«Паперова» розмова

     316  

Львівська художниця Ірина Токарська, чию виставку витинанок «Осінь. Пласти нашарувань» до кінця грудня експонуватимуть у Львівському художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької, від часу відкриття цієї експозиції вже підготувала нову — зимову

Бо таки художник внутрішньо потребує творчо працювати постійно.

Те, що Ірина Токарська, яку ширший загал знає як авторку живопису, графіки та малярства на склі, а також як людину, що пише вірші та художньо оформлює книги, витинає з паперу, для її приятелів несподіванкою не було. Адже у цій мистецькій площині художниця практикує вже років із десять, виставляючись зі своїми витинанками й у Львові і за межами, і навіть цього літа презентуючи Львівщину  на ІІ Міжнародному фестивалі витинанки у Могилеві-Подільському. Але те, що папір її так поглине, що відсуне убік геть усе інше, ніде правди діти колег таки здивувало.

А Ірина Токарська такий стан справ вважає цілком природним для себе: адже довкола кожного з нас так багато паперу, і він промовляє емоційно й експресивно, однак не розшарпано, а чітко. Тому вона й відгукнулася, попри те, що цей папір дуже тягне з неї енергію та силу. Тягне настільки,  що чогось іншого наразі вже й не хочеться. Принаймні поки що.

Погоджуючись із критиками, які вбачають у її витинанках народну основу (бо це таки-так: замилування народним мистецтвом, зокрема борщівськими та сокальськими вишиванками , килимарством не пішло намарно), Ірина Токарська водночас не боїться іти у цій царині власним шляхом, ставлячи на силуети та фактури. Хотіла би ще й на колір, однак тут не розженешся, бо це — не живопис, де власноруч твориш барву. 

«Мені шалено подобається витинати, — ділиться думкам з «Газетою» Ірина Токарська. — Іноді за вечір можу й до десятка різних робіт створити. Часом себе питаю: чому в цьому виді мистецтва я так «зав’язла»? І вже знаю чому. Бо в житті  постійно мовчу, слухаю інших. Але мені теж хочеться говорити. Оце моє промовляння паперовими поліфоніями, це мій спосіб сказати: «Люди, ви ж мене теж почуйте!»