Російським митцям на львівському місячнику у Вроцлаві стало соромно

Польське місто Вроцлав 2016 року стало культурною столицею Європи. А Львову дістався аж квітень-місяць з цього року.

     1583  

А 9 травня в межах Дня Вроцлава у Львові відбулася презентація того, що в минулому місяці і презентували в рамках «Львівського місяца» у Вроцлаві. Крізь скло подвійної презентації на сучасну українську культуру подивилася кореспондентка «Львівської газети».

Атмосфера «Копальні кави», де фейкові шахтарі видобувають каву для туристів, аж ніяк не хотіла бути гнітючою, до пари сучасному мистецтву, з його шоковими перфомансами, депресивним артхаусом та богемною поезією. Сонце сяяло крізь скляний дах, а екран проектора дуже блякло передав буйство фантазії українських митців,  які побували у Вроцлаві. Шеренга офіціантів в білосніжних фартухах, що вишикувалися за рядами келихів і пляшками вина, заважали повірити в серйозність заляпаних червоною фарбою шматків білої тканини в руках оголеної художниці чи вимазування польської бруківки «вугіллям і кров’ю».

До такого сплеску культури Вроцлав готувався кілька років і витратив на це 300 мільйонів злотих, тобто 70 мільйонів євро. Львів і собі того ж бажає. «Проект здобув незвичну популярність. «Львівський квітень» зібрав близько 100 тисяч відвідувачів: поляків, українців, гостей з Європейської Унії, а також з Росії. Це дозволяє нам думати про те, щоб запросити тепер ЄС за кордони Шенгену, до Львова і далі в Україну – святкувати європейську столицю культури також тут. То наша довгострокова мета», – сказав на презентації координатор «Львівського місяця» Рафал Козінський.

Письменник Юрій Андрухович – «людина, яка з українських письменників найдовше була з нами у Вроцлаві» – трохи збив пафос європейської мрії, попросивши висловити «негатив»: «За останні роки кількість українців, які переїхали до Польщі, катастрофічно виросла. Мені здається, багато в чому ми не потрапляли в свою справжню аудиторію, тому що українці займали цю аудиторію. А це робилося все ж таки переважно для польського читача. Дуже часто виникала ситуація, коли на літературних вечорах взагалі не було потреби у польському тексті. Тобто присутні були, на 90 відсотків, українці».

01

Юрій Андрухович. Фото Дайви Кучинскайте.

Не обійшлося не тільки без погляду на Захід, але і на Схід. Тут і АТО, яке насправді – війна, як пояснив художник Влодко Кауфман, і малюнки з колорадськими жуками, і звітування про збір коштів для родини Олега Сенцова – українського режисера, ув’язненого в якутські табори. У Вроцлаві на це зібрали 30 тисяч гривень.

02

Виступає Влодко Кауфман. Фото Дайви Кучинскайте.

Про колорадських Влодко Кауфман погодився розповісти «Львівській газеті» детальніше.

–  Ви згадали про вроцлавську зустріч з громадянами Росії у Вроцлаві, яка Вас вразила. Хто були ці люди?

–  Або куратори, або директори різних музеїв.

–  А що вони робили у Вроцлаві?

– У рамках програми «Вроцлав – європейська столиця культури» запрошують усіх. Ми з ними на цьому проекті перетнулися, і вони зініціювали, щоб ми зробили для них за цим проектом екскурсію.

– Мабуть, то були європейсько орієнтовані російські митці?

– Вочевидь. Я був дуже знервований. Бо людям, які приїхали з країни, з якою воюємо, називати речі своїми іменами, не так просто. Але тим не менше, я відчув з ними контакт. Бо все-таки не всі в Росії думають, як Путін, правда? Є ті, хто тверезо оцінює ситуацію. Від кількох я почув, що їм соромно за те, що відбувається. Мені було цікаво, наскільки ці люди зрозуміють те, що їм пропонують. Я свідомо вибирав такі проекти, які дуже гостро показують ту війну. А почав з проекту Миколи Маценка «Гербарій», де можна побачити колекцію колорадських жуків. Почав пояснювати, чому колорадські жуки, чому бойовиків ДНР і ЛНР умовно називають колорадами, і так далі. Викладав власне бачення і бачення багатьох митців з України не з позиції дипломата або чиновника, який уникає гострих кутів, а називав речі своїми іменами.

03

Микола Маценко. Робота з циклу «Гербарій». Олія, полотно.

– Тому Ви казали не «АТО», а «війна»?

– Так. Про війну я їм розказував багато цікавих історій, бо останній рік в галереї маємо великий відсоток проектів, присвячених АТО. Причому людей, які безпосередньо були на війні . Я багато спілкувався з тими хлопцями, які такі проекти з війни привезли. І про ці їхні спогади я розповідав у Вроцлаві, щоб люди розуміли.

– А що російських митців та організаторів вразило найбільше?

– Я їм розповів історію, яка мене дуже зачепила. У нас в галереї був художник з Одеси, який воював у зоні АТО, але  паралельно малював і фотографував. І от у нього є намальована граната – звичайна чорно-біла графіка з гранатою. Він розповідає, що дуже багато з воїнів носять ту гранату при собі. Коли вони попадають у полон, вони підриваються, щоб не попасти в ситуацію, ну, коли там тортури… І власне оту історію я і розповідав під час тої екскурсії. Не те, що мені хотілося їх зачепити, а мені хотілося, щоб вони розуміли, що ми воюєм за себе, і що у нас це війна. Якщо людина віддає за це життя, значить, для неї існує щось священне, наскільки це банально не звучить, для Вітчизни, країни.

– Зрозуміло. Як Ви гадаєте, чи відрізняється сприйняття цих російських митців і якихось поляків, які дивились у Вроцлаві на одне й те саме?

– Тут є один небезпечний момент, що на Заході існує така трохи спекулятивна позиція. Про Україну дуже багато заговорили в мистецьких колах, на превеликий жаль, через війну. Тобто тема війна є домінуючою у відборі проекту, який вони б хотіли бачити в себе. А мені не подобається, що на Заході дуже поверхнево відбирають: там стріляють, там Майдан і так далі – берем проект. Мені хотілося б, щоб до них попадали проекти більше аналітичні, глибші.

– Але у Вроцлаві…

– У Вроцлаві я відбирав проекти. Мені здавалося, що я відбираю чесно, як художник.

Дайва Кучинскайте