Слава Салюк: «Мандри уможливлюють сильніше полюбити те, що залишаємо вдома»

Й обіцяють робити це вже з IV кварталу 2012 року

Розмова з львівською художницею, творцем авторських жіночих нашийників.

     4636  

Фото з архіву Слави Салюк

Хто б не писав чи не знімав сюжет про львівську художницю Славу Салюк (чия виставка нашийників «Географія» експонується сьогодні у галереї Iconart), завжди згадає, що вона є донькою відомого художника Любарта Ліщинського чи дружиною громадського активіста Андрія Салюка. Звичайно, це – правда. Але за тими згадками часто-густо губиться, що маємо до справи насамперед з цікавою художницею, яка майстерно і чуттєво творить елегантні полікультурні речі, які є місточком не тільки між поколіннями, а й Україною та світом. Непублічна, скромна й щира Слава Салюк належить до нечисленної когорти неймовірно сонячних людей, які навіть зі стуленими устами за будь-якого настрою випромінюють потужне світло. А це в сучасних реаліях таки дар.

4

– Ви володієте тією найосновнішою прикрасою, яка пасує будь-кому – усмішкою. Наскільки важлива для творця авторських прикрас оця позитивна настанова на світ? Чи відображається вона в роботах?

– Переконана, що так. Пересвідчилася на собі. Бо навіть до цієї виставки, яку мала підготувати впродовж останніх півтора року, не могла знайти серця, щоб зробити роботи. Все воно видавалося мені невчасним. Мовляв, зараз такий сумний і сірий час, а я буду з кораликами возитися? Людям зараз однозначно не до прикрас, то яке я маю право їх відволікати? Торік через ці мої відчуття скасувала дві свої персональні виставки, бо не знала, як маю бути.

– Зрозуміло, це через воєнний час. А якщо уявити, що знову живемо в мирній країні? Як впливає на художника його настанова на світ? У живописця, приміром, внутрішня налаштованість проглядається у кольорах. А в творця авторських прикрас?

– Щоби щось народжувалося, позитивні емоції знайти надважливо. Байдуже де: в родині, друзях, подорожах, добрих відгуках чи усмішках незнайомих людей. Подекуди це не так просто, як може видатися на перший погляд. Бо плинна рутина робить буденнішою навіть творчість: маліє драйв зробити щось цікавішого чи іншого.

11

– Що є тим драйвом особисто для Вас?

– Одним з таких великих драйвів для мене є Нью-Йорк. Там колись жив тато і тепер я час від часу їжджу туди на короткі подорожі, тим паче, що маю в кого зупинитися. Там цілком інша динаміка, яка дає можливість суттєво підзарядитися і потім ще довго на тому акумуляторі рухатися. І найголовніше – я тоді не біжу (а це унікальні випадки) і можу зосередитися на пошуку матеріалів для майбутніх прикрас.

12

– Де шукаєте?

– Скрізь, де це можливо: на спеціальних ярмарках, які відбуваються у Нью-Йорку щовихідних, в етнічних крамничках, на блошиних ринках. Особливо небайдужа до Непалу, Мексики, коптійських хрестів. І навіть необов’язковим є щось знайти – надивленість усіма тими кольорами та формами заміняє для мене подорожі по цілому світу. Маса ідей в голові виникає. З’являється такий внутрішній стан невагомості, коли здається, що все тобі під силу, що не йдеш, а летиш. Не хочу виглядати снобом (бо інші приводи для натхнення також є), але Нью-Йорк особисто для мене – це наразі єдине місце, де у мене немає потреби кудись бігти. На жаль, нам не складається їхати у відпочинкові подорожі з родиною, та й коли їдеш по роботі – це, знову ж таки, інші відчуття, бо робота це є робота. А в Нью-Йорку я маю можливістю максимально переключитися, щоб потім повернутися додому більш відкритою та енергійнішою для того, щоб більше любити те, що маю і що мене оточує. До речі, у Львів я завжди повертаюся не лише окрилена, а й радісна. І без жалю, що мандрівка закінчилася.

13

– Мабуть, серед інших причин ще й тому, що звідси родом не лише Ваш батько – відомий художник, реставратор, ювелір та актор Любарт Ліщинський, а й Ваш дід – не менш знаний свого часу художник і педагог Омелян Ліщинський. Те, що Ви вибрали мистецтво, вони спровокували?

– Звичайно, домашня творча атмосфера впливала. До речі, моя мама теж творча – музикант, добре знається на бандурі. Але ніхто мною у цьому аспекті не керував, на мене не тиснув. Тому й вибрала я дещо іншу спеціальність, ніж родичі – моделювання одягу. Ми навіть з дівчатами створили театр-студію «Сецесія» з моделювання одягу й проведення показів, який проіснував п’ять років. Але народилися діти, і це багато що змінило, зрештою, ми подорослішали, й наші смаки розійшлися.

А потім ситуація склалася так, що довелося закінчувати кілька батькових нашийників, які він за станом здоров’я завершити вже не міг. Я опиралася тому, як тільки могла. Говорила: «Живи сто років і роби, бо це – твоє». Але тато наполіг. Так почався мій шлях на цю його територію, яка стала моєю.

– Коли відчули, що ця територія вже теж Ваша?

– Коли тата, який перед смертю повернувся з Америки у Львів, в короткому часі не стало, по ньому, крім доброї пам’яті та болю втрати, лишилася неймовірна кількість матеріалів для жіночих прикрас. Того всього було море. Воно впадало в очі, і навіть не знаю, чи дражнило, чи боліло, чи що робило. А потім почали звертатися татові клієнти: той просив, щоб, можливо, я завершила розпочату ще татом роботу, інший – щоби я зробила прикрасу для його невістки, бо ще раніше тато зробив чудову річ для його доньки, і так далі. Я не вміла відмовити, хоч у творенні нашийників почувалася ще не дуже впевнено. А, з іншого боку, мене ще й дуже заохочував мій чоловік. Мовляв, ти роби, нехай буде, навіть якщо цей нашийник потім ніхто не захоче. Я якось завжди покладаюся на Андрієву думку. Поклалася і цього разу. І навіть не помітила, як поступово творення цих авторських прикрас стало моїми внутрішньою потребою, самовиявом і польотом. Я навіть наших дітей до цього не залучаю, хоч вони цікавляться. Але наразі це – моя територія, яку оберігаю, мій простір.

14

– Що ще становить Ваш простір?

– Коли є родина, жінці на ту власну територію не так легко знайти час. Тому якихось інших занять не може бути багато. Крім творення авторських прикрас, я також займаюся інтер’єрами. Зокрема, з масштабних замовлень – кілька років працювала для Українського католицького університету, що було великим і дуже важливим досвідом: створювала дизайн інтер’єру навчального корпусу філософсько-богословського факультету на Хуторівці та колегіум на вул. Стрийській. І тішуся, що таки можу ці два напрями вести. Чесно скажу, не знаю, як мій тато міг стільки встигати: бути реставратором, художником, ювеліром, поетом. журналістом, грати в театрі та ще й провадити таке активне світське життя. Тата вже стільки часу з нами нема, а я досі дивуюся його ентузіазмові й талантам.

– Які найважливіші настанови від тата Ви взяли для себе?

– Я могла би взяти більше, якби мала на це нагоду. Але тато поїхав у Нью-Йорк, коли я ще вчилася в школі. І довший час ми могли спілкуватися тільки за допомогою паперових листів. Отож тих моїх кілька поїздок в Америку були в цьому контексті ну дуже важливими. Бо перед тим я була замала, щоб на якісь настанови зважати. Діти, особливо в підлітковому віці, часто все сприймають у штики. Я не була винятком… Від моїх батьків я могла би багато взяти, але від кожного з них взяла тільки по маленькому шматочку. І серед тих надбань найголовніше, що треба тішитися різними можливостями, барвами, звуками, життям. Батьки ніколи не змушували мене до чогось вузького, але активно розвивали мою здатність мати емоцію. І за це я їм щиро вдячна. Як і за те, що залюблені у Львів цю любов вони передали й мені. Я дуже хотіла б, щоб тато побачив мене такою, якою я є зараз. І мені було б цікаво, як би він на це реагував. Бо знав мене не творцем авторських прикрас, а кравчинею.

– Яким був Ваш тато?

– Яскравим, енергійним, неймовірно артистичним, ерудованим, порядним… І просто добрим татом…

– Що вкладаєте у поняття «добрі батьки»?

– Недеспотичні. Ті, які прагнуть не обламати дитину, а до чогось заохотити.

1

– Вам вдається у стосунках зі своїми дітьми у певних ситуаціях утриматися від деспотизму?

– Чесно? Не завжди. Але я принаймні намагаюся. Наші діти вже доволі дорослі: Марічці – двадцять, Ганнусі – 17. Марічка вчиться на реставрації, але не тому, що ми її до того змусили: мовляв, реставратором був дід, тато займається збереженням історико-архітектурної спадщини. Ні. Радше навпаки – ми її від того вибору намагалися відмовити. Бо праця реставратора справді важка. Але вона вирішила, і ми її рішення прийняли. Ганнуся щиро цікавиться історією мистецтва. Очевидно, захоче пошукати себе саме в цій сфері. Хай шукає. Це її право. І, врешті, її життя.

– Оскільки Ваш чоловік Андрій Салюк, з огляду на його численні громадські обов’язки, є людиною, яка собі й, відповідно, сім’ї належить мало, як Вам вдається тримати родину і водночас власну територію?

– Інколи складно. Але я з такою повагою ставлюся до того, що робить Андрій, часто дивуючись, як його вистачає і на охорону пам’яток, і на допомогу війську, що навіть думки не допускаю, що не дам ради.