках. Хтось скаже, що так було завжди, одвіку, однак штука полягає в тому, що цей досвід – індивідуальний для кожного, і допоки шлях не перейдено, годі струшувати пилюку з черевиків. Тобто не пережите особисто аж ніяк не може бути знеболеним натяками на чужі страждання.

Таку непросту розмову я вирішив повести з отцем Степаном Сусом, − настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові.

wwwfacebookcomstepansus2

«Бути іншим не означає відмови від своїх цінностей»

− Отче, отож яким для Вас особисто є час, коли ми з Вами живемо? Як переживаєте непевність, сповнену водночас і втратами, і надіями? І ще – які, за Вашою версією, риси є визначальними для цього часу?

− Мені видається, що зараз є час, коли, на перший погляд, усі зі всіма сваряться. І на підставі тих сварок виникають різні непорозуміння, дехто говорить про початок Третьої світової війни… Але, можливо, вони не розуміють, що сучасна війна буде зовсім іншою, ніж ті, про які ми знаємо з історії та підручників. Це війна у наших серцях і наших сердець, це війна стереотипів, і, як наслідок − переосмислення цінностей. Це вже навіть не постмодерністський час, це – деконструктивізм, постструктуралізм. Люди мислять своїми особистими формулами, і кожна з них претендує на те, щоб цю свою формулу задекларувати, кожен уважає її правильною. Усе це прикривається словами «демократія», «гідність», «дискримінація» тощо…

Отож, як на мене, для усіх нас важливим є зупинитися. Уміння зупинятися – це уміння бути успішним, здатним до прогнозування, оминання калюж, перешкод на своєму шляху. Це – уміння рухатися правильно, пам’ятаючи про минуле, розуміючи те, що життя є великим Божим даром, і його треба гідно прожити.

«Сповідь – це момент, коли людина може сказати Богові те, що іноді боїться сказати сама собі. Люди сповідаються про те, що стало вже минулим, про те, що сталося. Є багато обставин, через які ми ховаємо своє минуле у потаємні куточки свого єства для того, щоби заховати його від себе самих. Люди бояться знати правду про себе. Це для декого найстрашніше. Бо легко знати, говорити про інших…»

− Чимало гостей, яких я запрошував до розмов з «Газетою», певні, що криза, війна, що її зараз переживає Україна, є скороминущою. Однак я пригадую час, коли у Вашому храмі ледь не щодня відбувалися жалобні панахиди за полеглими. Спочатку це були воїни Небесної Сотні, відтак ті, хто поліг на Східному фронті. Минуло два роки, а кінця-краю цим жахам не видно…

− Хочу вам сказати, що доволі часто наше вільнодумство, а також потрактування не до кінця зрозумілої нам демократії потребує великих жертв. Серед них, на превеликий жаль, − близькі нам люди, рідні, друзі, ті, хто жив поруч в одному з нами місті, з ким ми сиділи за одним столом. Тепер вони стали символами часу боротьби, часу переосмислення наших цінностей.

Утім когось це зовсім не торкнулося. Повз когось цей час пройшов мимо, хтось навіть не зауважив ні першого Майдану, ні Революції гідності. Навіть до війни такі люди є байдужими. Вони живуть у своїх футлярах, своїх світах, за високими парканами, з охороною псів, відеокамер… Та більшість розуміє, що виклики, які постали перед нами, революції, війни, зрештою, незадоволення, яке вирує не тільки серед нашого народу, але й у Європі, вимагають від нас бути іншими. Бути іншим означає бути не таким, як колись. До цього треба прагнути, це треба зрозуміти, над цим треба працювати.

Але «бути іншим» не означає відмови від своїх цінностей, від того, що служить фундаментом. Сьогодні у Європі говорять про дві демократії, і світ вважає, що до щастя (умовно кажучи) можна дістатися двома шляхами. Перший – вседозволеність, відмова від переконань, бо хтось поруч має інші, і я маю йому сприяти в реалізації своїх прав. Другий – християнське розуміння любові до ближнього, як до самого себе. Уміння шанувати своє життя для того, щоб зрозуміти вартість життя ближнього. Я гадаю, що смерть наших героїв спонукає нас застановитися саме на цій, християнській, формулі побудови щастя. Спонукає зрозуміти те, що за цю свободу, за це щастя, за право бути іншим хтось віддав своє життя. І буде дуже великою трагедією, коли ми не зуміємо поцінувати таку жертву.

− Скажіть, отче, чи не важке для Вас Ваше ж життєве кредо, яке Ви задекларували не раз і не двічі. Воно звучить так: «Бути завжди поруч». Це значить – не мати жодних особистих справ, не відчувати природного для людини нашого шаленого часу бажання бодай на хвильку усамітнитися, порозважати над пережитим? Чи реально таке? І, якщо не секрет, то як це втілити?

− Знаєте, священик, військовий капелан ніколи не може вимагати від інших того, чого він вимагає від себе. І перед «Бути поруч» людина зупиняється, аналізує минуле, досягнуте, щоб відтак реагувати на ті чи інші потреби, виклики, які постануть. Коли я кажу про вміння бути поруч, то розумію існування певного знака, маяка, я б сказав. Адже священикові випадає зустрічати різних людей – віруючих і не зовсім. В армії, з якою я тісно пов’язаний, теж так, є люди, які живуть з Богом, і є такі, які виставили Бога за двері власного життя. Але і ті, й інші повинні знати, що поруч є священик. Є людина, яка, незважаючи на переконання, зажди їх прийме, вислухає, їй вони можуть довірити свої проблеми, переживання. Бо ця людина уміє бути поруч, а не тому, що прагне їх переконати в тому, в чому вони не переконані, не тому, що хоче з усіх зробити християн.

Якщо до мене прийде мусульманин, буддист чи атеїст і скаже: «Отче, мені важко, я не знаю, чому? Я відчуваю порожнечу, я принижений, я заблукав, я стою на роздоріжжі без світлофорів…», я ж не скажу йому, що ні, ти не належиш до моєї церкви, а тому нам нічого говорити! Я так не можу зробити. Я мушу прийняти кожну людину…

«Пекло − це місце жалю за втраченими можливостями»

− Є чимало питань, які стосуються, як би це правильніше висловитися, − справжності віри. Ось бачимо ми, що люди буцімто практикують християнство, відвідують храми, зараз постять… Але, вийшовши за церковну браму, чинять по-іншому. Не скажу гучно − грішать, просто поводяться, як люди. Чи марнішає від цього їхня віра? Чи це – лицемірство, віра про людське око?

− Знаєте, є співвідношення між вірою як способом життя, сприйняттям життя і обрядом. На жаль, люди схильні до обряду. Поспостерігаймо, коли люди найчастіше ходять до церкви? Переважно тоді, коли треба або щось до храму нести, або щось забрати звідти додому: на Водохреща, Пасху, Стрітення, коли освячують свічки. Ці люди сприймають віру за чарівну паличку, яка мусить врятувати від усіх небезпек. З такими людьми треба працювати, треба їм пояснювати, що віра і вміння бути християнином не є етикеткою. Вона − це внутрішнє пережиття Бога.

З кожним роком люди все більше це розуміють. Навіть ті, хто приходив до церкви двічі-тричі на рік, починають усвідомлювати, що віра – це набагато глибше. Бо нині ми задумуємося над екзистенційними питаннями, зокрема сенсу життя. Адже зі смертю ми зустрічаємося тепер щодня, гинуть найкращі, молоді герої нашої країни. Хтось ставить собі запитання: «А чому я живу? Може, Бог дає мені шанс поміняти своє життя?»

Мені видається, що пекло – це не місце, де нас каратимуть у смолі. Пекло – це коли ми будемо думати над тим, що колись мали нагоду змінитися, але не зробили цього. Мали шанс зробити щось добре, але не зробили. Це місце жалю за втраченими можливостями.

− Останнім часом бачимо спроби долучити Церкву до справ політичних. Іноді з вівтарів лунають геть не канонічні казання. Звісно, Церква не може стояти осторонь життя народу. Але, на Вашу думку, наскільки виправданими є такі речі, і де межа між Божим і кесаревим?

− Я думаю, що Церква мусить завжди говорити правду про спасіння і правду про людину. Те, що, зрештою, говорив сам Господь. Ісус Христос також жив у непростих політичних обставинах, коли євреї нарікали на Рим. Але про що говорить Господь? Віддайте Богові Боже, а кесареві кесареве… Він не говорить про згоду-незгоду з політичною системою. Він не говорить про Синендріон, який тісно співпрацював з владою, тобто був колаборантським. Він говорить про людину, про її призначення, вартість її життя, про його сенс. Адже ми ніколи, навіть за мільярди, не купимо свого минулого, навіть вчорашнього дня.

Тобто завдання Церкви − говорити про людину, про вартості, непідвладні жодній політичній системі. Бо Церква – це не політична партія. Це − інституція, яка проповідує спасіння, намагаючись у різний спосіб донести про це правду. Гадаю, якщо ми це робитимемо сумлінно, то багато політиків застановляться над своїм покликанням.

«Завдання Церкви − говорити про людину, про вартості, непідвладні жодній політичній системі. Бо Церква – це не політична партія. Це − інституція, яка проповідує спасіння, намагаючись у різний спосіб донести про це правду. Гадаю, якщо ми це робитимемо сумлінно, то багато політиків застановляться над своїм покликанням»

«Люди бояться знати правду про себе»

− Розвинемо тему покликання Церкви. Якось, розмовляючи тут із відомим львівським психотерапевтом Борисом Дацишиним, я почув від нього, можливо, влучну паралель. Він порівняв свою професією з місією священика. Чи це направду так? Чи, може, буду не надто коректним, сповідь слід розглядати як сеанс психотерапії?

− Думаю, що сповідь – це момент, коли людина може сказати Богові те, що іноді боїться сказати сама собі. Люди сповідаються про те, що стало вже минулим, про те, що сталося. Є багато обставин, через які ми ховаємо своє минуле в потаємні куточки свого єства для того, щоби заховати його від себе самих. Люди бояться знати правду про себе. Це для декого найстрашніше. Бо легко знати, говорити про інших…

Тому, гадаю, почасти можна порівняти сповідь із психотерапевтичним сеансом, бо вона є духовною терапією. Однак, з іншого боку, ми говоримо про значно глибші речі: про причини недуг, гріхів, − і важливо, щоб людина у цьому зізналася. І ліками у таїнстві сповіді є Божа ласка і благодать. Бо людина визнає свої гріхи перед Богом, а не перед священиком. Він – тільки учасник таїнства, та не він, а Бог, зцілює найпотаємніші куточки людського єства, до яких людина, наголошу, сама боїться зазирати. І Бог діє.

− І ще одне запитання. Пофантазуймо: якби «Ваші зірки на небі» стали так, що отець Степан Сус обрав би інший фах, інше покликання. Ким би Ви себе бачили зараз?

− Дуже цікаво… Мене захоплює авіація. Можливо, став би пілотом. Бо багато читаю про літаки. Але мене не менше цікавить залізниця. Я навіть колекціоную моделі залізниць, які вдома іноді запускаю, і спостерігаю, як функціонує цей транспорт.
Однак гору бере прагнення ділитися досвідом з іншими, і, напевне, це бажання мене б привело у викладацьку сферу.

Ймовірно, у царину філософії. Бо треба допомагати людям осмислювати життя, розуміти те, що його слід гідно прожити. Відповідально, наповнюючи кожен день хорошим змістом. І це вміння – правильно жити − найкраще розкриває християнство.

− Дякую Вам, отче, за щиру бесіду.

Розмовляв Ігор Гулик

Довідка

Сус Степан Ярославович. Народився 7 жовтня 1981 року у Львові. 1999 року закінчив Історико-філософський ліцей ім. Святого Йосафата у Бучачі на Тернопільщині. Відтак Тернопільську академія народного господарства. З вересеня 1999 р. до липня 2006 р. навчався у Львівській духовній семінарія Святого Духа, а далі продовжив навчання в Українському католицькому університеті, який закінчив 2007 року. 2010-го отримав диплом Львівського національного університету ім. І. Франка, а 2015-го здобув ступінь магістра богослов’я у Люблінському католицькому університеті.

У різні роки був керівником проекту відновлення колишнього храму св. Михаїла на території Академії Сухопутних військ ім. П. Сагайдачного, капеланом Національного університету «Львівська політехніка», керував будівництвом дерев’яного студентського храму св. Олексія Зарицького Центру військового капеланства, УГКЦ у студмістечку НУ «Львівська політехніка», дерев’яного студентського храму св. Володимира у студмістечку Національного лісотехнічного університету. Брав участь у душпастирських місіях у республіці Бангладеш; стажувався, знайомлячись із функціонуванням структур військового душпастирства у США.

2015 року провадив душпастирство серед військовослужбовців під час проведення АТО у Луганській області.

Викладає у Національній академії Сухопутних військ ім. П. Сагайдачного, є членом Вченої ради цього вишу.

Настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, синкел Львівської архієпархії УГКЦ у справах капеланства: військових, студентів, дітей-сиріт, в’язнів.

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня та орденом Академії Сухопутних військ ім. П. Сагайдачного «За заслуги перед ЗСУ». Володіє українською, англійською, польською, російською та французькою мовами.