«Карнавал, який завжди завершується кров’ю»

Розмова з Віктором Небораком, поетом

     1878  

lviv.in.ua

Останнім часом серед посполитого люду, коли мова заходить про культуру, літературу, словом, речі, що так чи інакше асоціюються з душею, я чую саркастичне – «не час». Кажуть, що в країні, яка воює, яка одягнула однострої та бронежилети, популярнішою є «естетика маршів».

Обивателя можна зрозуміти: з телеекранів та радіоточок він чує про обстріли, жертви, кров; із поштових скриньок дістає щораз астрономічніші рахунки за комунальні послуги. Хіба тут до поезії?

Натомість серед молодих та перспективних розвиваються геть інші тренди, характерні, як каже український історик Ярослав Грицак, для нової суспільної верстви – прекаріату. Тобто людей, що не переймаються способом здобуття засобів для існування, бо такими, на їхній погляд, є кошти батьків або розмаїті благодійники. Для цих, легковажних, теж поезія на надцятому місці.

Віктор Неборак – поет покоління Гранітної революції, поет-авангардист, зрештою, наш з вами сучасник, нині гість «Львівської газети».

«Поезія – це одна з небагатьох царин нашого політизованого життя, яка є незалежною»

– Отож, Вікторе, повернімося до того, з чого почали. Чи потрібні вірші сучасній Україні, її мешканцям? Розумію, питання не надто вдале, бо, як на мій погляд, з уст поета важко почути нествердну відповідь.

– Вірші потрібні і непотрібні одночасно. Бо вони мають багато різних матеріалізацій. Вірші потрібні навіть для геть приземлених речей. От йде військовий підрозділ, і він має щось скандувати. Тож вони скандують вірші, написані часто самотужки. Тут можна говорити про ужитковість поезії.
Скажімо, зараз виникло багато гарних пісень. А вони, звісно, неможливі без віршів. З’явилося нове покоління 20-25-річних виконавців. Я іноді готую сніданок для себе й батька і слухаю радіо. Там багато просто пронизливих речей. До прикладу, польська група «Еней», яка співає українською і запрошує наших вітчизняних виконавців, зокрема Тараса Чубая, Kozak System тощо. Мені видається, що вони навіть ліпше відчувають те, що діється з нами, можливо, через віддаль…

А назагал під час воєн виникали дуже гарні пісні. Відомі наші січові пісні, там не просто тексти, там – поезія.

Але є рівень поезії, який не переймається ужитковістю, його цікавлять сенси. І поети, які пишуть у цьому ключі, – наприклад, Василь Герасим’юк, – їх найменше цікавить, чи їхні вірші покладуть на музику, чи їх знатимуть мільйони. Їх цікавить ословлення того, що вони внутрішньо відчувають.

Поезія – це одна з небагатьох царин нашого дуже політизованого життя, яка є все-таки незалежною. Тобто поет пише від себе самого, не від партії, не від певного рушення. Справжня поезія – це те, що людина справді відчуває внутрішнім єством, і мусить це ословити, деколи супроти загального дискурсу. Так, до речі, найчастіше буває. Зараз, під час року Франка, варто згадати, що він завжди йшов проти течії. Ситуація в Галичині того часу була цілком лояльною щодо цісарського правління. Франко ж уважав, що Україна має бути соборною (він один з перших галичан, який ословив цю думку) і має витворити щось нове. Це було супроти течії.

Є рівень поезії, який не переймається ужитковістю, а переймається сенсами. Певними сенсами. І ті поети, які пишуть у цьому напрямку, ясна річ, їх менше всього цікавить, чи їхні слова будуть покладені на музику, чи їх будуть знати мільйони…

– Ми якось звикли до накинутого ззовні постулату про те, що поет обов’язково має бути громадянином, таким собі пасіонарієм, гучним рупором барикад. З іншого боку, популярною є думка про замок зі слонової кістки, у якому усамітнений митець шукає рифми та метафори. Як воно насправді?

– Насправді про це написав ще Тарас Григорович Шевченко у відомому вірші «Перебендя». Колізія там така: старий кобзар-перебендя співає на замовлення «з дівчатами на вигоні», у шинку… Іноді, коли на нього щось находить, він співає те, що йому не замовляють, – «як Січ руйнували…». До речі, цього народ йому не замовляв… Але його справжня поезія ніким не почута. Він йде кудись далеко у поле, вибирається на пагорб і там розмовляє з вітром, з небом, зі сонцем, з морем, літає думкою Всесвітом. І все це – в одній особі. Шевченко чудово розумів, що такі найсокровенніші речі поет не повинен навіть показувати публіці, бо вона оголосить його божевільним. Поза тим, «скачи, враже, як пан скаже…». Тобто люди хочуть марші – пиши марші, якщо маєш снагу; хочуть пісні про «червону калину, молоду дівчину» – пиши про це. Насправді писати такі речі нескладно. Василь Пачовський, один з наших поетів-модерністів, був автором кількох стрілецьких пісень. Це поєднується, особливо у нас, в Україні. А у Франції, скажімо, чи у Великій Британії, там, де структуроване суспільство, – це абсолютно несумнісні речі.

«Це не держава, а імітація, створена спекулянтами, які вміють купувати гуртом, а продавати уроздріб»

– Чи спричинила ситуація в країні, Майдан, війна на Сході якісь кардинальні зміни у твоєму побуті, способі мислення, літературних трудах? Якщо так, то чому? Якщо ні, то яким чином ти дистанціюєшся від цього негативу?

– Я маю свою точку зору на те, що діється в нашій країні. Я, зокрема, не вважаю, що це була революція, радше – маніпуляція. Я гадаю, що був сценарій, який ми прекрасно виконали. Сценарій, написаний не нами. Його результатом стало запровадження російських військ на територію України, певна їх легітимізація. Ми ж були статистами…

Але… На все воля Божа. Позитивом стало те, що в країні з’являється нарешті військова каста. Вона сформується щойно тоді, коли внуки теперішніх військовиків будуть військовиками. Як у Чилі, до прикладу… У нас цього військового прошарку довго не було. А держава без військових неможлива. Те, що маємо зараз, це не держава, а якась імітація. Вона створена спекулянтами, тобто людьми, які вміють купувати гуртом, а продавати уроздріб. Спекулянти ж не створили жодної державної структури, держави створювалися військовиками. І я думаю, що спекулянти, які тепер керують державою, дуже бояться постання військової касти, відновлення УВО (Української військової організації), яке відбулося недавно. Але процес пішов. Куди він зверне: чи у бік, не дай Боже, громадянської війни, чи у бік мирного передання влади людям, які кров’ю довели, що можуть захищати країну, – побачимо.

Наша держава зараз – це не держава, це якась імітація. Наша держава створена спекулянтами, тобто людьми, які вміють купувати оптом і продавати уроздріб. Газ, дерево, метал, будь-що інше. Спекулянти не створили жодної міцної державної структури. Державні структури створювалися військовими

– Кажуть критики, що твоя книжка «Літаюча голова» є апофеозом карнавальності. Але карнавал теж штука неоднозначна. Ті, хто називав перший український Майдан (Помаранчеву революцію) карнавалом, змушені тепер класти квіти до меморіалів героїв Небесної сотні. Так завершився другий Майдан – Революція Гідності. Що ти думаєш про такі зиґзаґи долі?

– «Літаюча голова» – це вірш про привселюдну страту, яка не завершується стратою, а закінчується трансцедентом, який мстить за цю страту. Тепер деякі наші критики уважно прочитали текст, написаний 1988 року, вперше надрукований 1989-го в журналі «Вітчизна», і кажуть: «Так він же ж пророк!». Бо коли з Майдану виносили обезголовлені тіла, то справді – все один до одного… Мені самому стало страшно, моторошно, чесно кажучи. Отакий карнавал. Який завжди завершується кров’ю.

– Якщо вже ти згадав про вірші, то зацитую і я:
Усі — у хащах риштувань, ворожать на ”що буде”,
крізь дірку часу розглядають вигадані біди.
Це їх об’єднує, гуртує знову в юрби.
І все ж патетика спадає, і тьмяніють фарби.

Це один з твоїх віршів. Як почувається поет, коли патетика спадає і тьмяніють фарби?

–Це – цикл «Десять наближень до лінії обрію», дещо апокаліптичний. Писав я його років зо 15 тому. Ми всі жили тоді масовими мітингами, акціями, люди відчули, що можна говорити публічно про те, що ти думаєш. То був такий період «виговорювання». Ясна річ, що коли говориш перед величезним натовпом людей, ти, так чи інак, але впадаєш у патетику, мусиш промовляти короткими фразами, закликами, гаслами. І в якусь мить це перестало діяти. Люди почали рахувати гроші, скільки їм треба за газ заплатити, скільки за лікування. Ми всі чудово знаємо, в якій країні живемо, скільки заробляємо і скільки доводиться платити, коли трапляється біда. Ця патетика спадала, бо треба було налагоджувати реальне життя. В країні, де найбільше «мерседесів» на душу населення і найбільше бомжів на душу населення, мабуть, щось не стикується. Величезний розрив між невеличким прошарком багатіїв і величезною масою людей на грані бідності це рано чи пізно спричинить соціальний вибух.

Таке враження, що цей вибух скерували в інший бік, у бік військових дій. Назва чого варта – «Антитерористична операція», яка триває… майже два роки. Час назву поміняти…

«На наших очах формується модерна українська нація»

– Як сприймає поет Віктор Неборак наш час? Яким він, цей час, видається тобі – тягучим, мозаїчним, провисанням над прірвою, чи навпаки – фантастичним?

– Усе, що ти сказав, є, безумовно, ознаками нашого часу. Та мені видається, що, поза іншим, справді на наших очах формується модерна українська нація. Так, як кількамісячна дитина. Тобто, потребує опікуна, порадників, вона вередує, вона, ясна річ, загине, як дитина, без допомоги. І якщо ми, хто є в Україні, хто залишився в Україні і намагається тут щось зробити, будемо свідомі цього, то у нас з’явиться більше підстав об’єднуватися і помножувати цю енергію.

– Мушу запитати тебе і про те, що запитую у всіх гостей «Газети». Чи є у вільного поета Віктора Неборака «червоні лінії», за які він не переступить за жодних обставин?

– Чого я не зроблю за жодних обставин? За жодних обставин я не поміняю громадянство (сміється). Одним з перших зі свого покоління літераторів я був у Канаді 1991 року. Відрядження тривало чотири місяці. Мав реальний шанс залишитися, бо був неодруженим і ніхто особливо мене не чекав у Львові. Але я повернувся і, думаю, тут я не марнував часу. Я тоді вирішив, що країна щойно народилася і треба бути з країною.

– Я гадаю, що наші читачі також не змарнували свого часу, читаючи нашу бесіду. Щиро дякую за відвертість.

Розмовляв Ігор Гулик

Довідка

Віктор Володимирович Неборак. Народився 9 травня 1961 року. Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст. Живе і працює у Львові. Учасник літугруповання «Бу-Ба-Бу», майстерні «Пси Святого Юра».

Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта».

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака – це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10’89).

З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.