Іоланта Пришляк: «Будьте уважні там, де ангели на хмарах»

     2520  
Розмова з «мамою» оркестру «INSO-Львів» Іолантою Пришляк

Для мене стало цілковитою несподіванкою, що для голови правління молодіжного академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів»   і водночас заступника генерального директора Львівської філармонії Іоланти Пришляк наша з нею розмова стала першим  в її житті інтерв’ю, де йшлося не лише про професійні речі, а й  про неї особисто. Ну, не давала Іоланта Юріївна раніше таких інтерв’ю. Дивина та й годі! Адже йдеться про неймовірно цікаву та енергійну жінку, яка не злякалася навалити на свої жіночі плечі купу нежіночих обов’язків і яка не лише фонтанує нестандартними ідеями, а й знаходить можливості, щоб ті ідеї набули плоті.  Зокрема, минулої суботи саме завдяки її старанням Львів в особі «INSO-Львів»   приймав у себе грузинську скрипальку-віртуоза Лізу Батіашвілі та її чоловіка, відомого французького диригента Франсуа Лельо.

– Пані Іоланто, як почуваєтеся у кріслі керівника, чи затишно Вам?

– Тепер уже затишно. Але чимало води до цього часу збігло. Живемо до певної міри в дивному суспільстві, де жінка перш, ніж чогось досягти, повинна довести, що вона цього гідна. Гідна керувати, ухвалювати рішення, щось змінювати. Ось ця необхідність доводити  там, де для цього немає жодних реальних потреб, людину виснажує значно більше, ніж власне робота. Я теж через це проходила: через упередження, недовіру, почасти зверхність, інші не вельми позитивні почуття, які накладалися часто-густо ще й на мою боротьбу з вітряками. Знову ж таки не мною спровоковану. Тому сьогодні в професійній площині мене навряд чи можна злякати.

– У такому разі для чого все це Вам було потрібно? Не було спокуси облишити той «ровер»  і переключити увагу на щось спокійніше і менш травматичне?

– Спокуса, може, й була. Але разом з нею були також трансформація мого комплексу неповноцінності та моя гіпервідповідальність. Усі знають, що наш оркестр виник 1998 року з ініціативи швейцарського диригента Гунгарда Маттеса і дуже добре заявив про себе.  За десять років  співпраці з оркестром Гунгарду Маттесові  вдалося випрацювати певну стабільність і зібрати найкращих музикантів. Однак все має свій початок і свій кінець. Оркестр був створений на грантові кошти. Коли кошти закінчилися, Гунгард більше не бачив мотиваційного підґрунтя цим колективом займатися і повернувся у Швейцарію, а люди залишилися без жодної надії на те, що ж буде завтра. І оця відповідальність за тих людей, оте внутрішнє «ну як я не зможу? Я мушу!» змусили мене зібратися і щось робити. Вже вісім років, відколи Гунгарда тут немає, але ми не просто живемо, а процвітаємо, постійно вдосконалюючись та розширюючи можливості.

– Ви прийшли в цей оркестр зі середовища музикантів?

– Я – не музикант, а юрист і психолог за освітою. Однак класична музика не чужа для мене ще від дитинства. Її дуже любили мій дідусь (теж юрист за освітою) і бабуся (яка викладала у школі українську мову і навіть мала звання заслуженої вчительки України), а тому ця музика в нашому домі звучала постійно. Крім того, моя старша донька закінчила музичну школу імені С. Крушельницької і грала в оркестрі спочатку на скрипці, потім на альті. Саме від неї я вперше почула, що Гунгард Маттес шукає директора, який би міг з юридичної точки зору впорядкувати його справи і вирішити низку питань. 16 серпня пролунав дзвінок від Маттеса з пропозицією піти працювати до нього, а оскільки я народилася 16 травня, то такий перегук дат видався мені символічним.  Погодилася на цю пропозицію ще й тому, що мала на меті написати  кандидатську на стику юриспруденції та психології. А нова робота могла запропонувати для цього багато цікавого матеріалу.

iayoipe_02

 

  • – Кандидатську написано?

– На жаль, ні. Так сталося, що робота, яка відкрилася після того, як я  погодилася прийти в оркестр «INSO-Львів», поглинула мене повністю. Часу на щось інше просто не залишалося. Проте це не означає, що я відмовилася від усього, на що вчилася. Адже юриспруденція і психологія були в моїй новій роботі щодня передовсім через необхідність постійно знаходити спільну мову і з музикантами, і з різноманітними інституціями, що було дуже цікаво і повністю мене влаштовувало. З Гунгардом Маттесом ми пропрацювали разом рік, а потім він поїхав. А оркестр залишився. Оскільки я в тій сфері була необізнана, то кожен мій крок був пошуком, як можна працювати в культурі  і як можна в культурі вижити.

– Марк Аврелій стверджував, що головна якість керівника – реалізм. Ви – реалістична людина?

– Залежно від обставин. Часто саме ідеалістичне сприйняття ситуації допомагало мені її вирішувати. Сфера культури – особлива, тут подекуди не працюють ті закони в підходах до життя, як в інших сферах: бал править емоція. І скажу вам чесно – це не завжди погано.

– Може,  й так. Але чи вирішує ця емоція реальні проблеми? Хоча би таку банальну, як хліб насущний для артистів оркестру, я вже не кажу про їхні сім’ї.

– Залежно від того, на що ця емоція скерована. Коли Гунгард поїхав, ми вирішили поділитися на багато маленьких колективів і забезпечувати якісь нагальні речі, паралельно шукаючи партнерів.  І Господь нам цих партнерів давав. Коли стало геть складно, пішли до мерії з проханням надати нам підтримку на рік. І цю підтримку мали. Далі в ситуацію вникло також керівництво області й теж допомогло нам не загинути, за що ми всім щиро вдячні.  Бо це спільне мотиваційне завдання – творити умови для талановитої молоді в Україні. А наші insoвці дуже талановиті. І професійні. Кожний з них може спокійно забезпечити своє життя як соліст, але вони грають в оркестрі. Бо оркестр – це щось особливе. Це такий корабель, де кожен має свою місію, однак хвилюється за того, хто поруч.

– Ставили палки в колеса? Бо це ж  так незвично – жінка і водночас фінансовий керівник оркестру…

– Скажу щиро, були періоди, коли ввечері я плакала і твердила, що це – не моє. Людина завжди ставить собі питання: для чого і яку ціну за це треба заплатити. І деколи ціна в моральному плані була значно вищою, ніж той результат, який очікувався. Але на противагу всім тим негативам у моєму житті з’являлися люди, які, як і я, були переконаними, що молодь повинна залишатися в Україні, що ми повинні змінювати світ і що «INSO-Львів» має право бути. Адже класична музика вводить у суспільство те, чого йому не вистачає, – гармонію. Мало хто це насправді розуміє, хоча щораз, то більше. Коли я  починала, для мене купа переживань, безсонні ночі, постійне перебування у якомусь невротичному стані, певні фрустраційні речі були типовими.  Зараз  маю щодо того всього певний імунітет.

– Зчерствіли?

– Ні. Реакція людини не може бути адаптованою до негативу. Кожна людина, навіть маючи негативний досвід учорашнього дня, завжди все сприймає дуже свіжо. Просто якщо раніше закиди, мовляв, «що ви, Іоланто Юріївно, розумієте, адже ви – не музикант» мене могли  взяти за живе, то тепер я до них цілковито байдужа. Бо сьогодні  точно знаю, де музиканти сфальшували, де недопрацювали, де їм блискуче пішла чи не пішла командна гра. Я навчилася розрізняти і  навчилася вірити у себе.

iayoipe_03

– Симфонічний оркестр «INSO-Львів», напевно, єдиний такий в Україні, тому що – молодіжний, академічний  і об’єднує уже дипломованих спеціалістів. У вересні 2010 року, відповідно до рішення обласної ради, його як окрему одиницю прикріпили до Львівської обласної філармонії. Що змінилося у зв’язку з цим  особисто у Вашому житті?

– Генеральний директор філармонії Володимир Сивохіп  запропонував мені посаду свого заступника з організаційно-правового забезпечення. Погодилася. Наче нарікань на мою адресу від нього дотепер не чула(сміється).

Мені здавалося, що коли прийду працювати в культуру, то потраплю на хмари до ангелів. Але в культурі є різні люди: фахові й нефахові, приємні й не дуже, з комплексами неповноцінності, а також з амбіціями, що зашкалюють, почасти – безпідставно. І звикнути до цього дуже і дуже складно”

– Чого не чекали на цій посаді?

– Можливо, це прозвучить дещо по-дитячому, але мені здавалося, що коли прийду працювати в культуру, то потраплю на хмари до ангелів, серед яких приємно перебувати і які дійшли до найвищого ступеня розвитку в самореалізації. Однак дійсність завжди є іншою. У культурі є різні люди: фахові й нефахові, приємні й не дуже, з комплексами неповноцінності, а також з амбіціями, що зашкалюють, почасти – безпідставно. І звикнути до цього також дуже і дуже складно. Це вже сьогодні можу зізнатися, що бували ситуації, коли не витримувала і в розпачі писала заяву на звільнення, бо мені все набридло, бо більше не хотіла тут працювати, оскільки з моїми уявленнями про культуру все те, що в тій конкретній ситуації відбувалося, мало дуже мало спільного. І тут треба віддати належне і Володимиру Сивохопу й художньому керівникові нашого оркестру Мирославу Скорику, від яких я завжди мала підтримку. Це дуже важливо знати, що тебе чують, розуміють, готові вислухати і щось життєствердне сказати. Коли вмієш знаходити золоту середину між власною думкою і чужою, іноді виникають цілком неочікувані, але дуже гарні речі.

– Як правило, чимало гарних речей все ж таки вимагають фінансування, хай мінімального, але воно потрібне. Натомість багато  можновладців щиро переконані, що культура – це те, що може чекати. Тим паче, що в державі сьогодні й справді є нагальніші  потреби. 

– Така, на жаль, українська дійсність. Однак «INSO-Львів» у цій площині все ж таки знаходив розуміння. А оскільки сам чимось гориш, то довкола тебе починають гуртуватися люди, яким також не байдуже, які розуміють, що, якщо не будемо підтримувати культуру сьогодні, то завтра-післязавтра не будемо мати з ким розмовляти. Отож спочатку довкола нас почали гуртуватися українські  музиканти, які чогось досягли за кордоном і мають там певні регалії і які хотіли виступити разом з нами, попри те, що на їхні гонорари у нас не було грошей. Потім ці музиканти почали об’єднуватися між собою – один сказав іншому і пішло-поїхало. На нас посипалися такі цікаві пропозиції, від яких я сама подекуди була шокована, бо не очікувала. Здавалося, що люди зачерствіли і перестали реагувати на гарні речі, але це не так. Скажімо, спеціально для нас всесвітньо відомий джазмен родом з Одеси і зараз живе у США, якого називають «справжнім генієм імпровізації» Вадим Неселовський  написав музику, яку виконав спільно з нашим оркестром на відкритті VII Міжнародного фестивалю єврейської музики LvivKlezFest.  Цей проект став свого роду переворотом у музиці джазу. Тому що класичному оркестру джаз грати дуже складно. Але вийшло шалено цікаво. Настільки, що цього року нас запросили відкрити фестиваль «Альфа-джаз». Я вважаю, це – бомба!

– На який новий рівень виводить така участь у джазовому фестивалі ваш оркестр? Які двері перед вами це може відчинити?

– Про це можна говорити тільки гіпотетично. Але однозначно це рекомендуватиме світовій спільності оркестр «INSO-Львів»  не тільки як класичний оркестр, а й як такий, що розвивається у різних напрямах. Дуже сподіваюся, що така співпраця відкриє у джазі нову сторінку, і, можливо, ми ще з кимось із джазових виконавців спробуємо зробити щось на кшталт наших спільних джазових імпровізації від Вадима Неселовського. Ймовірно, гості міста – і свої, і зарубіжні – почнуть краще розуміти, що Львів – це не тільки оперний театр, красива архітектура, привітні люди, не тільки цікаві гастрономічні відкриття, а й базові хороші класичні школи. Щиро в це вірю.

Відео: Львівська філармонія

– Ідеї народжуються на каві?

– Часто зі спільної кави все починається. Наприклад, свого часу я випадково перетнулася у кав’ярні з тодішнім генеральним директором міжнародного аеропорту «Львів» Романом Гонтарєвим. І з нагоди першої річниці аеропорту наш оркестр організував на його території цікавий музичний флеш-моб. Згодом на каві визрів інший флеш-моб:   з нагоди Дня міста неподалік площі Ринок на вулиці наші хлопці грали музику Чайковського і дарували львів’янкам троянди. Ось ці усміхнені жіночі обличчя досі перед очима – люди шалено потребують таких приємних митей. А потім, коли світ змінився, коли ми вже мали загиблих у лютому на Майдані, на сороковини від цих трагічних днів ми організували проект «Спільне повітря» з метою підтримати єдність і цілісність України. У рамках проекту  у львівському, київському, харківському, одеському, дніпропетровському та донецькому аеропортах місцеві оркестри одночасно (а це більше ніж 700 осіб) виконали «Оду до радості»  Людвіга Бетховена. Мені здається, що й зараз такий проект був би актуальним, попри те, що аеропорту в Донецьку вже не існує. Насправді  дуже потрібно показати тим людям, які, можливо, мають менше віри, що країна – єдина.

– «Нехай життя – момент і зложене з моментів, ми вічність носимо в собі», – писав Іван Франко. Поза роботою що є Вашою вічністю?

– Напевно, від моєї «вічності» робота і оркестр забирають 80 відсотків життєвого простору.  Бо я не вмію не горіти. Після певного віку починаєш запитувати себе: що далі, що залишиш по собі і хто буде поруч. І тоді гостро відчуваєш, наскільки любиш свою родину, дітей, своїх друзів, наскільки важать для тебе привітна усмішка, добре слово, якісь позаробочі задушевні розмови, зокрема, й про те, як можна змінити світ, краплею долучившись до океану. Я, крім усього іншого, дуже «стурбована» мама: між Валею і Настею дев’ять років різниці, але я люблю зауважувати, як мої діти ростуть, як сприймають світ, як досягають чогось через власні переживання. Напевно, це і є щастя.

Розмовляла Ярина Коваль

Фото: архів Іоланти Пришляк