Ревнителі віри

     612  

Молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення Рік тому наш парафіяльний священик бідкався. Мовляв, Хресну дорогу сяк-так облаштували, вимостили бруківкою доріжки у церковному садку, поставили лавиці. Та гроші закінчилися, а добродійник, який фондував усе перелічене, охолов до потреб духовних. Здалося б, правда, замостити ще й майданчик під дзвіницею, але пожертв із таці явно на це бракує.
Цьогоріч на Різдво я зауважив, що поруч із церквою з’явився гарно влаштований паркінг для тих, хто на службу не здатен дійти власними ніжками. А моріжок, що досі тішив око, розрили, налаштувавшись і туди покласти цементну плитку…
До чого це я, запитає цікавий читач. Та все до легковірності нашого народу, яка ним же трактується як ревність у вірі. Для мирян слово священика – закон. Поза тим, не чують сенсів, які він артикулює. Варто було поскаржитися на «злидні», і громада вже тут як тут: візьміть, отче, будуйте…
Попри повагу, заслужену і вистраждану, яку я маю до певної частини кліру, особливо до старших, попри безсумнівний авторитет отців, які направду є прикладами подвижництва, маємо цілу когорту пристосуванців, чиновників у ризах, які нічим не різняться від тих, кого подибуємо у розмаїтих бюрках і офісах. Цей молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення. Дірвавшись до бажаного, панотці і ємості беруться негайно «відбивати» вкладені кошти, причому користаючи не тільки із недільних «таць». Направду, як казав Рон Хаббард =): «хочеш заробити мільйон – вигадай свою релігію». Тут і не варто вигадувати, все є.
Нині дуже популярними стали храмові «будівничі». У селах, де з авторитетів не залишилося нікого, окрім священика (сільський голова дерибанить землю, лікаря немає, втік до міста, а вчителі спиваються), вірять кожному слову духовної особи. «Ксьондз каже, що церковця замала і геть розвалюха…», — і пішли селом збирачі із «двадцятки», переконуючи невірків, що таки замала. Треба будувати нову. А там, гляди, для вагомішого аргументу, старий храм згорів… І палають в Галичині безцінні скарби дерев’яної сакральної архітектури, яким місце – у списку ЮНЕСКО, та що вдієш, пішли з димом… І вбираються старі зруби у пластикову вагонку, бо це ж модно і престижно, як у людей… А в «тендерній комісії» — панотець та його правовірна, і нема навіть Рахункової палати, аби перевірити адекватність цін.
…Моріжок біля нашого храму не модний. Дарма, що тут можна було всістися прямо на траву, відсторонивши міський галас, поміркувати, зрештою, помолитися. Тепер, гадаю, справа за давніми липами, які оточують церкву щільним колом, захищаючи цю оазу від мирської суєти. Але ж липи – то вчорашній день. Є італійські каштани. Скинемося, друзі?