Про нормальну владу

     371  

«Нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу». Оце і є відповідь на риторичне запитання про наших провідниківЗапитання, на яке доведеться відповісти чинній владі на місцевих виборах, зависло в повітрі. Запитання про те, чи, бува, нинішні очільники України не схожі на дурнів. Країна, гадаю, делікатно промовчить…

Що відповісти? Що сказати людям, свято переконаним у тому, що в нас якщо й крадуть, то «на 5 копійок»; які цілком серйозно вважають символом змін кількаразове зростання тарифів; які, зрештою, загубилися в часі десь між кучмовим прем’єрством і ющенковою «українізацією»?

Сказати, що влада у нас нормальна? Що там сидять не ідіоти, які безустанно громадять національні борги, при тому тримають на банківських рахунках нечувані гроші? Лауреат Нобелівської премії 1970 року у царині економіки Пол Ентоні Самуелсон сказав колись, що «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу». Оце і є відповідь на риторичне запитання про наших провідників.

Але вони знають, що роблять. Запитуючи українців про свою адекватність, вони кокетують, бавляться з ментальністю затурканого виборця, для якого будь-який чиновник – це бог, цар і володар в одній особі. Тому схожі мовні конструкції покликані лише наголосити на власній значущості, а водночас вказати критикам, що саме вони мусять приміряти на себе роль дурнів.

Теза Самуелсона рівною мірою стосується не тільки чинної владної команди. Ті, що нині їй опонують, мали б визнати, що кілька літ тому вони були у ролі Порошенка, Яценюка та К і, зрештою, мали всі важелі для того, аби схилити шальки симпатій українців на свою користь. Нині вони просторікують, що, мовляв, автократичні замашки гаранта – то кара Божа для нації. То могли б бодай якось артикулювати і власну відповідальність за цю «чуму». Отже, й вони були «ненормальною» владою, для якої стандарти життя пересічного громадянина були справою -надцятою, для якої доля всієї країни не важила ані йоти. Важило тільки бажання втриматися на верхівці, всеохопна зажерливість і зиск.

Утім про абсолютне банкрутство політичних еліт в Україні сказано чимало. Як і про те, що тут не могли вирости інші, кращі, жертовніші, принаймні раціональніші. Бо всіх, як не крути, обирав народ. Вони – втілення його смаків, уявлень, зрештою, надій. Бо, зрештою, народ, ми з вами, терпимо усі вибрики наших владоможців.