Олесь Дзиндра: «Змінювати світ треба починати на рівні квартири»

     1238  

Розмова з художником, засновником проекту «Музей ідей»

Для цієї зустрічі жодних інформаційних причин не було. Просто живе у Львові такий особливий чоловік, якого скрізь багато. Художник за освітою, Олесь Дзиндра свого часу заснував мистецький проект «Музей ідей». І відтоді за його підтримки чи безпосередньої участі у нашому місті втілено купу цікавих більше чи менше масштабних речей, без яких наше місто вже годі собі уявити. Як от без міжнародного кінофестивалю незалежного кіно «КіноЛев» чи без фестивалю традиційних художніх ремесел, без Бернарденгардена чи Тижня актуального мистецтва. Це саме той випадок, коли особистість змінює дійсність навколо себе. І це та ситуація, коли, перетнувшись із Олесем Дзиндрою «на каві», хочеться саме від нього почути, що ж робить його таким, яким ми його знаємо.

– Пане Олесю, така підкреслена ініціативність особисто для Вас, на Ваш погляд, – це подарунок від Бога чи покарання?

– Це мій постійний внутрішній стан. Я не знаю його природи, але не спроможний його позбутися: він весь час дає про себе знати, і не реагувати на нього я справді не в змозі. Тому беруся за те і за інше, а потім часто шкодую. І не стільки за ініціативою, скільки за змарнованим часом, оскільки підтримку для того, щоб ідея дістала втілення, вдається знайти не завжди

– Як, скажімо, сталося з Вашою ініціативою Leopoltvis (спільною з львівською поетесою Марією Шунь, яка живе у Нью-Йорку), а саме з ініціативою очистити та відкрити річку Полтву?

– Частково. Хоча це питання у суспільстві досі резонує, і я переконаний, що з часом все складеться так, як повинно бути. Просто, з одного боку, піднімати цю проблему варто було значно раніше, а з іншого – для нашого суспільств, з огляду на сучасні реалії, це не на часі. Тому залишається тільки чекати.

– Ви справді вірите, що Полтву можна відродити?

– Я в цьому переконаний, було би бажання. Чи, як кажемо сьогодні, – політична воля тих, хто уповноважений ухвалювати рішення. І тут за громадою також слово. Якщо вона не дасть ради, то почекаємо до часу, поки громада подорослішає.

dzyndra2

– Існує така думка, що художник, який займається творчістю, не має відволікатися на інші речі…

– Я думаю, навпаки. Це просто спрацьовують стереотипи, що художники мають бути «загнані» в майстерні, де має бути накурено, купа порожніх пляшок, куди повинні приходити якісь дивні дівчата. Відразу скажу: там, де я творчо працюю, такого немає. Мені дуже подобається фраза Андрія Тарковського, що художник створений Господом тому, що світ недосконалий. Тобто дотримуюся думки, що художник не той, хто професійно, як ремісник виконує свою роботу, а той, хто змінює світ. І засоби для цього можуть бути абсолютно різні. Не обов’язково тримати в руках щось, можна не мати рук і бути художником. Японці зараз переконують, що можна бути художником, вміючи лише дивитися на мистецтво. Тобто сьогодні полеміка на цю тему вже значно ширша. Поняття «художник» набагато цікавіше, ніж чимало з нас йому приписує.

– Ким себе вважаєте перш за все: художником, організатором чи кимсь іншим?

– Мені підходить така дефініція, яка охарактеризовує, що художник – той, хто, якщо хоче – змінює. Якщо в нього виходить, то він хороший художник. А якщо ні, то він вчиться, він у дорозі.

– У склі Ви ще досі вчитеся?

– Якщо чесно, до скла я прийшов випадково. Інспіратором був, напевно, Андрій Бокотей, який свого часу організував у Львові Міжнародний симпозіум гутного скла. Та ідея мене захопила, і в якийсь момент я теж долучився до неї. Будучи професійним художником (а тоді займався керамікою, монументальними роботами, металом, різними камерними речами), відчув, що свобода і легкість скла – те, з чим найбільше хочеться працювати.

– Чого вимагає від художника цей матеріал?

– Сміливості й терпіння. Думаю, що саме це мені заімпонувало. І так постала моя маленька сімейна гута, яка працює вже понад 25 років. Але, щоправда, я трохи змучився, хоча скло дуже й дуже люблю.

Що більший у людини талант, то більше вона займається різними речами, і їй то вдається. Таку тезу підтримую. А інтуїція – камертон, який задає точку відліку, тональність, з якої не треба «з’їжджати». Інакше все стане фальшем.

– Кераміку ще робите?

– Вона відійшла на другий план, бо націлений зараз на інше: хочеться спробувати щось змінити. От тішуся, що (за моєї участі також) на Личаківський цвинтар недавно повернулися леви, які за брежнєвських часів з цього цвинтаря брутально забрали. Ще тато мене вчив, що з цвинтаря нічого не можна брати, і от тепер цю помилку виправлено. Усвідомлення справедливості, повага до праці попередників та до тих, хто будував цей Львів, дає мені підстави вважати, що говоримо саме про художню акцію. Бо влізли політики й почали говорити дурниці. Все, як завжди, – політики все псують. Але цією акцією я задоволений.

– Не боялися?

– Щоразу менше боюся. Бо вже наче вік не той… Боюся щось важливе не встигнути.

– Однак людина повинна мати величезну мужність іти за власним серцем і власною інтуїцією.

– Воно якось саме по собі виходить, хоча інтуїція і справді дуже важлива. Життєвий досвід – базовий рушій. Інтуїція обумовлює право вибору, підказує, що робити: іти обраним шляхом, кудись завернути, зупинитися чи щось інше. Не те, щоб я помилок не робив. Бо помилки людина робить щодня. І це нормально. Ненормально, коли безпомильний, тоді однозначно потрібен лікар. Якось я слухав інтерв’ю з одним чоловіком, якого хотіли «потопити» питаннями: як так, що він все знає і все вміє? Так, мовляв, не буває. То він відповів: що більший у людини талант, то більше вона займається різними речами, і їй то вдається. Таку тезу підтримую. А інтуїція – камертон, який задає точку відліку, тональність, з якої не треба «з’їжджати». Інакше все стане фальшем.

– Ви страждали через власну чесність?

– Не знаю, чи можна назвати це стражданням, проте по голові за це діставав не раз. Річ у тому, що для мене обман – це брехня, неправда. А з неправдою жити тяжко, вона все одно буде викрита. Жодного разу в житті від дитинства помилкові надії на те, що ситуації, коли збрехав (чи мамі про те, що ходив до школи, а школу прогуляв чи інші) не вилізуть назовні, не справдилися. Завжди воно було викрите. Тому з часом намагаєшся це все обминути, бо розумієш, що брехати – справа марна. Страждають від цього здоров’я, настрій, час. Та й реноме також…

– Наскільки Ваше реноме у суспільстві є для Вас важливим? Чи завжди озираєтеся на інших?

– Раніше я на це більше звертав увагу, бо не хотілося виглядати іншим, ніж я сам себе собі уявляв. Тепер до цього трохи легше ставлюся. Знаю, що просто не потрібно робити речей, які шкодять тому, з чим тебе їдять, як тебе розуміють.

– Як відчуваєте, з чим Вас «їдять»? Чого від Вас очікують?

– Мої друзі у цій площині важать для мене насамперед. Мені приємно, що вони знаходять зі мною спільну мову, що їм зі мною цікаво. Зрештою, як і мені з ними, інакше б ми не були друзями. І я думаю, що саме мої друзі є для мене камертоном, який дає мені зрозуміти, де я перебуваю і куди пливу. Вони – щирі, і в очі скажуть те, що думають. Хай за допомогою жарту, але скажуть. У моєму товаристві взагалі жартівливий спосіб спілкування є засадничим. І це мені дуже подобається. Бо люди без почуття гумору – хай вони дуже мудрі та поважні – мене страшать. Я розумію, що Господь щось там недоробив або йому щось не вдалося.

Люди часто-густо пересварені, одні одних звинувачують, дивляться погані новини, розмножують ці погані новини, живуть у стресі. А довкола нас купа добра, яке ми просто відчужуємо. Бо воно складне, неагресивне і ми його просто не застосовуємо. А його треба застосовувати щодня

– Спільну мову з Вами легко знайти?

– Якщо мені з людиною цікаво, то відразу відчуваю внутрішнє бажання утворити атмосферу, де би панувало взаєморозуміння. А тому намагаюся деколи змовчати, коли треба, не зачепити, не зіпсувати те тепло, що є на початках стосунків і потім. Недавно дуже добре сказав Блаженніший Любомир про те, що треба говорити весь час і зі всіма. Бо договоритися можна, але цього не можна зробити, коли не говориш. Звичайно, ідеальних людей не існує, як тих, хто би повністю мені відповідав. Але і я сам – не є ідеальний. Тому треба робити маленькі поступки вправо-вліво. І це не конформізм, а форма збереження доброї енергії. А ті добрі енергії завжди присутні. Люди часто-густо пересварені, одні одних звинувачують, дивляться погані новини, розмножують ці погані новини, живуть у стресі. А довкола нас купа добра, яке ми просто відчужуємо. Бо воно складне, неагресивне і ми його просто не застосовуємо. А його треба застосовувати щодня.

– Тобто людина має відточувати здатність спостерігати, помічати добрі енергії зокрема?

– Абсолютно точно – спостерігати і через позитив множити добро та любов. Але множити не через силу, а через власні позитивні маленькі рухи, маленькі емоції, маленькі дотики, маленькі мовчання, інші малі речі. Ми говоримо, що хочемо змінити світ на рівні глобальному. Але змінювати цей світ треба починати на рівні квартири. Нам треба вміти домовитися з тим, хто поруч. А це – найважче, бо ми цього не вміємо. І мені здається, що саме це – найважливіше. І друзі тут є тестерами, які тестують – правда-неправда, щиро-нещиро. І це найкраща тобі допомога, бо можеш потім сам себе у зв’язку з цим модерувати. Бо зовнішні чинники далекі й дуже відносні. А тут можна бачити блиск в очах, ігнорування, якісь нюанси, які не дадуть твоїй інтуїції їх не почути.

dzyndra1_0

– Інтуїція – це вроджена риса?

– Ні, однозначно набута. І що старша людина, то поважніша ця «чуйка», бо базується на підсвідомості і на досвіді життя. Можливо, є певні генетичні схильності, але вони не визначальні. Чому колись саме в старійшин питали їхню думку, їхній прогноз певних подій? Тому що старійшини мали більший життєвий досвід.

– До Вашої думки дослухаються? Хтось вважає Вас старійшиною?

– Не так буквально, але молодь до мене приходить постійно, підступає до мене з якимись ідеями, хоче, щоб ми робили щось разом. Але сьогодні я починаю вже доволі ощадно ставитися до часу, вже не поспішаю братися за щось нове, бо дуже багато маю незавершених проектів. І кидати їх просто так не хочу.

– У цьому контексті що є для Вас найбільшим головним болем?

– Однозначно постійна експозиція Музею ідей. Це те, задля чого Музей ідей робили. Тому що виставкова діяльність – не є нашим основним завданням. Весь час, поки існує Музей ідей, я виношував у голові його постійну експозицію. І ось нарешті скоро фініш. Ця експозиція буде дуже не простою, але переказувати її сьогодні не хочу. Скажу лише, що мова про міждисциплінарну інтеракцію, де йтиметься про речі дивні, ілюзорні, на рівні підсвідомого. Це буде подорож у підсвідомість, але не мою і не в те, що я запропоную, а у вашу підсвідомість. Тих, хто сюди прийде, щоб це побачити. Мене – як провокатора в цій ситуації – тільки хвилюватиме вміло створити причини ваших рефлексій, оте середовище , яке буде провокувати ваші реакції, їх планомірність, співзвуччя між собою чи дисонанс. І ваша підсвідомість стане головним експонатом цієї виставки. Моє питання – створити тло, де глядач сам себе буде вивчати. І цього року таке тло я йому дам.

Розмовляла Ярина Коваль. Фото: архів Олеся Дзиндри