Поетеса Вікторія Дикобраз: «Львів — концентроване місто, він затягує»

     991  

Вікторія Дикобраз, поетка з Рівного, переїхала до Львова на постійне місце проживання менше ніж рік тому

За цей час вона встигла попрацювати виконавчим директором на ХХІ Форумі видавців, потрапити в рейтинг найкращих сучасних українських авторів телеканалу «24» та провести благодійну акцію зі збору книг для бійців АТО «Книжку? Солдату!».

Дівчина розповіла «Львівській газеті» про свій переїзд, волонтерську поїздку на Схід і поділилася перевагами та недоліками автостопу.


 

Мені дуже подобається знаходити бічні маленькі вулички

— Відколи ти живеш у Львові?

— Уже сьомий місяць, з червня цього року . Я давно планувала переїзд, але нагода трапилася лише в квітні: мені надійшла пропозиція з Форуму видавців пройти співбесіду й попрацювати на фестивалі. Робота планувалася на літо й до кінця вересня. Саме тоді не було навантаження зі своїми проектами та навчанням, тому я подумала: «А чому б і ні?»

— А чому вирішила залишитися у Львові?

— Львів — концентроване місто, воно затягує. І коли звикаєш боротися з його недоліками та знаходити переваги, яких не бачать туристи,  то воно стає дуже комфортним для життя. Крім того, мене затримали тут ще деякі менеджерські проекти.

— Які саме переваги ти маєш на увазі?

— Мені подобається знаходити бічні маленькі вулички, маршрутки, які не їздять центральними магістралями, або заклади й магазини, про які ще не довідалися туристи, а ти вже знаєш. У такі моменти відчуваєш себе переможцем.

— Мені відомо, що ти й навчалася у Львові.

— Я і зараз навчаюся в Академії друкарства на заочній формі за фахом редактор. Закінчую бакалаврат.

— У Рівному ти була та й залишаєшся членом організації «Література.RV». Розкажи, будь ласка, детальніше про вашу організацію.

«Література.RV» — наше улюблене дітище. Цієї осені йому виповнилося вже чотири роки. Команда складається з чотирьох людей. Ми займаємося проведенням літературних заходів різних форматів: презентації, зустрічі з письменниками, поетичні марафони, благодійні акції зі збору книжок.

Якось так сталося, що ми випадково стали монополістами: конкурентів у Рівному, на жаль, немає. Тому ми «змагаємося» з командами із сусідніх міст. Окрім співзасновника, я вже два роки є керівником організації. Ми надалі  організовуємо культурні події в Рівному, долучаємося до проекту «Мережа» від Meridian Czhernowitz.


 

завантаження (3)

У хлопців в АТО нема бібліотек, а потреба читати є

— Нещодавно ви з «Літературою.RV» проводили благодійну акцію «Книжку? Солдату!». Як виникла ідея допомогти бійцям саме книжками?

— Як представник Форуму видавців я їздила з волонтерською групою «Доброчинець» прифронтовими містами. Вони розвозили гуманітарку, а ми роздавали книжки, які подавали на форум для участі в конкурсі «Книга року». У хлопців там нема бібліотек, а потреба читати є. Останнім пунктом нашого маршруту була база батальйону «Азов». Уже на місці ми розбалакалися з «азовцями», кілька з них звернулися з проханням зібрати книги на замовлення.

Коли хлопці дали списки (один на 20, інший на 80 книжок), ми вирішили розпочати акцію. «Книжку? Солдату!» стартувала на початку грудня, а завершити планували під Миколая, щоб приурочити до свята. Люди дуже швидко відгукнулися, приносили книги і з дому, і геть нові: нам вдалося зібрати близько 60-70% книжок зі списку. Центри збору були в Рівному, Львові, Тернополі, Києві, але долучалося багато людей з усієї країни, навіть з Донецької області надсилали. Іноді я навіть не могла вийти з поштового відділення: мала по кілька ящиків у руках. Акція вдалася, ми будемо продовжувати її, бо зібрали ще не все. Але наразі тривають Різдвяні свята, тому збір книжок призупинили.

— Отож можна сказати, що солдати хочуть читати?

— Звичайно. Доки ми збирали книги для «азовців», до нас зверталися хлопці з інших частин та запитували, чи можна їм також надіслати ящик-другий. І ми надсилали.

— Ви власноруч відвозили бійцям полку «Азов» книги?

— Знайшли трансфер — автобуси, які їхали з Києва на Маріуполь. Ми підключилися до цих людей, з ними довезли до Маріуполя десяток великих пакунків, ще й валізу з книжками, звісно. І вже на місці передали машиною книги «Азову». Заїхати на частину не вистачило часу. Натомість ми потрапили на марш «Іду на ви» на честь відкриття пам’ятника Святославу. Це був грандіозний захід, зібралися «азовці» з цивільного корпусу з усієї країни. Лише з Києва приїхали шість автобусів. І місто сприймає це позитивно.

— Торік у ти випустила арт-збірку віршів «Семантика наших прикрас». Розкажи, будь ласка, про концепцію книжки.

— Дизайнером збірки стала моя подруга Алекс Корчевска. Вона зробила її у трьох кольорах: чорному, білому й основному — жовтому. Спершу у видавництві «Крок» пропонували зробити книгу чорно-білою, але ми таки «вибили» ще один колір.

Книга містить 63 тексти, викладені у режимі розмови. Але там немає ні нумерації сторінок, ні змісту, ні передмови, ні будь-якої інформації про мене. Тобто жодних речей, які могли б створити у читача упереджену думку про «Семантику».

завантаження (2)

— Твоя книга має схвальні відгуки від експертів і читачів, а портал 5books визнав тебе дебютантом року. Як ти думаєш, у чому причина такого успіху?

— Завдяки роботі. Коли книжка вийшла, ми відразу запустили презентаційний тур. Планували його зробити лише в кількох містах, але розігналися майже на всю Україну. За цей час розійшовся перший тираж (500 книжок), ми додрукували ще 200 чи 300. А потім збільшили наклад до тисячі примірників. На проект досі є попит. І мені здається, це — класний варіант, як можна просувати молодих маловідомих авторів, які ще не мають гучного імені, але мають запал і готові подати якісний, красивий продукт.

— Як відбувався тур?

— Він тривав місяць, навіть півтора: 19 міст, близько 24 презентацій. Робили невеликі перерви, бо ще в Рівному проводили презентації інших письменників, були на «Семінарі творчої молоді» та окремих фестивалях. Але зробили два великі заїзди по 2 тижні. Кожного дня інше місто. Я їздила із сестрою Катериною Танчак. Вона поетка із Франківська, допомагала мені «менеджерити» тур. Якщо ти сам цим займаєшся, то дуже складно працювати на два фронти — як автор і як організатор. Ми швидко втягнулися в ритм. Я б так покаталася ще раз.

завантаження (1)

— Не втомлювалася щодня переїжджати з одного міста в інше?

— Люблю поїздки. Тому перебувати в дорозі й бувати в нових містах для мене доволі комфортно, плюс можна відпочити від роботи. Звичайно, були й складнощі. Другу половину туру ми повністю проїздили автостопом. І, чесно кажучи, завалили одну презентацію, тому що застрягли під Мелітополем дорогою на Херсон на «пустельній трасі». Але все інше було добре. Якщо тобі подобається «стопити», ти залишаєш дискомфорт без уваги.

— Ти багато пишеш та говориш про автостоп. Як виникла любов до такого незвичного способу пересування?

— Моя сестра їздила стопом і «підсадила» мене. Разом ми вперше проїхали з Рівного до Тараканівського форту. Потім почалася революція, став увесь транспорт, але потрібно було якось добиратися до Києва. Залишався тільки автостоп. А далі якось понеслося. З часом починаєш розуміти переваги цього способу пересування, особливо коли тягаєшся у переповнених електричках, поїздах, автобусах. Також перевага стопу в комунікації, у пізнанні країни. І це входить у звичку, навіть у певну залежність.

— Це — переваги. А чи є в автостопу недоліки?

— Звичайно. Але стосуються вони переважно комфорту. Комусь може дошкуляти погода, комусь складно спілкуватися із незнайомими людьми. Крім того, є ризик потрапити на, скажімо, не дуже чемного водія або застрягнути під якимось селом на п’ять годин. Але якщо тобі подобається стопити, ти залишаєш дискомфорт без уваги.

— Можливо, загадаєш якісь цікаві історії, пов’язані з автостопом?

— Дуже багато історій було в турі, тому що ми справді півдороги проїхали автостопом. Наприклад, ми з другом виїжджали з Полтави на Запоріжжя, і, якогось милого, поїхали не через Харків по нормальній трасі, а «короткою» дорогою. Ми 240 кілометрів долали 13 годин. Це — абсолютний рекорд в моєму автостопному досвіді. При чому, нас там підвозив і латиш, і кримінальники, і п’яний водій на ЗіЛі, який розсипався дорогою.

завантаження

Або в тому ж турі ми з сестрою застрягли в Новоолександрівці. Водій сказав, що має поремонтувати трактор, «усього годину». Натомість ремонтував його 5 годин, за той час ми познайомилися з усією бригадою, в принципі, з усім селом. Коли виїхали з Новоолександрівки, ледь не падали на коліна біля траси, що ми нарешті до неї дісталися. Трапляються різні історії, буває, що зав’язаються знайомства з водіями, і на зворотному шляху вони тебе знову підбирають. Це дуже зручно.


 

Форум вчить тебе бути життєрадісною, навіть не висипаючись

— Ми почали з Форуму видавців, отож ним і закінчимо. Розкажи детальніше, як виникла така нагода роботи.

— Мене запросили на співбесіду,  не пропонуючи конкретної посади. Їм просто були потрібні люди під певні проекти. Ми проспілкувалися з пані Олександрою Коваль десь 4,5 години, одразу почали з’ясовувати різні проблеми й унікальності форуму. Наскільки я зрозуміла, їй сподобалося зі мною говорити, бо вона запропонувала мені посаду виконавчого директора  форуму. Це був «культурний» шок, але я погодилася і взялася за роботу.

Працювати на форумі важко, але цікаво, повчально й корисно для особистого досвіду й перевірки, скільки ночей ти можеш не спати. Над фестивалем працює дуже велика команда. По кілька людей займаються окремими напрямами. Кожен ніби й має свою сферу, але залишаються такі, які не закріплені ні за ким. І потрібно старатися проконтролювати, щоб таких речей було якомога менше.

— Як довго готують форум?

— Як мінімум півроку. Безпосередня робота починається у квітні, після «Слонії». Але особливістю цього року стало те, що дитячий фестиваль проводили під час самого форуму. Була окрема команда, яка працювала винятково над дитячим напрямом, хоча зазвичай над ним працюють всі форумці.

З квітня-травня починається активна робота з локаціями й учасниками.  А оскільки всі люблять провалювати дедлайни по кілька разів, остаточно програму формують і здають у друк за кілька днів до форуму. Ти можеш запланувати все ідеально, але трапиться 500 палок у колесах, які тобі зіб’ють всі часові рамки. Тому форум «вчить» викручуватися, пристосовуватися і бути життєрадісною, навіть не висипаючись.

— А як для тебе пройшов сам форум?

— Під час самого заходу я чотири дні відчувала навіжений кайф: це був період, коли рішення ухвалюють за кілька секунд: або «так», або «ні». У суботу вже були моменти, коли не треба було бігати по Палацу мистецтв, і з’являвся час навіть посидіти за кавою. За форум я потрапила на чотири події: у двох з них я брала участь, на одній була співорганізатором, а на четверту мені просто хотілося. Тобто ззовні форуму цього року я не бачила.

— Які твої плани?

— У Львові залишилося кілька проектів, до яких я залучена як менеджер, займаюся дизайном. Чесно кажучи, зараз більше відпочиваю і напрацьовую «м’ясо» на весну. Планую більше часу віддавати оформленню і верстці книг, тобто опанувати медіа-сферу у видавничій справі.

Розмовляв Денис Старостін