Андрій Мацяк: «Мій найголовніший проект – мій син»

 |    505  

Розмова з генеральним директором Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької

Це було енну кількість років тому, коли до середньої школи №28 (де я на той час вчилася) прийшов її випускник,  тоді ще молодий актор Театру ім. М. Заньковецької Андрій Мацяк і з доброго дива взявся створювати тут театральний гурток. Але після кількох занять (зокрема, зі сценічного мовлення), цю ініціативу, на наше щире розчарування, облишив. Бо спільно з молодіжним крилом заньківчан-однодумців під егідою Володимира Кучинського максимально поринув у створення іншої театральної групи – а саме Молодіжного театру (що згодом переріс у Театр імені Леся Курбаса), першим директором якого і став. Відтоді багато змінилося і в його житті, і в нашому, бо в перебігу життєвих подій своя логіка. Але не змінилася спроможність пана Андрія вирішувати адміністративні проблеми – ось вже двадцять років він у кріслі директора Національного драматичного театру імені Заньковецької. Про цю спроможність та окремі її секрети  – наша розмова з нині генеральним директором театру, заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Мацяком.

– Пане Андрію, чи багато у Вашому житті ось таких незавершених проектів, як із театральною студією у 28-й школі?

– Життя є життя. Часто людині доводиться вибирати, бо, на жаль, доба має тільки 24 години. Тому ділимо всі справи на головні та другорядні, і другорядними доводиться жертвувати. Нема на то ради. Зрештою, у житті кожного з нас є трохи такого ось, незавершеного чи невтіленого. Проте це –  нормально. Ненормально, коли людина не знає, що робити і задля чого  жити.  А що робити, як заповнити власне життя, я завжди знав. Сьогодні це знання просочене ще й нестримною жагою життя, бо в моїх 50 Бог подарував мені сина. Оце – мій  найголовніший проект, моя мрія, моя радість,  моє друге життя, яке дає мені стимул, щоб старатися якнайкраще виконувати свої обов’язки і в житті, і в театрі. Син – хлопчик дуже розумний, цікаво розвивається, і я намагаюся віддатися йому максимально. Весь мій вільний час належить йому – ходимо разом у кіно, музеї, театри, на піцу, багато спілкуємось, і я відчуваю в цьому найбільше щастя.