«Для мене особисто це – найважчий відтинок життя…»

Розмова з Орестом Манюком, відомим львівським художником

     4372  

 

maniuk

Усі наші бесіди – з різними людьми, з носіями різних культур, світоглядів, звичок – є нічим іншим, як спробами діагностувати наш з вами час. Ми рідко серед плину буднів замислюємося над такими питаннями, та все ж, як на мене, вони потребують відповіді. І не тільки для того, щоб зрозуміти докладніше, коли і серед кого нам випало жити, але й з далеко важливішої мети – визначити достеменно своє місце у цьому часі, у цьому, не іншому, а саме нашому місці. Бо, знову ж таки, на мою думку, усі наші сумніви та фобії, усі наші сердечні негаразди полягають у невизначеності, непевності нашого буття.

Чудовий письменник, а ще ліпший оповідач – Тарас Прохасько – зізнався, що любить бути спостерігачем. Нинішній гість «Львівської газети» Орест Манюк – професійний спостерігач, бо він художник.

«Коли вранці подивлюся новини, то мене шляк трафляє на цілий день»

– Знаємося, мабуть, років зо тридцять… Та повернуся до того, з чого почав. Отже, час. Він – різний, але люди Твого фаху фіксують його миттєвості, його короткі фрагменти. Буду, напевно, банальним, але то так є – усмішка Мони Лізи неповторна не тому, що її зафіксував великий художник. Вона неповторна за своєю природою. Ніколи ця жінка не усміхатиметься саме так… Як ловиш ці уривки часу?

– Ти маєш рацію. Художник фіксує миттєвості. Я ловлю момент? Як усі. Беру пензель, фарбу і малюю. Звісно, у різні часи по-різному. Спочатку в художній школі, коли все було напрочуд легко, коли не замислювався ні про що, навіть про майбутнє… Це була безпроблемна забава, здебільшого – у рожевих кольорах. Відтак академія. Там здавалося, що ти – професор. Але там треба було вже серйозно вчитися працювати. Але от коли завершив науку, то з’ясувалося, що все, чого вчили в академії, – добре, шкода тільки, що ми мали слухати справжніх професорів, більше грали вар’ята, але життя зовсім інше. Казав один наш викладач: «Не штука намалювати – штука продати». А Клод Моне свого часу теж любив запитувати: «Ти малюєш, а тебе купують?». Оце показник… Хоча було чимало художників, які за життя не продали жодної роботи, а по смерті приходило визнання. Правду кажучи, хотілося б щось при житті відчути.

Як казав один наш викладач: «То не штука намалювати, штука продати!»… Навіть Клод Моне казав про такі речі: «От ти малюєш, а тебе купують?» Оце показник… Хоча багато художників за своє життя жодної роботи не продали, але після смерті… Ну, хотілося б при житті, принаймні, хоч щось побачити…

– А загалом яким є наш з Тобою час особисто для Тебе? Часом надій, розчарувань, шансу, зневіри?

– Для мене це – найважчий відтинок життя. Може, ще коли довелося бути в шпиталі, тоді здавалося, що то кінець світу… Мені самому цікаво, скільки треба ще революцій, щоб люди у нашій країні нарешті змогли нормально жити? Бо у мене створюється враження, що українці їдуть на роботу в італії-іспанії, а наші очільники приходять на роботу у Верховну Раду, щоб сяк-так відпрацювавши там, звалити за кордон. Я коли вранці подивлюся новини, то мене вже шляк трафляє на цілий день. От недавно в якомусь селі люди зібрали матеріали, запчастини, відремонтували «уазика», відправили його бійцям-землякам в АТО. А в Луганську це авто потрапило на штрафмайданчик, бо, мовляв, щось там не так… А все було добре: і технічний стан, і документи. Журналісти відтак з’ясували, що на той штрафмайданчик потрапляли справні машини, які потім чиновники успішно продавали. Як же це так? Де та правда? Я коли такі речі споглядаю, я не те, що малювати не можу, мені хочеться взяти автомат і йти туди. Я мав такі потуги, але не беруть, бо вже не той вік…

0_3bdcc_d450689a_L

– Акурат говоримо про те, що здатне змінити триб життя художника. Оці суспільні катаклізми, що їх зараз переживає Україна: Майдан, війна на Сході – вони ж не позначаться на карпатських пейзажах Ореста Манюка? Чи таки позначаться?

– Та, звісно, позначаться. Під час Революції гідності я був на Майдані, у мене є навіть серія робіт звідти. Я виставляв ці картини і у Львові, і в Києві. Ці роботи з полотнами інших художників, моїх друзів, продавалися з аукціонів (у мене таких було вже одинадцять). Виручені кошти йшли на потреби, скажімо, Львівського військового шпиталю, на облаштування сучасним обладнанням машини швидкої допомоги для АТО, на потреби дітей-сиріт…

Деякі роботи потрапили безпосередньо до хлопців на передовій. Бо там – наші колеги теж воюють, наші брати, рідні. Хто ж, як не ми, їм допоможе?

16-3

«Я досі не можу надивитися на Львів»

– Іван Марчук, людина зі сотні геніїв минулого століття, якось зізнався, що є просто «рабом, прикутим до мольберта», що живе за «чорним календарем», у якому немає червоних дат. Чи й у Тебе так? Хотів би просити Тебе пригадати найяскравіший спогад – чи то з дитинства, чи з юнацьких літ, літ закоханості – який би Ти, не вагаючись, обвів червоним кольором.

– Купа було таких моментів…

Мені випала нагода спілкуватися з Іваном Марчуком. Коли у Києві, в Музеї Шевченка я робив виставку, то саме після нього. У Марчука виставка закривалася, у мене ж – відкривалася. Але у цьому разі дозволю собі не погодитися з великим Маестро, бо для мене малярство не є тяжкою роботою. Воно, можливо, є складно тоді, коли ти робиш, не знаючи, що робиш… Будь-яке заняття є працею. Навіть, коли береш книжку, переглядаєш репродукції. Ну, Ігоре, коли Ти йдеш у бібліотеку, щоб дізнатися про щось потрібне для роботи, чи сідаєш за комп’ютер, щоб «погуглити», – то теж праця. Однак не слід її сприймати, як якусь каторгу… Якщо б у мене була така вже тяжка робота, то я, може, подався б у таксисти – там легше…

Бувало, що у студентські роки нам випадала якась халтура, коли заробляли так, на хлопський розум, десять зарплат інженера… Тоді було весело. Принаймні з тиждень було точно весело і нам, і по львівських кав’ярнях. Але потім всі забави, на жаль, завершувалися. Бо все добре має прикру здатність мати кінець.

Щодо яскравих моментів. Бувало, що у студентські роки нам випадала якась халтура, коли заробляли, так, на хлопський розум, десять зарплат інженера… Тоді було весело. Принаймні з тиждень було точно весело і нам, і по львівських кав’ярнях (сміється). Але потім всі забави, на жаль, завершувалися. Бо все добре має прикру здатність мати кінець.

– Якби Тобі запропонували обрати зі всього свого велетенського доробку одну роботу, яка б увібрала усі настрої нашого часу, на якій з них Ти зупинив би свій вибір і чому?

– Я корінний львів’янин, і мені завжди було цікаво малювати панорами міста. Колись, ще у дитинстві, мене дідусь часто брав на прогулянки Високим Замком. І я досі не можу надивитися на Львів. Через роки, коли почав займатися малярством, місто стало для мене основною темою. Я малюю Львів, його панорами. Це доволі складно, бо за всіма канонами, там має бути і повітряна перспектива, і пропорції. Я експериментую з такими речами і навесні, і влітку, і восени, і взимку… Пробую вчитися у того ж таки Клода Моне. Він Руанський собор малював до нестями, у нього понад три десятки зображень одного храму. У Лондоні, з готелю біля Темзи, Моне зробив майже сотню полотен. А скільки «Соняхів» намалював Ван Гог! Банально, але кількість все одно переходить у якість. Дехто підсміюється, мовляв, що ти тиражуєш той Львів? Це – як пісня, яку можна слухати сотні разів, якщо вона лягає нам на душу. А роботи… Жодна з них не може бути ідентичною з іншими. Навіть якщо проситимуть намалювати такі, художник не зможе. Не вийде у нього, бо настрій інший, світло…

– Оресте, чи є щось таке, за чим Ти жалкуєш, докоряєш собі, що зробив так, а не інакше. Бо коли б «інакше», то все життя було б іншим?

– Шкодую за тим, що моя мама дуже рано пішла з життя… Що вона не змогла побачити моїх здобутків… Жалкую, що в академії від викладачів можна було взяти більше, тип паче, що наставники у нас були направду суперові – згадати б тільки Карла Йосиповича Звіринського, вже покійного… Жалкую, що йде оця війна, що її не можна було якось відвернути, зупинити…
Дуже багато є речей, за якими я шкодую. Але є так, як є, того вже не повернеш.

l_viv

«Є спокуса багато їздити, багато бачити…»

– Оресте, знаю, що Ти об’їздив добрий шмат світу. Твої виставки бували у різних закутках планети, Твої роботи – є в помешканнях шанувальників з Європи, Штатів, Канади. Чи не було спокуси залишитися там, і що Тебе повертає в Україну?

– Спокуса була тоді, коли я ще туди не дістався (сміється). А коли приїхав, скажімо, в Америку… Там не було важко, не треба було шукати роботу, «зелену карту» тощо. Я просто взяв два стільці, на один поклав мольберта, на інший – фарби, і вперед. Спочатку було цікаво, але вже після півроку відчув, що це – не моє. Не той світ, не те повітря, не та вода, не та земля. Як для рослини… На чорноземі ж сосна не виросте, їй треба піску.

Спокуса?.. У мене є спокуса багато їздити, багато бачити. Це дає користь для мене, певну науку. Повторюся – Клод Моне, він мій найулюбленіший художник з імпресіоністів (з наших – Труш і Новаківський). Так от, коли я був у Лондоні, мені було цікаво малювати у тому ж місці, де творив Моне. Схоже – у Франції. В Італії мені цікаво було побачити в реалі те, що ми бачили, навчаючись в академії, тільки на ілюстраціях, доторкнутися рукою, відчути…

Manyuk_B_006

– У зв’язку з цим, чи має відомий художник, метр Орест Манюк якусь дуже заповітну мрію, і якщо можна, про що вона?

– Щоб наша країна справді нарешті стала незалежною, щоб мала лідера, за яким би пішов народ. Бо наразі з цим проблема: один накрав і пішов, інший – схоже, ще іншого «попросили» з країни…

А ще – щоб та війна нарешті завершилася, бо таке враження, що вона комусь потрібна. Ми – на перехресті усіх доріг: хто не йде, той мусить щось хапнути, шарпнути, копнути, вдарити… Хто тут тільки не був, у Львові: і німаки, і поляки, й австріяки, й москалі – перші, другі, треті…

Щодо війни, то хтось на ній заробляє гроші. І це – найприкріше, бо гроші – на крові, на кривдах. У Львові зараз можна купити все: і набої, і гранати, хіба підводного човна не купиш, бо Полтва замілка…

Та, сподіваюся, бодай ця моя мрія про закінчення війни стане реальністю найближчим часом.

– Дякую Тобі за розмову. Щиро бажаю здійснення мрій, нових мандрівок і натхнення.

Розмовляв Ігор Гулик

Довідка

Орест Манюк народився 16 червня 1956 року у місті Львові.

1983 року закінчив відділ художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Учителі з фаху: Еммануїл Мисько, Михайло Ткаченко, Олексій Дуфанець, Ірина Ярема, Мечислав Малавський.

Працює в жанрі станкового олійного малярства. Член Національної спілки художників України з 2008 року, а з 1995 року – член Спілки рекламістів України.

Співзасновник мистецького обєднання «Вориння». Учасник 120 всеукраїнських та міжнародних виставок, симпозиумів та пленерів образотворчого мистецтва.

Автор 19-ти персональних виставок в Україні, Європі, США. Твори зберігаються в музейних та приватних колекціях 3-ми країн світу.

Орест Манюк є одним з ініціаторів та організаторів міжнародного пленеру малярства МАХІМ у Славському (2007 – 2014 рр.), а також пленерів «Золота підкова» замками Західної України (2009 – 2014 рр.).

Фото: архів Ореста Манюка