Андрій Мацяк: «Мій найголовніший проект – мій син»

     1872  

Розмова з генеральним директором Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької

Це було енну кількість років тому, коли до середньої школи №28 (де я на той час вчилася) прийшов її випускник, тоді ще молодий актор Театру ім. М. Заньковецької Андрій Мацяк і з доброго дива взявся створювати тут театральний гурток. Але після кількох занять (зокрема, зі сценічного мовлення), цю ініціативу, на наше щире розчарування, облишив. Бо спільно з молодіжним крилом заньківчан-однодумців під егідою Володимира Кучинського максимально поринув у створення іншої театральної групи – а саме Молодіжного театру (що згодом переріс у Театр імені Леся Курбаса), першим директором якого і став. Відтоді багато змінилося і в його житті, і в нашому, бо в перебігу життєвих подій своя логіка. Але не змінилася спроможність пана Андрія вирішувати адміністративні проблеми – ось вже двадцять років він у кріслі директора Національного драматичного театру імені Заньковецької. Про цю спроможність та окремі її секрети – наша розмова з нині генеральним директором театру, заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Мацяком.

– Пане Андрію, чи багато у Вашому житті ось таких незавершених проектів, як із театральною студією у 28-й школі?

– Життя є життя. Часто людині доводиться вибирати, бо, на жаль, доба має тільки 24 години. Тому ділимо всі справи на головні та другорядні, і другорядними доводиться жертвувати. Нема на то ради. Зрештою, у житті кожного з нас є трохи такого ось, незавершеного чи невтіленого. Проте це – нормально. Ненормально, коли людина не знає, що робити і задля чого жити. А що робити, як заповнити власне життя, я завжди знав. Сьогодні це знання просочене ще й нестримною жагою життя, бо в моїх 50 Бог подарував мені сина. Оце – мій найголовніший проект, моя мрія, моя радість, моє друге життя, яке дає мені стимул, щоб старатися якнайкраще виконувати свої обов’язки і в житті, і в театрі. Син – хлопчик дуже розумний, цікаво розвивається, і я намагаюся віддатися йому максимально. Весь мій вільний час належить йому – ходимо разом у кіно, музеї, театри, на піцу, багато спілкуємось, і я відчуваю в цьому найбільше щастя.

завантаження (1)

– 20 років очолюєте театр. Чи важка шапка Мономаха?

– Важко буває тоді, коли не вдається втілити задумане або якщо доводиться залагоджувати справи, пов’язані з ритуальними послугами. А в усьому іншому, якщо роботу любиш і хочеш нею займатися, то немає нічого складного. Можуть бути якісь тимчасові труднощі чи помилки, але без них не буває руху. Тому не схильний розпачати, а крок за кроком щось робити, щоб вирішити проблеми.

– Театр – особлива структура. Чого вимагають від директора театру?

– Насамперед любити свою справу. Працездатність, працелюбність, професіоналізм і порядність – найважливіші риси, без яких керувати театром вкрай складно, якщо не неможливо. От чимало людей щороку закінчують театральний інститут чи спеціальні кафедри як театральні менеджери, але у цій сфері майже ніхто не залишається. Нових облич ми не бачимо…

– Бо місця театральних очільників уже зайнято? Навіть якщо йдеться про адміністрування…

– Можливо. Але є ще інша причина – за невеликі гроші від людини вимагають системно, скрупульозно, крок за кроком виконувати роботу, яка, ймовірно, не відразу дасть результат, або й узагалі не дасть. А побачити, а головне відчути результат (бажано у власній кишені) чимало людей настроєні відразу. І ось тут є проблема. Я своїм колегам часто повторюю: жодна робота, яку робимо, не пропадає даремно. Її результат завжди у якомусь вимірі залишається й обов’язково проявиться.

завантаження (2)

– Коли Ви погоджувалися на цю посаду, здавали собі справу, що Вас чекає? Адже початки Вашого очільництва припали на дуже не простий час в Україні, в економіці зокрема.

– Ні, не здавав. Бо буквально через півроку від часу, як став директором, театр опинився в ситуації, коли нам не виплачували зарплату, лише якихось 30 її відсотків. Здається, такою була ситуація з бюджетниками в усій країні і тривала вона десь до 2000 року. Це стало для мене дуже серйозним випробуванням, яке чимало коштувало, здоров’я передовсім. Бо як директор я відповідав за людей, які працюють у театрі. А в кожного ж свої проблеми, потреби, сім’ї…

– Шкодували, що покинули акторство й пішли в чиновницьке крісло?

– За цим не шкодував, бо мав у своїй біографії ще рік роботи директором, прибиральником та актором одній особі в Молодіжному театрі, який потім став Театром імені Леся Курбаса. До речі, справді дуже пишаюся, що всі перші документи цього театру, включаючи статут, я підписував. Тому доля цього театру мені вкрай не байдужа і щиро тішуся, коли в них усе добре. Той рік у Молодіжному театрі дав мені страшенно багато для розуміння того, що персонально від людини насправді дуже багато залежить, що ми самі можемо й повинні щось у цьому житті робити. Які планки виставимо перед собою, як будемо досягати своєї мети, то так воно й буде. Це збагнув тоді, цього дотримуюся і сьогодні. Неодноразово повторюю своїм колегам: усе залежить від тебе, не бійся іди туди, де невідомість, не бійся зустрічатися з людьми, не бійся вибудувати стосунки, які, ймовірно, через тиждень чи місць не дадуть тобі результату, але дадуть його через 2-3 роки чи через 4-5. Часто згадую колег, з ким і сьогодні час від часу зустрічаємося. Скільки років ми вже знайомі, приятелюємо, скільки пережили! І в основі всього – чесність один з одним: якщо можеш щось зробити, то говори «так», а якщо ні, то ніколи під це не підписуйся. Бо брехня і порожні обіцянки – це найгірше, що може бути.

завантаження (3)

– Сам по собі заклик «не боятися» – чудовий, бо насправді людина боятися може всього на світі. Але, попри те, страхи людській натурі таки властиві. Як прийшли до того, що свої страхи треба долати? Це ще з дитинства?

– Мої батьки були дуже м’якими й добрими, що залишили по собі славу напрочуд вирозумілих людей. Вони ніколи не мали ні майнових, ні інших претензій. Усе їхнє життя було обернене на своїх дітей. І коли мій брат став прекрасним хірургом, а сестра – чудовим стоматологом (вони значно старші за мене), то я теж поклав собі за мету своїх батьків не осоромити. Тим паче, що куди не приходив, скрізь чув, скажімо, якою порядним і людинолюбним чоловіком був мій тато і скільки добра він зробив тому чи цьому (хоча батька вже давно немає на цьому світі). Якби зараз він ожив, то уявляю, як би здивувався, що я – виходець із лікарської родини – працюю директором театру. Хоча, напевно, випадкового у нашому житті не так багато. В тому, що я полюбив театр настільки, що вирішив присвятити йому своє життя, «винен» мій брат (на жаль, уже нині покійний), який ще зі школи був серед найближчих друзів Богдана Ступки (ми мешкали навпроти) і часто брав мене зі собою в театр (іноді з власної ініціативи, іноді мною «навантажувала» мама), водив не тільки на виставу, а й потім за куліси, до хлопців. Оця заворожуюча і якось мірою для мене дуже дивна театральна атмосфера, де ще молоді Ступка, Стригун, Брилинський, Козак, Кадирова та інші чудові актори перевернули мою душу. І я знав, що коли виросту, то хочу працювати саме тут.

– Як сприйняли таку вістку Ваші батьки, для яких, напевно, вона стала шоковою?

– Вони не погоджувалися, але й не наполягали на своєму, не ламали, не змушували до чогось іншого. І в шістнадцять з половиною я, мамина улюблена дитина, сів на потяг і поїхав до Києва.

– Як Ваша мама це переживала?

– Це тільки тепер я можу собі уявити. А тоді про це не особливо думав, хотів, щоб мрія стала реальністю, і робив усе для того. А мама… Мама постійно передавала мені поїздом вареники, й ми їх у гуртожитку «змітали», чекаючи, коли прийде нова партія. Мушу сказати, що стипендія у мене була непогана, я ще підробляв нічним сторожем у дитячому садочку, а тому мав цілком пристойні гроші, які давали можливість раз у місяць піти з хлопцями у добрий ресторан і замовити дорогу їжу. А після закінчення інституту й служби у війську за якийсь час як актор я опинився нарешті в Театрі імені М. Заньковецької, про який мріяв. Деякі ролі (хай невеликі) навіть зіграв. Але тоді творча атмосфера в театрі була непростою, театр під час усіх тих подій дуже хитало, Стригун ще не був художнім керівником. І тому, коли ми, молоді й ініціативні, почали робити щось своє, я радо під це підписався.

завантаження (4)

– Внутрішньо легко далося змінити акторство на адміністрування?

– Точніше спитати, чи легко додалося до акторства адміністрування, бо в Молодіжному театрі я теж був задіяний у виставах. Відповім по-іншому: саме тоді, коли я пішов у Молодіжний театр, чітко зрозумів, що насправді немає великого значення, звідки ти робиш справу на користь театру – чи з боку директорського крісла, чи як актор. Мета одна – щоб вистава була якісною і глядач хотів на неї прийти. В будь-якому разі я знайшов у цьому своє велике творче задоволення. А ще навчився дещо відсторонено і з гумором сприймати окремі події. Особливо, коли повернувся у Театр ім. Заньковецької і як директор пройшов з ним усі непрості суспільно-політичні часи. Тепер я знаю: якщо сприймати все серйозно, то можна збожеволіти. А цього я щиро не хочу (сміється).

завантаження (5)

– У найскладніші часи заньківчани дозволяли собі демарші, мовляв, не вийдемо на сцену, бо нам не платять зарплату? Як переконували, що цього робити не варто?

– Тут наш колектив справді унікальний – на своїх проблемах у цій площині (особливо щодо глядача) театр ніколи до спекуляцій не вдавався. Глядач заплатив гроші за квиток на виставу, він цю виставу отримував. І це вже був мій клопіт, можливо, ще когось, щоб якось з тих скрутних ситуацій виходити. Оббивали чужі пороги, пояснювали, спілкувалися. Оте спілкування справді дуже потрібне. Бо коли вдається достукатися, щось та й виходить. Мені таланило на нормальних людей, хоча випадки, звичайно, за всі ці роки були розмаїті. Але не хочу про погане. З хорошого, приміром, сьогодні маємо добре порозуміння з Олегом Синюткою та Олександром Ганущиним і, відповідно, певні практичні кроки у розв’язанні нагальних потреб. Так, Олександр Ганущин дав команду своєму відділу, який працює з грантами, нам допомогти. І ми написали прекрасний грант у посольство США в Україні про відновлення будівлі театру. Зараз пишемо грант до посольства Японії про заміну освітлювальної апаратури тощо. Так що від нормального спілкування дуже багато залежить.

– В основі доброчинства на користь театру також, як правило, є людський фактор, тобто довірливе спілкування чи насамперед театральна майстерність?

– І те, й інше. Якби театр мав слабкий рівень, хтозна, чи хотіли б йому допомагати. З іншого боку, якщо не йти до людей і з ними не говорити, їм просто буде не в голові допомагати театру. От одна із ситуацій. Я зберіг теплі приятельські стосунки із колишнім генеральним консулом РП у Львові Ярославом Дроздом: фактично немає тижня, щоб ми не зідзвонювалися. І от в одній з наших розмов, я запитав його, чи не допомогли би нам поляки з ремонтом фойє театру, бо геть воно вже несимпатично виглядає. Він нічого не відповів. А через тиждень запросив мене на обід, а одночасно і генерального директора польського підприємства «Снєжка-Україна» (це підприємство дислоковане в Яворові) Марека Павлуся. Ми потоваришували, і тепер «Снєжка» дає нам безплатно всілякі фарби, шпаклівки та інші необхідні для ремонту речі. Ми відремонтували фойє, і тепер у театр приємно зайти. Тобто так крок за кроком і рухаємося.

– Умінню спілкуватися з людьми треба вчитися, чи це вроджена риса?

– Знову ж таки, і так і сяк. Вибудовувати стосунки з людьми справді дуже цікаво, але водночас і надзвичайно складно. Особливо якщо є байдужість, якщо очі навпроти тебе мертво порожні… Такі ситуації для мене – найважчі.

– Колись грецького поета Сіоніда спитали, скільки він прожив. Поет відповів: «Років багато, часу мало». Як би відповіли Ви?

– Часто говорять, що хотіли би повернутися у своїх 30 чи в 25 років. Мовляв, тоді би все було по-іншому. Можливо, що для когось воно і так. А от щодо мене, то повертатися в минуле я не хотів би, бо з кожним днем мені цікавіше жити, працювати. Є улюблена робота, маю чудових товаришів, купу пропозицій спільно робити цікаві проекти. Є дитина, яка всмоктує усе, як губка… І дивна річ – що важчою і складнішою є ситуація, в яку потрапляє театр і я, як його директор, то мені справді цікавіше. Може, це якийсь мисливський інстинкт з’являється, не знаю. Але коли, образно кажучи, десь чую «запах крові», автоматично стаю мовчазним (навіть з близькими перестаю спілкуватися) і гарячково починаю шукати виходів, щоб вийти із ситуації якнайшвидше і без найменших втрат. Це якщо про роботу. А якщо про життя, то найдужче боюся когось вдарити чи зачепити…

Розмовляла Ярина Коваль