Роман Василик: «Громада не готова молитися перед модерними образами. Але її треба виховувати»

     1080  

Розмова з Романом Василиком, іконописцем, завідувачем кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ

20 років – вік, коли з людини вже без усіляких застережень питають про сказане чи зроблене нею. Бо вже не юність – молодість. А молодість сама відповідає за себе. 20 років для кафедри – час,  коли не тільки питають, що зроблено, а й виносять вердикт про доцільність. Кафедра сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, яка цими днями розпочала святкування свого двадцятиріччя, сьогодні не просто звітує – вона голосно заявляє, що є не тільки базовим структурним підрозділом вищого  навчального закладу, а й серйозним науково-дослідницьким і мистецьким центром. Особливість цієї дати полягає також у тому, що наразі ця кафедра –  єдина в системі вищої освіти в Україні. Про цей непересічний почин  наша розмова з його ініціатором і незмінним багатолітнім очільником кафедри, професором ЛНАМу, народним художником України Романом Василиком.

1_769

– Пане Романе, якщо прийняти за основу тезу, що всі випадковості – псевдонім Бога, коли він не хоче підписуватися власним іменем, то у Вашій ситуації –  ініціатора створення такої кафедри – як склалося, що це псевдо було поставлене?

– А я навіть не переконаний, що це була випадковість. Тобто, безсумнівно, щось трапилося, і я зараз розповім що. Але цей випадок був не єдиним. Просто він став каталізатором, і процес пішов. А я тоді горів дерев’яною архітектурою, і як тільки чув щось цікаве на цю тему, то казав Еммануїлу Миськові (від 1988-го до смерті у 2000-му – ректор нині Львівської академії мистецтв, – «Газета»). Мисько брав машину (бо теж тим дуже цікавився),  і ми разом їхали і дивилися, що й до чого. Нагадаю, що початок 1990-х, коли відкривали церкви, і в них входила не лише необізнана громада, а й не менш необізнані отці та художники, для сакральної архітектури часто-густо ставали часом серйозних випробувань, а то й знищення. І ось прочув я про церкву в селі Ужок Закарпатської області, яка донині, вочевидь, є найцікавішою спорудою бойківського стилю. І, напевно, чи не найархаїчнішою церквою  в українській сакральній дерев’яній архітектурі. Поїхали ми і, побачивши, захоплені завмерли: чорна з красивим відтінком церква, вона в тих горах так гарно виглядала, наче корабель, що заплив у ці землі. Нам навіть відійти від неї стало шкода, то стали собі неподалік і щось малюємо. Раптом з’являється дядько з косою на подвір’ї церкви. Ми до нього, щоб висловити захоплення людьми, які так гарно ту церкву зуміли зберегти, бо он в сусідніх селах дерев’яні церкви бляхою покривають, а це ж для споруд такого плану – смерть. «Так, ми також бляху закупили, скоро будемо перекривати. А в середині вже ремонт зробили. Якщо хочете, відчиню, покажу» . Відкрив, ми аж зойкнули: чудова стара дерев’яна церква від низу догори була обклеєна ще радянськими, в жахливі аляповаті квіти, шпалерами. Ми з Миськом за голову схопилися і відразу до отця. Довго тоді ми з отцем говорили, пояснювали, в чому самобутність дерев’яної архітектури, чому нові шпалери потрібно якомога швидше поздирати зі стін, а бляху пустити на інші цілі. І нас почули. Від тієї розмови років із 25 минуло, а церква в Ужку, яку кілька років тому внесли у перелік світової спадщини ЮНЕСКО, стоїть і вабить туристів.

3_14

І тоді я зрозумів, що найбільша проблема, яка існує у цій сфері – це брак освіти. А коли якогось року мені випало проектувати й втілювати іконостас для української греко-католицької церкви у Великобританії (і я мав нагоду багато що там подивитися), то був вражений, що англійці мали свою іконописну школу, а ми на той час ні. Отож повернувшись, розпочав активну діяльність на цій ниві. Тим паче, що справи церковні мені не були чужими ще від дитинства, від моїх батьків. Та й, зрештою, мій рідний брат владика кир Павло Василик, багатолітній в’язень радянських таборів, свого часу очолив делегацію до Москви про відновлення статусу УГКЦ і зробив чимало інших суспільно важливих справ. Отож Мисько мене підтримав, і мені залишилося геть небагато – підготувати документи (а це папка зо 10 сантиметрів товщиною) та обійти уповноважені кабінети в міністерстві. (Сміється. – «Газета»)  Обійшов. Підписи зібрав. Навіть викладачів запросив, яких і сьогодні можна не представляти: Карло Звіринський, Микола Кристопчук, Микола Бідняк, Кость Маркович та чимало інших. І кожен – талант, яскрава особистість.

– Але муляє інше: чому ніхто в Україні не підхопив Вашу ідею, не зацікавивися? Зазбручанській Україні це – зайве?

– Проблема не в тому – зайве чи ні, а в тому, чи є ентузіаст, який готовий взятися за організацію такої кафедри (а з досвіду скажу: що це дуже марудна справа). Десь через рік після того, як така кафедра виникла у нас, видатний художник і педагог  Микола Стороженко на кафедрі монументального живопису у Києві відкрив свій клас із навчання студентів церковного живопису. Але Миколи Стороженка не стало, й питання відпало…

– Серед Ваших студентів є люди різних конфесій. На чому вчите їх акцентувати, коли б їм випало оформляти храми?

– Насправді особливості залежать не стільки від конфесії, скільки від особистих уподобань автора й від запитів замовника. Ідеально, якщо й тим, й іншим вдається знаходити між собою порозуміння. Думаю, якби схожий навчальний структурний підрозділ виник би в Харові, то від нашого різнився би більшою націленістю на ортодоксальність та візантійський канон. Ми теж малюємо канонічне малярство, але спрямоване на сучасність. Приміром, якщо на першому курсі ми робимо копії ікон XV століття, то вже навчання на другому починаємо з того, що даємо студентам завдання –  створити ікону, яку зрозуміли б і відчули їхні діти.

– Видатний польський художник українського походження, іконописець, теоретик мистецтва та православний теолог Єжи Новосельський (Юрій Новосільський) вважав, що без модерного  мистецтва усе, що стосується ікони, було би лише археологією. Тільки модерне мистецтво дало розуміння ікони, якою вона мала би бути. Тобто дало творцям, але чи дало громаді? Чи готова громада у своїй масі молитися перед модерними образами? 

Громада загалом не готова молитися перед модерними образами. Але її треба виховувати. Це як вода: якщо вона тече з напором, то звикаємо, що так і має бути

 Громада загалом – ні, але її треба виховувати. Це як вода: якщо вона тече з напором, то звикаємо, що так і має бути. Навіть серед священиків наразі немає однозначності: модерне чи класичне мистецтво вибрати. Простий приклад – зараз будують храм для Католицького університету, отож у конкурсі на проект поліхромії перемогли ідеї творчої групи нашої кафедри. Модерні ідеї. Цікаво те, що замовники цих робіт – три поважні особи, одна з яких дуже задоволена результатом, інша – категорично незадоволена, ще інша не відчуває великого щастя, але змирилася з тим, що є. Тобто навіть на таких високих рівнях є суперечки. То уявіть собі, що робиться на нижчих суспільних щаблях.

4_11

– Сучасне релігійне малярство дотримується символіки кольорів чи працює на відчуттях? Є така думка, що занадто сильне захоплення символікою в іконах – це такі собі інтелектуальні забавлянки, які нічого не дають ні душі, ні серцю.

– А все ж загальне розуміння кольорів мало би бути. Та воно таким і є. Наприклад, усі знають, що золото – це небесний символ, символ влади та божественності. Червоний, як і золотий, теж є символом влади, а ще символом торжества та перемоги. Знаємо, що Богородиця має мати червоний плащ, а спідню одіж синю – бо така одіж свідчить про її земне походження, а плащ – про те, що Вона обожествилася святим духом. Спідній одяг Христа навпаки: червоний – символ божественного походження, а зелений плащ – символ земного. Хоча дуже багато чудотворних ікон, де все навпаки. Тобто це допускається. Але якщо є бажання на чомусь акцентувати, то знання значень кольорів усе-таки важливе.

– Наскільки символічні сучасні ікони в принципі? Чим вони характерні?

– Усе відносно. Якщо взяти за основу малярство згаданого вами Юрія Новосільського, то там усе апелює до упрощення і аскетизму, все відбувається на рівні символів. Якщо ж малярство Омеляна Мазурика чи Олекси Новаківського, то символу там немає, але є емоції, пластика. Однак варто наголосити, що такі підходи не конкурують між собою, а один одного тільки доповнюють. Тобто кожен живе своїм життям, як поезія і проза.

– Однак конкурують між собою творчі помисли художників і готовність громади то сприймати. За рахунок чого вдається погасити ті суперечки?

– А хто сказав, що це у всіх ситуаціях є можливим? Цікаво, що конфлікти були, ще починаючи від Юрія Новосільського. Як переповідають історію, цього митця настоятель української церкви у Люрді запросив її оформити. Новосільський погодився, але з умовою, що святилище, поки він там працюватиме, буде зачинено. Коли нарешті Юрій Новосільський дозволив священику ввійти й побачити його розписи, той жахнувся: із майже гранатового тла на нього дивився червоний лик Пресвятої Богородиці. Отець церкву відкрив, але журився, що ж то буде, коли на прощу приїде українська громада, яка дала на спорудження його храму чимало грошей. А потім побачив, що в його церкву почали  влаштовувати екскурсії з різних країн: усі захоплювалися тим, що бачили, то й сам почав дивитися на результат праці Новосільського по-іншому, ці розписи почали йому подобатися.

Особливість наших вихованців у тому, що вони відразу працюють для людей, а тому мають навчитися знаходити з ними порозуміння, готувати їх до того, щоб вони налаштувалися почути художника

Коли до Люрда приїхала наша діаспора з Канади, безпосередньо причетна до побудови цієї церкви і яка, відповідно, почала вимагати перемалювати те, що побачила, священик відмовився. Уже через рік розписи сподобалися і тим українцям. Ось така історія. Ми, своєю чергою, переповідаємо, як уночі зрізали болгаркою у церкві св. Йосифа на вул. Залізняка у Львові чудовий іконостас авторства Іванки Крип’якевич-Димид і виставили його на вулицю, бо громаді не подобалася модерність представленого. Чи, наприклад, як чистили сучасні розписи в одній поважній навчальній інституції… Таких історій, зрештою, є чимало. Тому вчимо студентів працювати сьогодні з людьми з прицілом на завтра. Особливість наших вихованців у тому, що вони відразу працюють для людей, а тому мають навчитися знаходити з ними порозуміння, готувати їх до того, щоб вони налаштувалися почути художника.

– Коли створювали кафедру, очікували, що доведеться долати ще й таку проблему, як людську дрімучість?

– Чесно? Я думав, що буде значно гірше. Коли ми тільки починали, ви собі уявити не можете, наскільки туго то все йшло. Ще на початку мене запросив предстоятель УГКЦ Мирослав Любачівський прочитати лекцію деканам про сакральне мистецтво. Декани прийшли, але їм було настільки не до мистецтва, що мені стало сумно. Здавалося, що цю стіну байдужості пробити неможливо.  Але виросло нове покоління священиків, і ситуація змінилася. Роботи ще дуже багато, але я бачу результати. І це дає надію.

Розмовляла Ярина Коваль. Фото з архіву Романа Василика