Про намір жити

     387  

Ми можемо скільки завгодно теревенити про народовладдя, але коли доленосні рішення ухвалюються обмеженим колом осіб, не позбавлених інтересу та амбіцій, то всі наші розумування будуть позбавленими сенсів”Життя будь-кого сповнене завтрашнім днем. Люди не живуть, а мають намір жити”. Сенеку Луція аж ніяк не назовеш архаїчним, – люди й нині не живуть, а лише збираються жити. Мільйони разів випробувавши на своїх лобах держаки одвічних грабель, вони схильні вірити пророкам, віщунам, політикам, які громадять обіцянки про краще майбутнє. Цю згубну і водночас дуже життєлюбну звичку найпростіше було б назвати легковірством, однак, якби не вона, то людство б ніколи не пишалося досвідом (так милозвучно охрестили знаки від згаданого сільськогогосподарського реманенту), й втратило б стимул до чергових авантюр.

Діаметральна протилежність мрій, візії дня завтрашнього, не раз і не двічі була причиною затятих протистоянь, громадянських конфліктів і війн. Можемо вважати це спадком, рудиментом недемократичних епох, але коли йдеться про наш вільнодумний час, то маємо чимало прикладів, як за допомогою суспільних механізмів спільноти гамують пристрасті, дійшовши спільного знаменника. Саме спільноти, бо світоглядні мотиви “наміру жити” суттєво не відрізняють, коли йдеться про український контекст, східняка від галичанина.

Інша річ, – знакові постаті, які втілюють, а радше, – акумулюють, виокремлюють вектори суспільного поступу, пропонують інструменти дя оволодіння ними, формулюють доктрини, аби інфільтрувати їх у свідомість мас. Стосовно їхнього товариства, то, з’ясовується, що демократія, яку вони наполегливо намагаються нав’язати загалу, не годиться. Діалог часто перетворюється на розмову глухого з німим, а з-поза аргументів вилазять, мов ослячі вуха, інтереси тих чи інших груп підтримки.

Можна подивляти наївності і марності “наміру жити”, притаманному тим, хто вірить обіцянкам, сфабрикованим часто на коліні партійним програмам і гаслам, але свій подив слід обмежити розумінням того, що патерналізм держави, начальника, вождя виробив не тільки рабську психологію, але й невміння самотужки ухвалювати рішення, які стосуються тільки тебе й нікого іншого. Ми можемо скільки завгодно теревенити про народовладдя, але коли доленосні рішення ухвалюються обмеженим колом осіб, не позбавлених інтересу та амбіцій, то всі наші розумування будуть позбавленими сенсів. Станіслав Бєлковський у “Катехизмі опозиції” зауважив про сучасну Росію: “Жодних реальних цінностей за межами товарно-грошового спідкування не існує – лише голий PR, доданий до комерційного обігу”. Скажіть. чим особливим ми відрізняємося від сусідів?

“Голий PR”, за Бєлковським, лише загострив ледь не наркотичну залежність посполитого люду від “обіцяльника”. Потреба осіб, на яких можна було б будувати “намір жити” аж ніяк не подолана спробою хрущовської відлиги чи постперебудовними викриттями культу особи. Навпаки, розмитість, нечіткість обрисів “відповідального” за стан справ, за долю нації і кожного її представника, виродилась у технологічні вправи вирельєфнення помітніших, “харизматичних” постатей на випаленому комунізмом і посткомуністичними “демократичними” експериментами просторі. Харизма з часом переростає у бренд (чим не комерційний обіг), і несе у собі ризики перетворитися на такий собі модернізований культ особи.

Ви гадаєте, що ті, хто має “намір жити”, особливо переймаються очевидними загрозами суспільної прострації та інфантилізму. На тлі загального хаосу їм найлегше почувати себе розумниками, перекидаючи відповідальність на захмарну владу, яка не вміє (а, може, не бажає наводити лад). Однак перша ж спроба навести цей “омріяний” лад стане приводом для не менших звинувачень у тиранії.

Тим, хто перебрав на себе нелегку ношу реформаторів, доводиться мандрувати лезом ножа. Спокуса рішучих рішень наштовхується на спротив збайдужілої публіки, яка щойно має “намір жити”, відмовляючись робити це вже сьогодні.