ЄСон

     331  

Чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі? Чергова виборча фішка Порошенка луснула, як мильна бульбашка. Чинний президент пожинає збіжжя чи то власних ілюзій, чи завищеної самооцінки, чи просто мусить позичати очі в Сірка через прорахунки своїх політтехнологів.
Українцям було обіцяно безвізовий режим з Європейською Унією до кінця 2015 року, поза тим, надворі вже серпень, а Старий об’єднаний світ скрушно хитає головами, висловилюючши не тільки стурбованість, але й утому Україною. Проблем, з’ясувалося, купа – від біометричних паспортів до війни на Сході. Поступу – жодного, крім ілюзії демократії, деформованої безконечними чварами місцевої політеліти і незбагненним бажанням допекти політичним опонентам навіть коштом майбутнього нації. Ось і тепер, чуючи від європейців делікатне „ні”, президент тицяє пальцем то на уряд, то на парламент, то на Правий сектор…
Влада чомусь свято переконана, що в Україні досі борються дві концепції: повної євроінтеграції України, яку уособлює тільки і тільки він сам, і повернення країни у минуле, – це сповідують її конкуренти.
Але влада йде далі, окрім опонентів усередині країни, вона, як поганий танцюрист, знайшла собі й іншу причину невдачі. У Києві гадають, що сам ЄС мав би дати лад у своєму домі, підмести долівку, постелити червону килимову доріжку, а вже відтак запрошувати Київ.
Я жодним чином не маю наміру кепкувати із таких легковажних мрій. Зрештою, про Європу снить не тільки Порошенко, Яценюк із челяддю, а й, здається, відсотків вісімдесят українців. Але принциповими у нашому випадку є не мрії, а прагнення, втілені у конкретику. Президент, який готується до звіту перед виборцями, мав би мати всі важелі і засоби, аби бодай трішки наблизити країну до такої бажаної Європи. Міністри закордонних, внутрішніх справ – його креатури. А ще купа міністрів з, так би мовити, непрофільних відомств. Зрештою, прискорити ухвалення потрібних законів та корекцій мій би й сам Петро Олексійович, оскільки є суб’єктом законодавчої ініціативи.
Але чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі? Гадаю, ні, оскільки навіть отримавши асоційоване членство, Україна, точніше, її провідники, набули собі зайвих клопотів.
Воно їм було треба? Треба, але у певний момент. Коли виборець, вкотре спокушений пустопорожніми обіцянками, безтямно вкинув у скриньку бюлетень із необхідною позначкою. Далі мова про Європу не йде.