Олена Звір: «Мою долю розвернула філіжанка «смоли» за 9 копійок»

     4667  

Майже 30 колишніх працівників Львівського комбінату хлібопродуктів сьогодні пікетували Львівську ОДА. Вони вимагали повернення заборгованих грошей. Річ у тім, що в серпні 2010 року замість ліквідованого Львівського комбінату хлібопродуктів, який входив до складу ДП ДАК «Хліб України», було створено державну продовольчо-зернову компанію. Однак його звільненим працівникам досі так і не виплатили заборгованої зарплатні. До пікетувальників вийшов заступник голови ЛОДА Іван Стефанишин, який пообіцяв звернутися до прем’єр-міністра та Кабінету Міністрів, аби вони повернули людям гроші.

Розмова з художницею батику, яка присвятила цій справі життя

Є люди, які не стільки роблять, скільки про це говорять. А є інші, котрі, усвідомлено перебуваючи поза увагою загалу, роблять значно більше, ніж ми з вами про це знаємо. До таких належить і львівська художниця Олена Звір – сонячна людина і сонячний митець, якій неважливі становище, титули, регалії, але важить жага творчості, радість від вдалого експерименту (а експериментує постійно), любов, без якої в цьому світі сонячні речі навряд чи можливі.

Член Національної спілки художників України та українсько-американського товариства художників «Доля» Олена Звір дуже добре розуміє: мало знати, вміти, хотіти – треба любити. І, відповідно, власною творчістю ілюструє загальний принцип цього життя: нема загадки таланту – є вічна загадка любові. Пропускаючи дійсність крізь власну душу, ця талановита людина творить  самобутній батик, який неможливо повторити через те, що випрацювала власні творчі секрети, і малярство, де її загадка любові несе іншим радість, мир і прагнення забрати між людськими душами непотрібні кордони.

«У чому сила митця?», – запитую, перетнувшись з нею у певних координатах. Відповідає не вагаючись: «У здатності любити й бути собою». З нею – людиною, яка це дуже добре вміє, наша сьогоднішня розмова.

IMG_4812
– За Конфуцієм: якщо приносити щодня на одне й те саме місце кошик землі, можна створити гору. Попри те, що Вас визнали, Ваші роботи купують, твори впізнають і виокремлюють серед багатьох інших, як вважаєте самі, Ви свою гору вже створили?

– А мені в цьому не розходиться. Сьогодні я добре знаю, що, незалежно від висоти рукотворної гори кожного, першість завжди матиме не митець, а Той, хто створив цей світ і людину, обдарував її талантом. Коли це усвідомиш, все стає на свої місця. І жити стає набагато легше, комфортніше й простіше передовсім тому, що втрачаєш потребу розпорошуватися на марноту. Слава Богу, у мене ця потреба відпала.

– А коли зрозуміли, що вже нічого з тим не зробиш, Ви – художник?

– Я малювала завжди, скільки себе пам’ятаю, і мені це страшенно подобалося. Хоча був у моєму житті період, коли хотіла стати балериною чи серйозно займатися англійською мовою. Тим паче, що її опанувала свого часу доволі добре. Річ у тому, що, коли мені було шість, мої батьки розлучилися. Обставини склалися так, що мене треба було кудись прилаштувати (я родом з Києва). То мене віддали на науку в елітний на ті часи англійський інтернат. Але це був інтернат… Провчилася і прожила там чотири роки, малюючи для себе.

6

– Малювали від самотності?

– Ні, я була дуже компанійською, веселою дитиною. Але так собі вирішила, що буду продавати картини й з того жити. Бажання, зрештою, підкріпилося тим, що я десять років навчалася в дитячій художній студії у чудового викладача, який усе своє життя присвятив дітям, Наума Йосиповича Осташинського. Врешті могла добре штрихувати і добре малювати (з натури зокрема), але не могла визначитися, де би хотіла продовжити навчання. Допоміг випадок. Якось поїхавши у Крим, побачила сучасну роботу в стилі Модильяні. А тоді мені страшенно подобалося все неординарне (та й тепер, якщо чесно, подобається): від рок-н-ролу до якихось незвичних авангардних речей у будь-якій сфері. Я спитала, де так вчать малювати, і мені відповіли: у Львові. Майбутнє почало набувати чіткіших рис. Та й обставини складалися відповідно. Тоді я вже працювала художником у Міністерстві харчової промисловості. І мала бути виставка товарів народного споживання, павільйон для якої на тисячу квадратних метрів робили львівські митці. Отож мене як представника міністерства відправили їм на допомогу. А потім вони запросили мене у Львів на каву в «Нектар» на вулиці Саксаганського. Уявіть собі – у суботу я сіла на літак і полетіла до Львова, щоб у неділю зранку разом з новими знайомими випити кави в цьому барі. Знайшла, де переночувати й в неділю зранку подалася шукати, де ж та Саксаганського, бо міста не знала. Ось ця кава – малесенька філіжанка «смоли» за 9 копійок – мене потрясла. Бо в нас пили каву у великому горнятку, з молоком і тортом. Зрештою, поняття «піти на каву» не було. А тут така атракція, яка для місцевих була невід’ємною складовою узвичаєного життя. Я повернулася додому, але вже з рішенням зробити все, щоб таки вступити до Львівського тоді ще інституту прикладного та декоративного мистецтва.

41

– Одного рішення насправді мало.

– Коли до вступу залишилися лічені місяці, я перебралася у Львів, щоб добре підготуватися. Дуже допоміг мені мій друг, який дав ключі від майстерні свого батька, щоб я могла цей підготовчий час там перебути. А йшлося про майстерню в будинку з особливою атмосферою у самому центрі міста, тому що тут також творчо працювали Іван Остафійчук та Зеновій Кецало. Це впливало. Хоча мені довелося повністю переучуватися , зокрема рисунку. Бо однією з вимог у львівському інституті був конструктивний рисунок, чого я досі не знала. Два місяці наполегливих занять, і я – студентка. Нове життя! І літаки, як його невід’ємна ознака. Оселилася у студентському гуртожитку, де вода погодинно, та й то з проблемами. А відтак, оскільки не могла до цього звикнути, раз на тиждень літала до Києва купатися. А потім вийшла заміж і перебралася повністю у Львів . Напевно, я перша з нашої родини почала жити десь поза межами Києва. Бо всі мої родичі – корінні кияни, на долю яких випало чимало злигоднів, що їх пережила інтелігенція України у ХХ столітті. Будинок конфіскували, діда в 38-му році розстріляли, мама потрапила в дитячий будинок…

– А згодом в інтернат потрапили Ви… Не вельми щаслива історія, якщо чесно.

–  Історія, можливо, й так. Але оскільки я народилася в неділю на Пасху, то завжди знала, що буду щасливою. І це мені таки вдалося.

15

– Чого навчило Вас життя в інтернаті? Які риси виробило?

– Насамперед дисципліну. А також відповідальність. Я брала на себе відповідальність за те, що робила. Ми всі брали, бо інших варіантів не було. Як правило, діти, коли щось не те роблять, завжди звинувачують когось іншого. Будь-кого – маму, тата чи іграшкового зайця. У нас такої можливості не було. Також інтернат навчив цінувати любов і ділитися нею. Тієї любові ми мали не так і багато, але добре розуміли, чого ця любов варта.

– Ділитися любов’ю можна навчити? Чи це вроджена властивість?

– Переконана, що можна навчити. Хоча я би сказала по-іншому – ділитися любов’ю можна навчитися. За однієї умови – коли зрозумієш, що Бог – живий і Бог– це любов. Людина влаштована так, що має всередині порожнечу, яку повинна самостійно заповнити. От ми й заповнюємо її: одні марнославством, інші жадобою грошей, ще інші невідомо чим. А насправді все значно простіше. Хоч , може, і складніше водночас. Знайшовши Бога, прийнявши, що він любить нас безумовно, тобто не за щось, а вже тому, що ми є, ми й самі починаємо відчувати готовність стати менш егоїстичними, добрішими.

7

– Що спричинило Ваше навернення до релігії?

– Не до релігії, а до Бога. Релігія – це умовності, які складають люди. І ці умовності мені насправді нецікаві. Я дуже нерелігійна людина, але я глибоко віруюча людина.
Уперше я про це замислилася, коли мені було сім років і я пішла в перший клас, коли мене – домашню дитину з хорошої сім’ї, де ніхто не вживав ніяких грубих слів – віддали в інтернат. Ту мою першу ніч в інтернаті – 1 вересня 1961 року не забуду ніколи. Для першокласників, як правило, це день яскравих емоцій і вражень, якими вони діляться з рідними. Але зі мною поруч рідних не було. Увечері нас, 15 дівчаток, завели в спальню, сказали роздягнутися і полягати на ліжка з панцерним матрацом. Потім вимкнули світло – і ми всі заплакали. Бо гостро усвідомили, що в тому холодному приміщенні цілком самотні, нікому не потрібні і що так тепер доведеться жити. На ранок ми всі вже встали іншими. Звичайно, моє наближення до Бога прямим не було. Був період, коли я і мої однокласники всі стали дуже озлобленими, коли хотіли бунтувати і бунтували – часто-густо в жорстоких формах, приправляючи це все відбірним матом. Добре це пам’ятаю третій клас і шок учителів від поведінки дев’ятирічних дітей і очі батьків, яких викликали до школи. Тоді я зрозуміла, що добре, що погано, і більше ніколи в житті такою лексикою не послуговувалася. Хоча мою маму викликали в школу, з огляду на мою поведінку, не раз і не двічі: побачили в мене книгу (а це була мамина книга «Корольок – пташка співоча») обгорнуту в газету з портретами членів політбюро, серед них і Хрущову, яким я – третьокласниця – подомальовувала все, що могла: бороди, вуса, рила, роги. Це тепер на це би ніхто не звернув увагу, а тоді це було кримінальною відповідальністю. Але обійшлося. Іншого разу ми мили в школі панелі й зайшла вчителька з відром чистої води. Я не зорієнтувалася і помила у цьому відрі свою брудну шматку. Вчителька мене вдарила, а я, коли вона відвернулася чвякнула її тією мокрою шматою по спині. Була відмінницею і не мала раніше проблем з поведінкою, тому почали з’ясовувати і врешті мене оправдали , а вчительці зробили попередження. Це був мій перший особистий досвід перемоги справедливості, і я почала над цим зосереджуватися, думат