Марність змови

     639  

Наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці Карколомні зигзаги вітчизняних «еліт», усі ці конспірологічні конструкції з призначенням/непризначенням виборів, з ротацією/статус кво міністрів та найголовнішого з них, з розпадом/єдністю коаліції видаються дитячими забавами на тлі реального інтересу громади до таких штук. Пересічний обиватель вже давно втратив нитку «панської логіки», і його цілком адекватною реакцією на будь-які порухи там, нагорі, є злість та роздратування. Вони, ці емоції, іноді бувають безпідставними, але що вдієш, – загальний контекст провокує саме на такі рефлексії.

Натомість, – не знаю хто нашіптує владоможцям заспокійливі мантри, – наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці. Їхньою метою є процес, а не результат, про який, однак, не втомлюються говорити за будь-якої нагоди. Відтак наміри виглядають буцім шляхетними, але плутаність месиджів перетворює їх на пустопорожню фата моргану.

Одна справа, якби в країні була стара, тоталітарна система. Вона уможливлювала комуністам безконечне у часі і просторі пудрування мізків, і мало хто зважувався на артикуляцію іншої, відмінної від офіціозу, думки. А спробуй-но приховати правду чи якийсь підлий задум у суспільстві, розкроєному міріадами інтересів, зв’язків, думок. Адміністрація президента, Кабмін чи окрема фракція парламенту можуть скільки заманеться просторікувати про моноліт влади, однак коротенький пост у соцмережах зведе на пси титанічні потуги маніпуляторів.

Зрештою, про марність змов говорять і вчені, на свій штиб прорахувавши, що навіть найвитонченіша брехня, найзасекреченіша інформація так чи інак стають надбанням загалу. Девід Граймс з Оксфордського університету уклав навіть рівняння, яке враховує три чинники: кількість змовників, час, що минув з моменту приховування правди, ймовірність викриття змови. Його формула доводить, що шанси у майстрів масштабних залаштункових оборудок доволі мізерні, позаяк, – і на це варто зважати, – вони потребують залучення чималої кількості людей.

Я волів би почути від влади не політтехнологічні заготовки, які, зазвичай, тільки напускають туману навіть у найщиріших планах. Ліпше все ж казати так, як є, хоча мені одразу заперечать, мовляв, політика у такому випадку стає немислимою, вихолощеною і дармовою справою. Тим не менш, якщо відкинути усі пропагандистські штампи, то я переконаний, що і президент, і прем’єр, і переважна більшість нардепів точно знають, якої думки про них сірий «маленький українець». І з цим знанням нормальні лідери мали б щось робити. Хіба би жага влади геть затуманила їм очі і мізки. Мабуть, так і є, оскільки якість влади, що прийшла в Україні на хвилі Революції Гідності, на жаль, не виправдовує сподівань. Бо, у принципі, хіба не про нас колись писав Шопенгауер: «Для того, щоб добровільно і вільно визнавати і цінувати чужі гідності, варто мати власну»?

У суспільстві визріла потреба перезавантаження. Тож слід думати, як провести цю операцію, щоб вона була безболісною і ефективною, а не заговорювати проблему із думкою, що вона розсмокчеться самотужки. Не розсмокчеться, навпаки, – як свідчить досвід двох Майданів, – піде своїм, часто некерованим руслом. У процесі ж викриття усі сторони конфлікту лише нагромаджуватимуть факти, звинувачення, образи, відтак у них утоне не тільки можливість логічної і бажаної розв’язки, але й взагалі навряд чи залишаться майданчики з точками дотику для компромісів. Така собі війна всіх проти всіх. Без урахування цілком певної війни проти реального агресора.