«Україна – дуже модерна країна, і за це ж розплачується»

Розмова з Олександром Фільцом, відомим психіатром та філософом

     3080  

фото: youtube.com

Ми живемо, без сумніву, серед цікавого часу. Принаймні він нікого не залишає байдужим, у кожного народжує певні емоції. Кажуть, що ці наші рефлексії є здебільшого негативними, оскільки щодня, вмикаючи телебачення, читаючи повідомлення у стрічках новин інтернету, та й, зрештою, серед побутових практик ми дізнаємося про втрати, корупцію і пов’язані з ними безнадію та зневіру.

Час, на перший погляд – акурат для практикуючих психологів або й психіатрів. Отож гість «Львівської газети» – відомий лікар, психіатр, а ще філософ, культуролог, людина найрізноманітніших інтересів і глибоких знань Олександр Фільц.

«Найскладніше тим, хто живе тільки нинішнім днем»

– Пане Олександре, напередодні нашої зустрічі я знайомився з Вашою біографією, зокрема у Вікіпедії є короткий виклад. Скажіть, які б ще деталі свого життєпису Ви додали сюди зараз?

– Мені видається, що біографія як біографія… Як складалося життя, так і вийшло. Ну, може… Я завжди зазначаю, радше для своєї пам’яті, але й у колі друзів, сім’ї, що живу у Львові з 1255 року, тобто за рік до того, як Львів заснували. Жарт… Але хочу сказати, що є львів’янином у багатьох поколіннях, по маминій більше лінії. І тому в будь-яких дискусіях, у будь-яких ситуаціях чуюся достатньо відповідальним за те, яким Львів є. Він ніби на плечах моїх стоїть. Може, потім так буде з моїми дітьми.

– Хотів би поговорити з Вами про час. Наш з Вами час, який, як на мене, є дуже благодатним для Вашої професії. Маєте чимало матеріалу для вивчення. Що скажете?

– Враховуючи нестандартність ситуації для України (Україна воює з Росією, – так, трохи дивно, але так є), то наш час, без сумніву, є непростим. Але я б не сказав, що він є якимось унікальним для розуміння психологічного, вже не кажу, що для психіатричного чи психоаналітичного (дуже спеціалізованих розумінь). Війни були, важкі часи були, і не раз. Дуже по-різному люди переносять такі часи. Хтось наживається на війні, хтось від неї страждає, хтось на ній робить політику, хтось після війни сходить зі сцени. Тобто, такі трохи буремні часи, вони, з одного боку, є нелегкими екзистенційно, тобто саме переживання є дуже інтенсивним і непростим. Але, з іншого боку, вони народжують такі роздуми і емоції, яких раніше, у мирні часи, ми не мали. Про багато речей ми просто не думали досі, правда? Просто змінюється панорама подій, панорама переживань.

«Якщо ми стаємо безсмертні – ми перестаємо існувати в часі. Час тоді немає ніякого сенсу. Бо він тоді не може бути ні порахований, ні обмежений. Він буде тривати завжди, і ми не будемо мати ніякого мірила».

Це, без сумніву, цінний досвід. В одному з недавніх моїх інтерв’ю ми з Орестом Друлем згадуємо Ясперса. Філософ, ексзистенціоналіст, він розумував на теми буття у складних умовах. Такі часи загострюють увагу до питань, які у буденності є невидимими, хоча вони існують. Питання, як ми живемо і скільки живемо? Яким є наше майбутнє, і яким ми його можемо уявити, бо передбачити його нам не під силу. Чи наше уявлення про наше майбутнє співмірні з тим, як ми жили колись, тобто з нашою історією? Чи наші проекти майбутнього можуть бути втіленими, чи, може, ми живемо ілюзіями, утопіями? Це також дуже важливо. Бо якщо ми хочемо збудувати якусь утопічну країну, то маємо на те мало шансів. Це означає, що на такому шляху нас очікує чимало розчарувань, ми втікатимемо від реальності, і врешті залишимося з нічим.

– У Вас є кілька лекцій про історію часу. Звісно, ми не можемо тут його переповісти повністю, та й навряд чи є потреба. Я б хотів би Вас запитати про те, чи може людина вважатися співмірною часові? Що то таке – «не відповідати часові», «йти у ногу з часом», крім лінгвістичних штампів?

– Тема непроста, вона вимагає нестандартних спроб зрозуміти, про що йдеться. Про людей, які «живуть в часі» чи «поза часом»… У будь-якій країні, у будь-якій культурі звично серед людей є частина тих, хто живе «не в ногу з часом». Дуже часто такі люди перебувають однією ногою в минулому. Це такі, знаєте, «старші пані», старомодні типи, аристократи, але «демократичні», ностальгічні особи (причому різного ґатунку – проавстрійські, пропольські, прорадянські…).

Є меншість людей, про яких ми говоримо, що вони випереджають час. Вони вміють бачити за актуальними переживаннями певні ознаки того, що може стати орієнтиром, наприклад, завтра. По суті, цього орієнтиру ще немає, але в них є відчуття, куди йти, аби той орієнтир віднайти. Таких люди називають провідниками. Причому, всюди: у культурі, науці, ба навіть в кулінарії.

Найскладніше ж насправді тим, хто живе тільки нинішнім днем. Вони або не бачать перспективи, або не бажають її бачити. Такі собі одноденні люди. Їх не варто засуджувати, адже треба вміти жити і одним днем, відчувати все, що дає цей день… Я не про таких. Я про тих, хто живучи буденщиною, з’їдає час. Для них він направду є однією зі страв. Цих людей дуже легко розпізнати. Це вони не мають жодної секунди на те, щоб зупинитися і подумати. Вони тільки «функціонують». Їх завжди багато, але у важкі часи їх дуже видно.

«Україна у цілісному варіанті створена як постмодерна держава»

– Пане Олександре, це Ви якось сказали, що Україна у постмодерному світі є найпостмодернішою. Що мали на увазі?

– Це одна з моїх спроб уявити собі Україну. Це, радше, споглядальницька гіпотеза. Але вона має все-таки певне підґрунтя. Якщо поглянути, як Україна сформувалася як держава, незалежно від причин, то це припало на найвищий час активності постмодерної філософії у світі. Це специфічна філософія, яка заперечує існування ієрархій, бо вони провадять до тоталітаризму. Системи цінностей є релятивними, бо вони не сковують людей. Розмаїття культур, все, що маємо, є виправданим. Одне слово, це така деконструкція старого світу.

Зрозуміло, чому з’явився постмодернізм, бо модернізм і раціоналізм привели на сцену історії Сталіна і Гітлера. Але кожна філософія вичерпує себе у певному сенсі. Так і постмодернізм спричинився до глобалізму, а відтак – до кризи. Ми тут, у Львові, 2007 року, в невеликому колі (а криза спалахнула через рік) заявили, що без цінностей світ мусить завалитися. Але розмірковуючи далі, ми дійшли висновку, що поставши 1991-го року, Україна всмоктала у себе всі політологічно-філософські нурти, бо ними був просто-таки нафарширований світ. На підсвідомому рівні вони в’їлися у структуру України як держави. Тобто Україна у цілісному варіанті створена як постмодерна держава. І тому вона була найсучаснішою, бо постмодерною. Але… Досі ми маємо наслідки того постмодернізму. У нас дуже проблематично з ієрархіями, дуже важко зі системністю, з цінностями, з впорядкованістю, з ідеологіями. Все рухається у бік деконструкції. Будучи дуже модерною країною, ми розплачуємося за свою постмодерність.

– Два зауваження. Ви кажете про деконструкцію цінностей, а в якомусь інтерв’ю – про кризу довіри. І, хай це з царини фантастики, – Ви вважаєте, що саме Львів має стати містом довіри…

– Так, те, що Україна – плід постмодернізму, робить її наймодернішою і в сенсі можливих перспектив. Завершення постмодернізму проголошено нами у Львові 21.12. 2012. Ми навіть диплом підписали: «Нотаріально постмодерн завершився» (сміється).

Але мусить бути щось інше. Так от, Україна відчувала всі недоліки постмодерну, і не випадково на Майдані проголошувалася ідея повернення до певних цінностей. Довіра пов’язана з системою фундаментальних цінностей. Без неї не може функціонувати жодна спільнота. Бо довіра є серйозним регулятивним чинником нормальних стосунків. Вже не кажучи про те, що вона економить час, ресурси, сили, фінанси…

Чому Львів? Можна довго пояснювати, але я дозволю сказати собі просто: «Ну, тому що так хочеться…». Можна такий аргумент?

– Можна…

– Ну, то хай так і буде…

«Питання не в тому підемо ми на Захід, чи на Схід… Україна є наймодернішою державою 21 століття, бо створена на основі постмодерної філософії… Зовсім не випадково світова криза, яка виникла, виникла на території України. Кажуть, що це боротьба Америки і Росії. Ні! Україна демонструє ту розгубленість, яку інші країни ще так добре не відчувають. Це цивілізаційне питання, як на мене. Від України залежатиме, куди піде Європа і Росія».

– І закономірно запитаю Вас про те, які рецепти маєте для українців для виходу з війни та кризи? Я кажу не про лікарські рецепти, хоча передбачаю у цьому запитанні певний прихований сенс – багато із нас таки потребують фахівця з психіатрії…

– Чесної відповіді не маю. Спекулятивну дам, але дуже коротко. Спарта дуже довго воювала з Афінами. Війна була нищівною що для однієї, що для іншої культур. Доти, доки у владу і там, і там не прийшли люди, яких всі вважали за мудрих. Ці люди створили певний фундамент античного світогляду, серед іншого – й філософії. І дивним чином сталося так, що коли нагромадилася сума того розумування, заспокоїлося і в Спарті, і в Афінах. У перших – не надто, а от Афіни стали взірцем демократії на всі часи.

Згодом історія повторювалася не раз і не двічі. Але все, що люди роблять емоційно, – чи це добрі емоції, чи погані, – вони роблять це тому, що емоції дозволяють уволити безпосередні бажання. Тут і зараз. Емоції, яка тривала б рік, немає. Або це нездорова емоція…

Але задоволення бажань безмежне. Задовольняти ж усі бажання є безглуздям. Це відмова від здорового глузду. Той же Ясперс підсумував це, заявивши, що все, що робиться з емоціями, веде до зла. Доти, поки у нас все відбуватиметься на тлі протиборства емоцій, якими б прекрасними вони не були, якими б високими вони не були, – примножуватиме зло.

Отже, іншого варіанта, – лише повернення до розуму, – в нас немає. Але треба почекати, коли він прийде.

– Щиро дякую Вам за розмову. Сподіваюся, що він, цей варіант, таки прийде…

Розмовляв Ігор Гулик

Довідка «Львівської газети». Олекса́ндр Оре́стович Фільц народився 1955 року. Доктор медичних наук, професор, завіду¬вач кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського Національного медичного університету імені Данила Галицького, головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні.

Мама Олександра Фільца була окулістом. Тато, професор Орест Фільц, учень Георгія Караванова, очолював ка¬федру хірургїї Львівського медуніверситету.

З 2005 до 2007 pp. головував у Європейській асоціації психотерапевтів. Згідно з ротаційним принципом, чинним в Асоціації, зараз є її першим віце-президентом.

Президент Української Спілки психотерапевтів. Голова секції психоаналізу Української Спілки психотерапевтів. Практикує психоаналіз. Батько чотирьох дітей. Автор книжки «Олімпійський синдром».