«Про чудові газети залишилися лише спогади»

Розмова з Михайлом Присяжним, деканом факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка

     2877  

Сьогодні говоритимемо про журналістику, позаяк 6 червня усі працівники пера, камери, мікрофона відзначатимуть своє професійну свято. Про журналістику, яка останнім часом докорінно змінилася, і не тільки в Україні, але й у світі, про людей цього фаху, про те, що є табу для медійників, і як ці табу з часом міняють свої межі. Зрештою, говоритимемо традиційно для наших діалогів і про час, його особливі риси, про те, що вирізнятиме нашу з вами добу серед інших.
Михайло Присяжний – нинішній гість «Львівської газети» – декан факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, професор, а ще – активний журналіст.

«Попри все, треба говорити правду»

– Пане Михайле, майже двадцять років Ви керуєте факультетом журналістики. В Україні мінялися президенти, уряди… А як змінилися Ваші вихованці за цей шмат часу?

– Наші вихованці також змінюються, час накладає відбиток на долях, на підходах до навчання… Це справді був складний час – цих двадцять років. Час змін, час реформ у вищій школі, ми позбувалися старих підходів у підготовці журналістів, хоча вони (у загальних рисах) були правильними, коли йшлося, до прикладу, про теоретичні засади, просто треба було відсіяти непотрібне, ідеологічне, псевдонаукове… Ми, звісно, орієнтувалися на світовий та європейський рівні підготовки журналістів.

Чи задоволені ми тим, що відбувалося? Не завжди. Бо кожен уряд, і, відповідно, кожен керівник міністерства (їх ми за той період можемо нарахувати кільканадцять) мали свої рецепти, і часто щодо підходів до освіти вони були нав’язливими. Але загалом двадцятиріччя було цікаве, корисне. І ми пишаємося, що ми були першопрохідцями у підготовці працівників масової інформації для незалежної України.

Інша річ – змінився ринок. У Львові відкрилося ще кілька «журналістик»: і в Українському католицькому університеті, і в Політехніці, в інших вишах. Тобто львівський ринок став ширшим. Але, на мою думку, першість залишається за нами, тому що ми маємо дуже високі конкурси при вступі на факультет, маємо традиції підготовки фахівців, маємо базу і напрацювання. Шість кафедр, серйозні наукові дослідження, методична робота, набір спеціалізацій: робота в пресі, інформагенціях, теле-, радіожурналістика, менеджмент та реклама у ЗМІ, інтернетмедіа, міжнародна, воєнна журналістика.

– Якщо ми вже заговорили про зміни, то, власне кажучи, нам, мабуть, не поталанило. Принаймні як на китайський смак. Бо вони тільки неприятелям бажають жити у час змін. Яким є цей час для Михайла Присяжного? Які його основні риси?

– Життя цікаве… Незважаючи на те, що колись мій вже покійний друг, відома людина Тарас Степанович Мигаль, казав, що «життя сповнене непорозумінь і тихого смутку» (посміхається). Але оминаючи цю правду щиру, бо воно справді так десь є, ми завжди беремо від часу все, що можна взяти. Зрештою, ми творимо час, намагаючись навіть у дуже скрутних суспільних ситуаціях виходити на «чисті води». Річ у тому, що в нас, скажемо так, зле працює економіка, кульгає політика тощо. Але от освіта, хвала Богові, в Україні таки працює. І добре законодавство з’явилося у сфері засобів масової інформації, воно справді відповідає європейським стандартам. Інша річ, що воно не завжди працює, по правді кажучи, воно фактично анемічне…
Однак, попри недофінансування, інші прикрощі, ми готуємо фахівців, які на інформаційному ринку України не просто виживають, вони є лідерами. Тут я можу назвати сотні прикладів.

– Нинішні журналісти часто говорять про стандарти, про потребу – нагальну, обов’язкову – бути об’єктивними, подавати різні точки зору тощо. Скажіть, чи може український журналіст бути об’єктивним, коли його країна воює з агресором?

– Може бути об’єктивним. Наприклад, я дуже добре знаю, що відбувається у російській журналістиці, я стежу за цим, хоча б для того, щоб набратися злості. Щоденно переглядаю їхні телеканали і бачу, як люди брешуть, як витончено подають цю брехню. У кожній інформаційній програмі є український чинник, і він – негативний. Ми знаємо, як робиться пропаганда, бо колись нас учили, як її робити, але у цьому разі маємо особливу пропаганду…

Та нам, попри все, треба говорити правду. Бо вона вирятує нас. Біда, що наші зусилля базуються лише на ініціативі окремих журналістів, журналістських колективів, без належної державної підтримки. Поза тим, ми можемо перемогти, на моє глибоке переконання, тільки правдою. Про історію, про те, що відбувається на Сході, про зміни в Україні.

«Видно, що львівська школа журналістики…»

– Пане Михайле, якщо говорити про наш фах, то варто зауважити, що останнім часом змінилися певні пріоритети. Коли я навчався на факультеті, тоді першість утримували газети, відтак друковані видання дещо потіснило телебачення, зараз же – інтернет. Яка ж цих, так би мовити, «журналістик» Вам ближча? Ваш прогноз розвитку журналістики на найближче десятиліття?

– Я – газетяр. Можна сказати, за покликанням. Працював довго у газеті, на той час – популярній і гарній. Звичайно, що мені сумно від того, що в Україні немає достатньо розвинутого сегменту газетної журналістики. Маємо кілька видань, серед інших «День», «Україна молода», але вони, по-перше, малотиражні, по-друге, не «розкручені» до рівня, наприклад, німецьких видань (Süddeutsche Zeitung чи Frankfurter Allgemeine Zeitung). Нам, в Україні, треба було б бодай дві-три якісні щоденні газети, які б і репрезентували наше журналістське середовище, і давали об’єктивну інформацію, і, зрештою, аналізували події і явища в державі неупереджено, виважено та правдиво.

Але останнім часом ми зауважуємо, що друковані видання зникають. У Львові теж схожа ситуація, на жаль. Про чудові газети залишилися лише спогади.

Як свідчить час, майбутнє – за інтернет-журналістикою, за електронними ЗМІ. Але ми ніколи не створимо того букету медіа, якщо ми не матимемо доброї газети, аналітичного журналу…

– Але як би там не було, якось так трапляється, що з роками з журналістики йде її головний персонаж – людина. Для себе я це називаю «знелюдненням» медій. Чому так, адже ми пишемо для людей?

– Ми самі винні. Зараз у вихідних даних багато редакцій взяли за правило писати: «Ми не спілкуємося з читачами», зо слід читати – не пишіть нам, ми не відповідаємо на ваші листи. Розумієте, я знаю німецьку практику. Якщо нині у тамтешню редакцію надійде лист читача, то він буде надрукований на першій шпальті. Це подія для видання. Бо коли людина знайшла хвильку, сіла, написала – це зв’язок, сердечний, духовний… А ми втрачаємо це. Ніби знаємо, для кого працюємо, і водночас відштовхуємо його, вважаючи, що працюємо професійно, і знаємо, що для цього треба.

Людина справді пропадає. У нас пропали цілі «людяні» жанри, до прикладу, нарис. Яка газета їх тепер друкує? Друкують «тексти»…

– Якщо ми вже заговорили про тексти… Хтось пожартував, що сучасна молодь може «переварити» текст, не довший за СМС. Чи вміють Ваші випускники писати довші тексти?

– Ми намагаємося навчити думати. Хоча загальна картина у світі, на перший погляд, не сприяє цьому. Зараз й іспити складають за тестами: так – ні. А може, людина має іншу думку, може, вона заперечує обидва запропоновані варіанти? Ні, вона мусить відповісти «так» або «ні».

Отож вчимо думати, порівнювати, аналізувати. І виходить. Я міг би годинами тут називати прізвища наших випускників – і телеведучих провідних каналів, і газетярів столичних видань… А про Львів – то немає навіть мови, усуціль наші випускники. Цікаві, оригінальні, думаючі – видно, що львівська школа журналістики.

присяжний 3
«Іноді можна зробити гідну справу наївним підходом до неї…»

– Пане Михайле, понад чверть століття тому Ви з лав журналістів-практиків перейшли в науку. Як Вам дався цей перехід, і чи не було жалів за живим професійним журналізмом?

– Тоді складно було потрапити в університет. Був чіткий штатний розпис, мусив хтось вмерти (сміється) або піти. Звільнялося місце… Я подумував про це давно, в газеті працював вже більше ніж десять років. Прекрасний колектив, добра, популярна серед молоді газета, незважаючи на таку банальну назву – «Ленінська молодь». Там були найкращі львівські журналісти, письменники, довкола гуртувалася творча публіка: Івасюк, Білозір, письменницька, театральна братія…

Але газетна робота втомлює, очевидно, Ви знаєте, пане Ігорю. До того ж я був відповідальним секретарем. Це фактично день і ніч на роботі, бо виходили ми тричі на тиждень.

В університеті було не легше, але я досліджував знову ж таки молодіжну пресу. Дисертацію захистив 1989 року, вона власне стосувалася змін в газетній молодіжній тематиці, спричинених горбачовською перебудовою.

Було важко, але я дав собі раду, оскільки моє розлучення з практичною журналістикою було умовним. Я і донині співпрацюю з друкованими виданнями, публікуючи час від часу свої матеріали. Такі ж підходи і до моїх колег на факультеті. У нас є чудова наукова молодь, але з практичною журналістикою у неї складніші справи. Тепер ми думаємо, як надати їм можливість бодай трішки спробувати того хліба. Бо студенти мають такі запитання, на які, не знаючи реальної медійної практики, годі відповісти.

– Про журналістський хліб. Який випадок (може, їх кілька?) приходить Вам на думку, коли Вас просять згадати Ваші газетні роки? І чому – він повчальний, кумедний, чи, може, додав Вам досвіду?

– Кумедного було багато. Знаєте, навіть у ті часи – комуністичні – пресу читали й аналізували. Було те, що ми зараз називаємо медіакритикою. Але хто аналізував і критикував? Обком партії. Там були певні люди, залучали, до слова, людей з університетського середовища, які читали газети від першої до останньої сторінки.

А випадки… Львів’яни, особливо з наукових кіл, пам’ятають таке ім’я – Степан Злупко. Професор, доктор наук, відомий економіст. Йому в ті часи заборонили друкуватися. Писати він, звісно, писав, але в шухляду.

Трапилося так, що в «Ленінський молоді» не було редактора Петра Ананійовича Путія (поїхав кудись), і заступник Володя Карпій (світла йому пам’ять) теж десь забарився… Підписував газету до друку я. Нюансів про Злупка я не знав.

Аж тут прийшов Богдан Стельмах, приніс допис Степана. Добра, мовляв, публікація, треба поставити в номер. Автор запрошує на чарку… (сміється). Чарка – чаркою, але я поставив цю, до речі, серйозну публікацію у підвал. І якось цензор цього не догледів (Іван Петрович ще може читає цю розмову). Так, за тотальної заборони друкуватися, Степан Злупко побачив світ…
Наступного дня робилося щось несосвітенне. Особисто мені телефонував секретар обкому партії Дмитро Антонович Яремчук, «знімав стружку».

Але в результаті цією публікацією ми необачно зняли табу зі Степана Злупка. Після того його почали друкувати і у «Вільній Україні» і у «Львовской правде», для нього відкрили шлюзи.

Тобто іноді можна зробити цілком гідну справу наївним підходом до неї…

– Дякую Вам за розмову, вітаю з професійним святом! Творчих успіхів Вам і вдячних, мудрих вихованців.

Розмовляв Ігор Гулик

Довідка «Газети»

Михайло Павлович Присяжний
присяжний 2
Народився 30 вересня 1951 року в селі Ставчани Пустомитівського району Львівської області.
Після закінчення школи – робітник Львівського телевізорного заводу.
У 1969 – 1971 роках служив в армії.
Упродовж 1971 – 1977 років навчався стаціонарно на підготовчому відділенні, а відтак на факультеті журналістики Львівського університету.
Після закінчення вишу – старший кореспондент, завідувач відділу, відповідальний секретар львівської молодіжної газети «Ленінська молодь».
Від 1985 року – аспірант, асистент факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Після захисту 1989 р. кандидатської дисертації – доцент, заступник декана факультету журналістики.
З 1991 року був депутатом, головою комісії, членом президії Львівської обласної ради.
Упродовж чотирьох років працював науковим співробітником, головним секретарем Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина).
Від 1998 року – декан факультету журналістики, завідувач кафедри теорії і практики журналістики ЛНУ ім. Івана Франка.
Михайло Присяжний – доктор суспільно-економічних наук, професор Українського вільного університету. Він є автором низки наукових праць, зокрема статей, монографій, навчальних посібників. Вийшли друком кілька його книг публіцистики.
Нагороджений високими відзнаками Львівського університету, Національної спілки журналістів України, Львівської обласної ради.