Андрій Заліско: «Вона класна жінка, але ми розлучаємося»

     12977  

Ми давно дружимо, і, повірте, я точно знаю, що в цьому інтерв’ю немає лукавства

Заслужений артист України Андрій Заліско розповів нам те, чого ніде й ніколи не розповідав досі. Про хабарі, про дружину, про амбіції, про використані та невикористані можливості, про славу і про те, на які гроші можна вижити за нинішніх розкладів у шоу-бізнесі. А ще ми вирішили порівняти дві реальності: нинішню і ситуацію дев’яностих, коли український шоу-бізнес тільки зароджувався. Заліско у цьому сенсі співрозмовник майже унікальний, бо дуже небагато виконавців змогло протриматися на сцені з тих часів. Словом, такого ви точно не прочитаєте більше ніде.

– Двадцять років тому Львів уперше почув про нового виконавця – Андрія Заліска. Як це сталося, пам’ятаєш?

– Звичайно. Восени 1995-го я записав три пісні. Однак заспівав їх не в тій тональності, мені не сподобалося, але тоді було за щастя записати пісню на професійній студії, та й треба було з чогось починати. З тими піснями здобув лауреатство на фестивалі «Міст», і, як не дивно, мене запросили виступити на концерті до Дня міста. Тоді ще там співали «Піккардійська терція», Ірина Білик. І я з трьома паскудними піснями… Зараз їх прослуховую, розумію, що жах, але вони мені й тоді не подобалися.

– А коли відчув, що стаєш популярним? Скільки часу минуло відтоді?

– Залежно від того, де саме. Якщо говорити про Львів – то, по суті, після того, як одну пісню прокрутили кілька разів на телебаченні, я вже почав відчувати увагу. Потім було кілька програм, інтерв’ю, фестиваль «Мелодія», і почалося… А далі у мене була єдина ціль, я нею жив – потрапити на «Територію А».

– І врешті потрапив… Ти платив за те, щоб стати учасником тоді мегапопулярного хіт-параду?

– Розкажу правду. Я зняв відео, воно коштувало 400 доларів, навіть не вибирав особливо пісню, просто хотів показати себе, що я такий є – співак із довгим волоссям. Це було егоїстичне бажання бачити себе на «Території А». Я поїхав у Київ до Олександра Бригинця (президент Мистецької агенції, – «Львівська газета»), він мене прийняв. Кажу, що я такий-от, у мене є кліп і є триста доларів, які я можу дати, щоб показали це відео. Бо тоді ж всі говорили, що за ефіри треба платити. А він мені дуже чітко відповів: я тебе прокручу рівно три тижні, грошей брати не буду, не хочу, але приїдеш до мене через місяць і розкажеш, що в тебе змінилося. Через два тижні, відколи кліп ротувався в ефірі, відбувався великий концерт на стадіоні «Україна», збірний, чи, як ми між собою називаємо, «солянка». Там були й народні, й заслужені, й молоді артисти типу мене. А тоді на концерти йшли не вулицями, а містами. Концерти завжди грандіозні були, бо люди хотіли чути українську пісню. Якщо не весь стадіон був заповнений, то половина точно, багато тисяч людей. І от коли тільки йшов до сцени, проходив повз два перші сектори, почув щось неймовірне: тисячі глядачів раптом почали скандувати моє ім’я. Тоді вперше усвідомив, що люди знають, хто я. Через три тижні я не міг пройтися по своїй Левандівці, не міг винести сміття і витріпати килими, не міг спокійно поїхати на тренування у спортзал… Увесь під’їзд мого будинку був обклеєний записками від дівчаток з різними зізнаннями. Я, до речі, зберігаю ті записки та листи, багато листів, які приходили на адресу «Території А», не всі навіть зміг довезти додому, бо вони надходили у прямому сенсі майже мішками. З малюнками, з віршами.

Фото: архів Андрія Заліска

Фото: архів Андрія Заліска

– Як вважаєш, легше було здобувати популярність тоді чи завдяки інтернету все ж простіше тепер?

– Тоді це не було проблемою узагалі. Тоді все було по-новому: зароджувалася українська естрада, пісня. Було ніби й багато виконавців, багато з них співало такі простенькі пісні, але це був початок, українська пісня мала жити, розвиватися, її хотіли чути. Зараз люди холодніше ставляться до кумирства як такого. Мені здається, що такого вже й не буде ніколи. Крім кількох виконавців, зараз таких справжніх відданих фанатів ні в кого нема. Все змінюється. Але в жодному разі не скажу, що шкодую за тими часами, ні. Мені зараз значно більше подобається те, що я роблю. Дістаю справжнє задоволення від себе у творчому плані, мене це набагато більше стимулює. Дуже хочу записати денсовий альбом – українське якісне диско. Маю зараз можливість записуватися на дуже крутих студіях. І навіть тих кілька чи, може, більше тисяч людей, які мене люблять, – це справжній кайф.

– А що скажеш про конкуренцію у шоу-бізнесі?

– До 2000-го її не відчував узагалі, кістки ніхто нікому не обмивав. Може, хтось позаочі таким і займався, але я не помічав цього. Не скажу, що було аж так добре, але всі мали роботу, концерти, гастролі. Зараз із дев’яностих дуже мало виконавців залишилися на сцені. Тоді для мене це був початок, і голова була заповнена лише творчістю. Я не влізав у душу і творчі плани інших і намагався тримати всіх подалі від себе. А от на початку 2000-х стало більше недоброзичливості, більші гроші почала приносити наша робота, і всі почали лізти одне одному в кишеню. І знову на протилежне змінилася ситуація за останні два роки: немає комерційних концертів, люди переоцінюють свої плани, думки, війна всіх змінює, мені так здається.

– Ти сам хоч колись рівнявся на когось із колег?

– Я завжди рівнявся на рок-музикантів, вони дуже вплинули на моє життя, на мою творчість. А з наших? Хай на мене рівняються (сміється). Серйозно. Не ставив і не ставитиму собі таких цілей.

Фото: архів Андрія Заліска

Фото: архів Андрія Заліска

– Чия ж думка для тебе найважливіша, коли пишеш нову пісню?

– Моя. Це, по-перше. По-друге, людей, які записують пісні. Пишуся на двох студіях: у Києві та за кордоном. Усе-таки звучання має дуже велике значення. Це недешеве задоволення, але дуже важливе. Колись ми на це не звертали увагу, а зараз це стало вимогою часу.

– Що вважаєш своїм найбільшим успіхом за 20 творчих років?

– Мабуть, те, що в Україні нема такого містечка з більш ніж п’ятитисячним населенням, де б я не виступав. А ще – вісім дисків і дві аудіокасети. Успіх також у тому, що я гастролював у таких країнах, куди зараз навіть не прийнято їздити: Південно-Африканська Республіка, острів Мадейра. Гастролі, до речі це те, що я дуже люблю. Може, для когось це успіхом не є, а для мене – дуже важливо.

– Як хочеш святкувати двадцятиріччя?

– Планую цього року 4 жовтня, на мій день народження, у хорошому залі дати добрий концерт, без великого шоу, покажу нові класні пісні, які вже написані. Але поки що це тільки плани, остаточно вирішу на початку вересня, перед тим хочу зняти (і вже знімаю) фільм про свій творчий шлях, це буде така розповідь, спогади від найближчих за духом людей. Невідомо, щоправда, яка буде ситуація в країні, якщо ще у вересні вестимуть військові дії і будуть гинути люди, концерту не робитиму. Не буду через свої принципи. Я був на Сході, часто спілкуюся із людьми, які воюють, і мені буде просто неприємно знати, що десь триває війна, а я веселю людей.

Фото: архів Андрія Заліска

Фото: архів Андрія Заліска

– Що у твоєму житті додалося зі званням заслуженого?

– Коли приїхав на зйомки до Поплавського, то мені як заслуженому давали окрему гримерку (сміється). Напевно, з’явилось відчуття трохи більшої відповідальності. А так особливо нічого не змінилося. Чесно кажучи, я нічого й не очікував від цього звання. Батьки більше тішаться. Ну, й міськрада виділила мені приміщення під творчу майстерню, тому маю свій офіс. І ще: мене як оголошували до того зі сцени, то чомусь завжди казали «молодий співак», а тепер – артист України, саме слово «артист» мені дуже подобається. Заслужений чи народний – неважливо.

– Зараз складно заробляти гроші в шоу-бізнесі?

– Якщо не зміняться правила в культурі, у шоу-бізнесі, то ми – нація – будемо просто культурно скаліченими людьми. Сподіваюся, що перший крок принаймні з квотами для української музики таки буде зроблено. Зараз цей бізнес недієвий, не враховуючи якихось двадцяти топових виконавців. А почати з нуля тепер взагалі дуже складно. Знаєш, це такий бізнес, куди можна вкласти колосальні гроші й не відробити їх навіть через десять років. Багато мегаталановитих людей зараз займаються іншими справами, замість того, щоб записувати пісні. Дивлюся талант-шоу – та це просто атас, як багато вокальних геніїв живе в Україні і не має можливості розвивати свої здібності. Так не повинно бути.

– У такому разі, як же ти зараз заробляєш?

– Скажу чесно: за останній рік як виконавець я витратив більше, ніж заробив. Це вперше. І я не звик до такого. У мене є інший бізнес, інший дохід. На щастя, я собі можу дозволити не поїхати на якийсь концерт, і це не буде ударом по моєму бюджету, хоча я страшенно люблю виступати, але можу собі дозволити відмовитися через певні міркування. Свого часу вклав кошти у нерухомість, і тепер це дає дивіденди. Я ніколи нікому з медіа цього ще не розповідав і ніколи цим не хизувався.

– Маєш на увазі кафе на вул. Коперника?

– Так.

– Свого часу те кафе було реальним клубом за інтересами. Там збиралася своя тусовка, всі між собою знайомилися, спілкувалися. Це сталося ситуативно чи ти створював його саме з такою ціллю?

– Це також було моєю мрією, яка здійснилася 2000 року – створити місце у Львові, де збиралися б музиканти. Я заробив гроші на концертах у Канаді та США, бо дуже багато гастролював там. А те, що у моє кафе почали приходи відомі люди, сталося спонтанно. Спеціально туди я нікого не приводив. Воно взагалі зовні виглядало скромно, бо там повністю все було зроблено мною та руками моїх батьків. Тільки-но його купили, ми вивезли звідти двадцять вантажівок сміття. Але я насправді ним не займався, добре, що кафе взяли на себе батьки, а я продовжив творчий шлях. Там почали збиратися мої друзі-музиканти, туди часто заїжджали навіть дуже відомі виконавці, при тому, що саме кафе на той час не було гламурним і не надто оригінальним, там пахло кухнею, але атмосфера була хороша, добра. Зараз батьки цим не займаюся, на пенсії, я також ще не хочу, бо маю ще активні творчі плани та думки. Тому зараз приміщення в оренді, на його місці створюють новий клуб.

– До речі, ти заговорив про сім’ю. Твій рідний брат працює заступником генпрокурора. Тобі це якось допомагає?

– Брат усе життя в прокуратурі, спершу у Львові, тепер у Києві, в Генеральній прокуратурі. В Яреми він був першим заступником, тепер просто заступник. У нас прекрасні стосунки, і всі про це знають. Тому часом знайомі звертаються: а може, він би допоміг… Я завжди кажу: брат не втручається у мої справи, а я – у його. Тому нічого ніколи не прошу, знаю, що їх з усіх сторін тиснуть, він з ранку до ночі на роботі. Спить по 4-5 годин…

– 2010-го ти одружився. Весілля було гучним, гарним, ви виглядали щасливими… Про це багато писали. Чи таке ж щасливе подружжя зараз?

– Я думав, що ніколи не одружуся, чесно. Був переконаний, що закохатися не зможу, бо мені було вже не двадцять років. До одруження ми зналися з Інною два роки, зустрічалися і зрозуміли, що у нас спільна мета – мати дітей. Сказати, що я був дуже закоханий – не можу, бо це було б неправдою. Але я дорослий чоловік і знаю, що, крім закоханості, існує багато інших почуттів та емоцій, які здатна провокувати в тобі інша людина. Існує любов, а це почуття значно глибше. Я любив її. Але ми вже не живемо разом.

Фото: архів Андрія Заліска

Фото: архів Андрія Заліска

– Ваші стосунки не склалися, бо не досягли основної цілі, чи були якісь ще проблеми, які перешкодили сімейному щастю?

– У тому, що ми вже не живемо разом, звинувачую себе насамперед. Можливо, я давав забагато свободи їй, а вона – мені. Можливо, причина в тому, що ми жили разом з моїми батьками, у великому особняку, хоча могли жити окремо. Ми спершу планували оселитися на Левандівці у двокімнатній квартирі, в якій я прожив тридцять років. Та й Інна дуже цього хотіла.

Але я вже звик до простору, до свободи, в особняку мені дихається вільніше, там моя студія. І не погодився. І ще, мабуть, ми задовго жили самі, холостяками. Сформувалися свої побутові порядки, повністю склалися власні уявлення про життя.

– У вас були побутові конфлікти?

– Ні, майже ніколи. Може, й у тому причина розставання. Може, вона не виговорювала всі свої претензії, тримала все у собі, а я проблем не помічав. Дуже люблю відкритість, чесність, якщо є стосунки між двома людьми, то між ними не має бути недомовок. Але, мабуть, основна причина в тому, що не було  дітей. Якби ми народили дитину, ми б однозначно не розійшлися, бо Інна – дуже класна жінка.

– Шість років тому ти не допускав думки, що створиш сім’ю, але створив. А зараз може статися так, що все ж впустиш когось знову у своє серце?

– Тепер я допускаю усе. Життя цікаве й непередбачуване, тож може трапитися будь-що.

Розмовляла Дана Ганус