Ірина Федишин: «Ніколи своїм дітям вроків не скидала»

     7158  

Співачка розповіла, як виховує і де гуляє із синами

Дуже різні кавер-версії пісні «Малесенькі долоньки» я чую від свого чотирирічного сина вже два роки, і досі не набридло. А знаєте чому? Тому, що хіт. Авторка і виконавиця «Долоньок» Ірина Федишин таких хітів створила багато. І вся Західна Україна кілька років впевнено їх підспівує. На початку 2016-го співачка вирішила ризикнути й зробити те, про що спершу боялася навіть думати: адже тур 27-ма містами України за 40 днів – це справді грандіозно. Який результат? Про це Іра розказала «Львівській газеті» дуже емоційно. Але поговорили ми не лише про Ірину-співачку, мені давно кортіло з’ясувати, як виховує своїх дітей і які принципи та теорії втілює в життя Ірина-мама.

– Я неймовірно щаслива, що таки послухала свого чоловіка й продюсера Віталія Човника і поїхала в цей тур. Бо дуже надихнулася. Бачити, що можеш робити інших людей щасливими, – це і є справжнє щастя. У кожному місті мене дуже тепло приймали глядачі, у багатьох містах було по два концерти, всюди аншлаги, і я справді вражена підтримкою. Шанувальники приходили з квітами, подарунками, співали зі мною. Дарували оплески, любов, тому я стовідсотково впевнена, що у своїй творчості – на правильному шляху, і, мабуть, на цій хвилі народиться багато хороших пісень.

– Які міста, крім Львова, ти відчула повністю своїми? Адже вже давно «переросла» звання лише львівської співачки, і з упевненістю можна сказати, що тебе добре знає уся Західна Україна.

– Мене дуже вразили концерти в Чернівцях. Це фантастичне місто, його атмосфера загалом схожа на львівську. А ще дуже розкішний драмтеатр. Публіка аплодувала стоячи, я почувалася там рідною. Але насправді у всіх містах концерти закінчувалися бурхливими оваціями, люди дякували, співали зі мною.

001

До речі, у Львові ми вперше цього року зробили експеримент:  запросили надзвичайно талановитого ілюзіоніста Віталія Лузкара (він переможець третього сезону шоу «Україна має талант»), і в такий спосіб поєднали різдвяну концертну програму із дивами. Це було щось неймовірне! Після кожного мого неочікуваного зникнення або появи на сцені зал ще більше оживав, починалося обговорення, як же це відбулося. Мені було дуже цікаво працювати в такому форматі, бо це викликало здивування, захоплення, виглядало по-новому. Але, звичайно ж, реалізувати було непросто, адже концертні сукні масивні, висока зачіска, туфлі на підборах. Створювати ілюзію в такому образі  непросто, недарма ж класичні асистентки фокусників завжди в обтягнутих платтях і з підібраним волоссям… Та й на репетицію у нас було мало часу. Віталій приїхав з Києва о десятій вечора, напередодні концерту, і лише об 11-й ми почали репетицію, яка тривала до третьої ночі. Загалом, підготовка була шалена. Я дуже хвилювалася, щоб усе вдалося, адже ми багато запланували, і щаслива, що таки реалізували.

– У такому потужному та тривалому турі, мабуть, усе ж не могло обійтися без несподіванок…

– О, так! Ми об’їхали 27 міст, щодня – інше, і тому переїзди та безконечні зміни готелів дуже вимучували. Здавалося, що втомлювалися не лише люди: досі ніколи не ламалося авто, а цього разу ми, можливо, трохи перестаралися із вагою декорацій. У нас машина «Мерседес Спринтер» поділена на дві частини: одна – пасажирська, інша – вантажна, з костюмами, світловими та звуковими приладами, декораціями. А дороги в Україні відомо які… От коли ми їхали із Рівного в Луцьк (до пункту призначення було десь 40 км) о третій ночі наше авто зупинилося. Безнадійно. А надворі – сніг,  безкрає поле. Ми зденервувалися, та недовго: невідомо звідки над ранок повз нас проїхав евакуатор, ми йому посигналили, він таки зупинився, і зі швидкістю 20 км за годину (бо у нас щось дуже калатало) таки довіз до Луцька. Хлопці розвантажили все у філармонії, завезли машину у сервіс, і нам оперативно її відремонтували.

– Знаю, що діти багато їздили з тобою на гастролі. У цьому турі вони також були?

Після народження Юрчика я вийшла на сцену на дев’ятий день після пологів, після народження Олежика це сталося ще швидше, навіть боюся сказати, коли

– Олежик (молодший син, 7 місяців. – «Газета») гастролював зі мною, доки йому не виповнилося шість місяців. Якщо мені потрібно було відлучатися довше, ніж на день, він був зі мною. А от після того, як стартував тур «Україна колядує», я його зі собою не брала, бо зима, холодно, і це справді дуже виснажливо. За свої півроку життя він уже побував у багатьох містах, тому що в декретній відпустці я не була. Після народження Юрчика (старший син, майже 5 років. – «Газета») я вийшла на сцену на дев’ятий день після пологів, після народження Олежика це сталося ще швидше. Коли йому було три місяці, ми поїхали із гастролями в Іспанію. Моя мама поїхала з нами і спершу дуже втішилася, що відвідає Барселону. Але коли ми повернулися, то зрозуміли, що мама фактично нічого не встигла побачити, бо опікувалася дітьми. В Україні діти також багато подорожують зі мною. Зокрема, в Київ, Полтаву. Інколи простіше відспівати великий  сольний концерт, ніж дістатися до міста, де він відбувається. Все-таки проїхати далеку дорогу автомобілем з такими маленькими дітьми складно, часом добиралися на концерти потягами.  Трапилася одна історія… На пероні у Полтаві стоїмо з дитячим візочком і з великими валізами… Потяг під’їхав, а наш вагон зачинено. Мій чоловік побіг стукати у сусідній, а провідниця, виявляється, заснула. Вона прокинулася, вагон відкрила, ми встигли тільки частину речей  занести, й потяг почав рухатися. Кричимо: натискайте стоп-кран, тут діти маленькі. І це спрацювало. Отож деколи діти мене рятували (сміється).

 

002

– Чи змогла б ти довірити дітей няні?

– Зважаючи на свій ритм життя, ні. Наприклад, такі тривалі гастролі, які були в січні-лютому, вимагали постійного перебування біля Олежика іншої людини. Я дуже щаслива, що маю таку маму, яка мене розуміє і підтримує, вона погодилася пожити з нами ті складні два місяці. А чужій людині таку маленьку дитинку я б не довірила, навіть суперперевіреній.

– Якщо виникає дискусія на тему, як правильно доглядати дітей, чи дослухаєшся ти до маминих порад. І чи намагається мама нав’язати свою думку у вихованні малюків?

000

– Я намагаюся не сперечатися. Мама завжди була моєю хорошою подругою, я з дитинства ділилася з нею своїми секретами і зараз дуже їй довіряю. Навіть якщо у нас і виникають якісь непорозуміння, ми з того толерантно виходимо. Безумовно, якісь висновки з її порад роблю. Хоча, по суті, я вже у такому віці, що й мама до мене дослухається. Вона мені довіряє. І повага у нас взаємна.

– А який Віталій батько?

– Чудовий. Віталій сміливий батько. Навіть друзі наші дивуються, що він залишається з Олежиком удома наодинці. Для нього не проблема змінити памперс, нагодувати чи забавити дитину, якщо мені треба на годинку-дві вибігти, наприклад, на інтерв’ю. Просто треба дати інструкції, де що лежить і в котрій годині робити. У нас навіть була ситуація, що він ходив у кінотеатр з обома синами. Я мала роботу вдома, а він каже: підемо з хлопцями на мультик, я Юрчикові обіцяв. Думала, жартує. Однак пішли: Олежик спав у люльці біля крісла, а Юрчик тішився мультфільмом… Казали працівники театру, що у них ще таких маленьких відвідувачів не було.

004

– Хто з вас радикальніший у вихованні?

– Віталій. Я дуже за все переживаю. А він уже хоче меншого на ноги ставити. Кажу: що ж ти робиш, ще зарано. Він мені: не переживай, хоче стояти – хай стоїть.

– А чи різні хлопці за темпераментами? І хто на кого більше схожий?

– Юрчик більше схожий на Віталія і внутрішньо, і зовнішньо. У нього характер дуже наполегливий, настирливий, як чогось захоче, то мені часом бракує і слів, і терпіння, аби пояснити, чому це погано і чому не можна робити того чи іншого. Він шукає різні підходи, щоб усе-таки досягти свого. Він – лідер, любить усіма керувати. Копія тата. Олежик спокійніший, такий, як я.

– Він дає тобі виспатися?

– Ні, сплю я мало. Десь до пів другої прокидається щопівгодини, а якщо відтоді до п’ятої поспить, то це вже добре. А взагалі у нього дуже чутливий сон, я лягаю поруч завжди дуже тихенько, як зайчик, щоб його не розбудити. Навіть якщо просто ковдру на себе натягаю чи намагаюся легенько притулитися – він уже крутиться.

– А ти співаєш своїм хлопцям колискові?

– Так, завжди. Юрчик звик, що я біля нього лягала, коли він засинав. Тепер розуміє, що мушу колисати Олежика. І просить: ти біля мене походи з братиком, а я собі полежу. Я мугикаю, а він мені: «Мамо, це вже було, співай щось нове». Олежик ще не перебирає (сміється).

– Як Юрчик сприйняв народження братика, чи були дитячі ревнощі?

– Ти знаєш, я жодного разу не побачила, щоб він ревнував. Жодного. Насправді вражена його поведінкою, в принципі дорослою, бо я багато читала про те, як болісно діти сприймають появу іншого малюка у сім’ї. Я сама дуже вразлива, тому переживала, як усе це буде. Адже досі вся любов й увага була Юрчикові… Перед пологами вирішила обрати таку модель поведінки: новонароджена дитина ще нічого не розуміє, тому більше уваги приділятиму старшому. Але він сам у свої чотири роки настільки спростив цю ситуацію для мене. Юрчик по-справжньому любить Олежика, я це бачу. Гарно бавиться з ним. Коли тільки-но народила і ще була в пологовому будинку, думала про цю ревність дуже багато. Віталій тоді прийшов, Юрчика тримає на плечах. Малий розмахує квітами, щось мені кричить, а я в палаті плачу… Дуже емоційно все сприймала, як і кожна жінка після пологів… Тому вдячна долі, що моя дитина так по-дорослому все це сприйняла. Він не замикався в собі зовсім.

– Дуже багато мам зараз, і особливо зіркових, категоричні: лише органічне харчування для дітей або лише екологічні іграшки тощо. Чи щось із цього характерно для тебе?

Не хочу обмежувати своїх дітей у їхньому дитячому щасті. А лише екоіграшками чи морквочкою з бурячком це зробити нереально

– Та ні, я – нормальна мама і ніколи не впадаю у крайнощі. Не хочу обмежувати своїх дітей у їхньому дитячому щасті. А лише екоіграшками чи морквочкою з бурячком це зробити нереально. Намагаюся, звісно, як і кожна розумна мама забезпечити дітям якісне харчування. Взагалі після народження дітей я стала дуже вибаглива до їжі у ресторанах, багато чого мені не смакує, а походи у піцерії із задоволенням замінюю на банальну відварену картоплю вдома. Стараюся, щоб у хаті завжди було зварено свіженьке, і харчую дітей хорошою домашньою їжею. Але до всього, вважаю, треба ставитися  розумно. І знаю, що дітям і цукерок хочеться, і жуйок. Чипсів, кетчупів і майонезів вони не їдять, але час від часу чогось некорисного дозволяю.

005

– Як ти одягаєш дітей? Чи любиш дизайнерські речі?

– Нормально одягаю, не женусь за дитячим одягом от кутюр. Немає у мене такого культу. Звичайно, у моїх дітей є якісні речі, дорогі, ми їх одягаємо у святкові дні чи на якісь особливі події. Але не розумію, чому б я мала, наприклад, Юрчика одягати в дитсадок у брендову річ? Навіщо? Він бігає, рухається, бавиться і, зрозуміло, одяг нищить, як і кожна нормальна дитина. Натуральність і практичність у повсякденному дитячому одязі – це важливо, ярлик – ні.

– До речі, про садок. Юрчик ходить у державний чи приватний садок? І що там кажуть про його самостійність?

– Садок державний, з дуже хорошою репутацією. А самостійності нам ще треба вчитися. Сам одягатися він, наприклад, уміє, але зловживає моєю добротою. А я ж хочу, щоб моїй дитині було добре: тому й одягаю часом, і годую, хоча вихователі сварять, кажуть: треба вже припинити це. Узагалі йому цікавіше товариство дорослих. Вихователька розповідає, що він любить сісти біля неї, щось розповідає або проводить інструктаж, що і як вмикати із техніки…

– Ви гуляєте на звичайних міських майданчиках чи є якісь свої закриті точки?

– Гуляємо на різних майданчиках, якогось свого, закритого від людей немає. Найчастіше – біля свого будинку, із сусідами, з якими знаємося.

– А як до тебе ставляться інші мами? Чи відчуваєш до себе і до дітей особливе ставлення?

– Природно, що ми часто спілкуємося про концерти, людям цікаве все творче. Біля нашого будинку, де я часто гуляю з дітьми, там уже розмови побутові, «мамські»: хто де народжував, чим годує, як лікує тощо. Але у більшості випадків усе одно сприймають, як зірку. Дорослі. Дітям ж усе одно, вони на майданчику бігають, на гірках спускаються і не вникають у такі тонкощі (сміється). А взагалі я у побуті намагаюся простіше одягтися: звичайні джинси, темні окуляри, хвостик – і можна гуляти спокійно.

006

– Тим не менше, твої діти все одно під особливою увагою. Як ти ставишся до зурочень і чи віриш у таке?

– Я до цього ніяк не ставлюся. Ніколи своїм дітям не скидала вроки, не в’язала червоних ниток. Ми – віруючі, ходимо в церкву, молимося, причащаємося. Що більше на лихому зациклюєшся, то частіше лихе стається. Хочеться злити вроки – сходіть до церкви і не притягуйте до себе всіляке нечисте.

– І провокаційне запитання: а про сестричку думаєте?

– Кілька днів тому чоловік натякнув про донечку. А я питаю: а якщо буде синочок? Дітей ми любимо, тому все можливо…

Розмовляла Дана Ганус, фото: архів Ірини Федишин