Командос: «Мама постійно хоче привезти мені на війну чогось поїсти»

30 серпня у Львові, в приміщенні Львівського вищого професійного училища ресторанного сервісу та туризму відбулася розширена нарада педагогічних працівників Львівщини, на якій підбивали підсумки роботи за 2011/2012 навчальний рік та обговорювали завдання на 2012/2013 рік, повідомили «Газету» в головному управління освіти Львівської обласної державної адміністрації
     2812  

Дні перед Великоднем люди проводять у сповідях. У ці дні я також почула одну сповідь. Страшні події, лише слухаючи про які неможливо втримати сльозу, мій співрозмовник пережив на собі. Але він також плаче. Плаче, коли розглядає фронтові фотографії полеглих побратимів, і плаче щоразу, коли чує чергову новину про смерть нехай навіть невідомого йому солдата. Знає, що смерть дуже часто обирає кращих. Знає, що міг бути в її списку багато разів. Знає, що викреслений із того списку лише завдяки своїй вірі – настільки твердій та незламній, що зміг урятувати нею не лише своє життя. Історії, які я почула від десантника, офіцера 80-ї аеромобільної бригади Віктора Поліщака, здається, не можуть статися з однією молодою, лише 33-річною людиною. Те, що прочитаєте нижче, – вражає. Вражає і те, що війна народжує таких історій багато…

Віктор – син та внук військовиків – десантником мріяв стати з 12-ти років. Став ним, тільки-но закінчив строкову службу, підписав контракт і поїхав на рік у Косово, потім – ще раз у Косово, мав багато міжнародних навчань у Німеччині, Литві, Росії, служив у миротворчій місії в Африці. Із найпершого дня і досі – на нашій війні. Слов’янськ, Луганський аеропорт, Щастя, Станиця Луганська – майже у всіх найгарячіших східних точках він, як сам каже, наробив ворогові проблем. Вороги його не люблять точно. А от Господь…

6

Історія перша. Брат і день «Градів»

“Ми йдемо із розвідувального виходу, який тривав дві доби, повертаємося в Луганський аеропорт, – розповідає десантник. – На кожному з нас понад 50 кілограмів зброї та боєприпасів, відстань приблизно 20 кілометрів, іти доводиться часто хащами. А я у такий час завжди молюся, куди б не йшли, – вервечку знаю напам’ять. Завжди переживаю не стільки за себе, а за цілу свою групу. Бо як буде хоча б один поранений, вся група працюватиме на нього. Що мені подобалося на Сході – це власне схід сонця. Це наймиліше, що там можна побачити, довкола розруха, багато озлоблених людей, а сонце красиве… І от дійшли вже до злітної смуги, а я дивлюсь на сонце. Раптом бачу спалахи «Градів». Почали бігти. Відбігли метрів на тридцять, бо були страшенно втомлені й рухатися було важко. І просто залягли на рівній місцевості, сховищ не було. Це було два пакети по сорок ракет.

3

Вони падали спершу далеко, потім ближче, ближче, ближче… Кричав так, що навіть сам себе не чув. Таке враження, що сатана відкрив пащеку й зараз нас поглине, чорний темний дим клубами був і спереду, і ззаду. А коли почало падати за десять метрів від мене, то я від безвиході засміявся. Якби було пряме попадання, нас би навіть по шматках не зібрали. А ракети оминали в кількох кроках і розривалися просто довкола. Круг, у якому нас шістнадцятеро, а довкола 80 ракет. Коли закінчилося, я не міг повірити, що ми живі. Так сильно, як тоді, землю ще не обіймав. Нас вистежили і чекали. Ворожі коректувальники дивилися, коли на відкритій території опинимося, бо ми їм там добре напаскудили. Руками шию встиг накрити, і мені побило руки осколками. Але я навіть нікому не зізнався. Бо мучило інше: рідний брат, із яким ми воювали від початку, шию не закрив – поранило осколками. Почалися серйозні ускладнення, йому потім видалили щитоподібну залозу, і тепер він інвалід.

Мені це дуже болить. Він завжди дбав про мене, а я про нього. Пригадую, якось під час обстрілів почав ховати групу у схованку, я, як командир, мусив заходити останнім. А брат каже: доки ти не зайдеш, усередину не піду. Дочекався, пішли разом.

Бувало таке, що в нашій схованці не було чого поїсти, а я робив вилазку по боєприпаси, тамтешні солдати запропонували почастуватися борщем. Відмовився, бо брат голодний, не поважатиму себе, якщо прийду до нього ситий. Хоча дуже хотів їсти, кілька днів тоді не їли”.

Історія друга. 91 псалом і солдат-атеїст

“У тому ж аеропорту трапився ще випадок. Ми ховалися у ямі технічного огляду машин, а снаряди лягали біля нас на відстані 5-7 метрів. Коли вони падали, то бетонні плити над нами стрибали. А ми з братом – народжені у глибоко віруючій сім’ї – тоді ховалися там із хлопцями-атеїстами. Коли почався обстріл, стали читати 91 псалом, який перед тим друг прислав мені SMS-кою. А потім кажу: «Помолімося й за хлопців». Нікого з нас тоді не зачепило. Більш переконаних віруючих, ніж ті двоє, тепер складно знайти. Після цього випадку один із них набив під серцем татуювання зі словами молитви «Отче наш». Узагалі, якщо побачу людину, яка повернулася з війни атеїстом, – здивуюсь. Там починаєш розуміти все”.

242879276

Історія третя. Бойовики і капличка

“У Красному Лимані потрапили у засідку, нас там обстріляли, кількох хлопців поранило. І ми знали, хто стріляв, – бойовики, які проживали у тамтешньому готелі, вони його захопили. Якийсь час ми шукали цей готель, ходили в розвідки, знайшли й передали координати. Наші артилеристи розтрощили його до фундаменту, зруйнували повністю, нікого живого там не залишилось, а капличку і хрест, які стояли метрів за 30 від готелю, навіть осколком не зачепило”.

Історія четверта. Граната й одне диво

“Якось своїм тілом я врятував 14 людей. І мав тоді сам померти. Один чоловік зі зброєю неадекватно почав поводитися, розізлився і хотів настрашити всіх довкола. Висмикнув кільце гранати. А я стояв найближче, тому вирішив його знешкодити. Займався єдиноборством, тому знаю, як чітко і швидко вдарити, щоб знешкодити людину, тож спрацював проти нього. Ніби й правильно, не дав йому кинути, але граната все одно впала, він випустив її мимоволі. В ту секунду я вирішив, що оскільки через мене, то мушу відповісти за те, що зробив. І ліг на цю гранату, щоб вона не вибухнула на відкритій місцевості. Але вона не вибухнула. Хоча граната осічок не дає… Напевно, повинен жити.

…2015-го його позивний Командос було змінено на Поет. Почав писати вірші, бо багаж емоцій та пережитого треба було кудись викласти і бодай трохи комусь передати”.

– Я розвідник, тому, поки виконував завдання, не міг створювати жодного шуму. Сидиш у «секреті», супротивник тебе не має ні бачити, ні чути. Через брак спілкування з людьми, почав сам із собою розмовляти. І лише за якийсь час зрозумів, що говорю віршами. Написав вірш про віру в Бога. Його і в церквах читали. Цей вірш я творив дві доби. І поки не написав, у мене ніби клубок у горлі стояв. Написавши, ніби півтонни зі спини скинув. Як висповідався. Там є такі слова, стрижневі слова для мене на цій війні: «Віра в Бога нас здивує». Бо мене дивує, коли снаряд влітає в бункер і не розривається. Мене дивує, що по нас із братом із 25-метрової відстані стріляли п’ять ворогів і не поцілили, ми ще й примудрилися захопити в полон одного. Це – дива.

Хто не вірив – той повірив, хто не знав – той знає:
Сильніших за сил Господніх на світі немає.
Про що просиш – отримуєш, у що віриш – маєш.
Вірю та переконався: вір – не постраждаєш.

8

– Ви приїхали у Львів на місяць у відпустку. Легко чи складно у мирному місті?

– Буває деколи образливо. Тут, у Львові, ніхто не відчуває, що триває війна. Відчувають тільки ті, хто воює, і ті, хто хоронить. А ще інваліди та їхні рідні. Мене страшно сердить, що війна ще не закінчилась, а її вже «закінчили». А ще відповім за всіх військовослужбовців, які пережили, повірте, дуже гіркий шмат свого життя. Коли приїжджаєш сюди, то очікуєш додаткової підтримки від звичайних людей, просто доброго слова. Нам не психологів треба, бо психологами є всі люди, за яких ми воюємо – місцеве населення на мирній території. Людина військова не може увесь день сидіти в психолога, на всіх спеціалістів не вистачить. А нині чомусь багато хто скупий на добре слово. Хоча коли герой помирає, всі несуть квіти. Якби ці квіти за життя принесли, то людина була б щасливіша, правда? Недавно написав вірш, який починається зі слів: «Гордись, Україно, своїми синами, синочки такі є не в кожної мами…»

А я от приїхав у відпустку, сідаю в маршрутку №43, біля водія на переднє сидіння, показую посвідчення учасника бойових дій, а він мені: «О, ні, тут місце платне, хочеш їхати безплатно – йди назад». Я його питаю: «Чому ТАМ ми маємо бути спереду, а тут ми маємо їздити ззаду? Щось ти переплутав, чоловіче…» Я з перших днів на Сході. Найперша тактична група саме з нашої бригади виїхала. І ми робили такі маневри, що росіяни вважали: в українців у тому районі чимало війська. Хоча було тільки 500 бійців. Ми за тиждень перебули в дуже багатьох місцях. В’їжджали технікою, окопувалися, створювали ефект присутності і переїжджали в інше місце. Такі ходи тактичні, хитрі маневри. У той час всі інші щойно готувалися.

– Якщо порівнюєте українську війну із тими закордонними конфліктами, де ви діяли як миротворець, чому наша – найскладніша? Тільки тому, що вона наша?

– Мені здається, що наша війна – це Югославія, Африка, Ірак, Афганістан – усе в одному. За складністю. Бо поки ми не визначилися, де межа «лнр-днр», а де наша, до того часу ми завжди були в оточенні ворога і не знали, хто ворог. Жінка з двома дітьми за 100 доларів від росіян приходить на блок-пост, за нею – ці нелюди з автоматами, стріляють, а ми не можемо відповісти, бо ж там мирні люди… Або йде собі хлопчик з гранатою і кидає її у військову машину. Невідомо, де зло.

5

– А чи багато тепер нен