Трансформери

     357  

Є привід укотре замислитися над специфічною рисою національного партбудівництва – пристосуванством політиків, звичкою «лягати» під очевидного переможця, грітися у променях слави чергового вождяОдин із містечкових аналітиків, вочевидь, заангажований, знайшов цікавий викрутас із нинішньої ситуації у партійному будівництві та вітчизняному політикумі назагал. Мовляв, гляньте, яким родючим виявився ґрунт Майдану: з нього ледь не щодня виходять нові й нові лідери, рухи, структури. І «Народний фронт» Яценюка, і «БПП» Порошенка, і ось «Народний контроль»… Мабуть, перелік триватиме в міру просування до стартового свистка виборчої кампанії.

Але, як на мене, тут не варто надто особливо аплодувати і вигадувати неіснуючу «колиску демократії». Радше є привід вкотре замислитися над специфічною рисою національного партбудівництва – пристосуванством політиків, звичкою «лягати» під очевидного переможця, грітися у променях слави чергового вождя. Адже легкість, з якою новоспечені рухи і структури, а також їхні провідники (зауважимо, не останні на сцені Майдану й поза нею) рвуть материнську пуповину, свідчить або про безперспективність ідеї тотальної єдності, або про те, що «дезертири» використали її прапори з суто кон’юнктурною метою.

Українська політика назагал у сенсі народження, розвитку і вмирання партій поставлена з ніг на голову. Тобто природний процес передбачає ініціативу знизу, певне коло сповідувачів певних ідей, які, розуміючи, що в країні число їхніх симпатиків достатнє для об’єднання у партію, проголошують заклик до створення структури. У нас же навпаки: спочатку міркують про спонсора, якому партія може знадобитися для захисту бізнесових чи владних інтересів, відтак знаходять більш-менш знакових осіб, охочих очолити її, формують штаби на місцях і починають вербувати до своїх лав «потрібних людей», читай агентів впливу, бажано з того ж таки підприємницького середовища, з владних кабінетів. Уже потім приходить черга «сірої маси», статистичного елементу для реєстрації проекту Мін’юстом.

Щодо ідеології, то тут також усе просто: її підбирають, примірюючи до потреб, реалій часу, роблячи поправку на настрої електорату, додавши до цього міксу дрібку популізму.
Ось так і отримуємо структури, розраховані на одноразове використання, у ліпшому разі здатні пережити важкі (тобто позавладні) часи у стані «консерв» або ж товару на продаж – охочому до змагань за депутатські мандати чи навіть президентське крісло. Так з’являються на українських політичних видноколах парадоксальні угруповання, діячі яких сповідують іноді кардинально протилежні погляди, – від радикально-лівих до консервативно-правих, – маючи стержнем лише невтілене прагнення влади і наживи.

Тому говорити про ідеологічний аспект будь-якої з більш-менш поважних українських партій не доводиться. Як і не слід дивуватися, що вчорашні провідні діячі однієї політичної сили завтра оселяться у штаб-квартирі іншої, на не менш високій партпосаді. Це – трансформери, яким бракує навіть естетики конструкторів «Лєго».