Компромат назавжди

     331  

Найрадикальнішими виявляються ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків У провінційному болгарському Поморії, де мені випало якось збавити частину відпустки, як і в Україні, теж готувалися до виборів. Там теж обирали місцеві органи влади, але масштаб агітаційної роботи не до порівняння. Але за кілька днів мого побуту там я зауважив лише одну (!) виборчу листівку на загумінковій вуличці, і цей документ свідчив про стурбованість правих радикалів мусульманською загрозою, яка причаїлася під боком, за дві години доброї їзди до кордону з Туреччиною.
Перетнувши українську межу, я одразу ж відчув на собі погляди майбутніх державців, які переконували всіх у наближенні едемських часів локального масштабу. Гарні гасла супроводжували мене від митниці аж до Львова, правда, серед усієї цієї пишноти раз-у-раз траплялися й неоковирно виготовлені зразки чорного піару, якого, видається нам не уникнути й цього разу.
Безумовно, передвиборча боротьба є запеклим протистоянням, а не картярською забавою „на сірники”. Тільки у цивілізованих країнах змагаються програми та ідеології. У нас же – здебільшого, особи, з їхньою постільною білизною, задзеркальним буттям, не надто вишуканим минулим і часто вигаданими підступними планами. Причини різні, але, як на мене, проблема лежить у площині фактичної порожнечі адептів тієї чи іншої політичної сили, поза як зауважено, і не раз, що учасники передвиборчих перегонів фактично не різняться між собою артикульованими ідеями, вони змагають, здебільшого, на соціальному полі, спекулюючи на негараздах пересічного обивателя, відкриваючи перед ним, злиденним і зневіреним, захмарні перспективи, які, до того ж, є первинно фантазійними. Єжи Лєц дуже доречно зауважив, що „коли міф зіштовхується з міфом, ця сутичка є цілком реальною”, і, у принципі, саме креативні міфи, вигадані у партійних штабах, стають відтак підґрунтям для реального протистояння, оскільки незадоволений натовп завжди прагне певної ідеологічної „легалізації” своєї злоби та обурення. Втім Лєц продовжує, що „найвідданіше підтримують міфи найманці”, і хіба ми вже не мали зразків, коли найрадикальнішими виявлялися ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків?
Характерно, що в усіх українських виборах останнього часу присутній так званий „чинник Мельниченка”. Тепер він навряд чи може стати свідченням харизми колишнього майора, який відважився „писати” Леоніда Кучму. Радше навпаки, – дивна реінкарнація майора вказує на законсервованість вітчизняної еліти, яка, по суті, залишається незмінною з часів раннього Л.Д. К. У принципі, перспектива постати у негативному світлі своїх розмов з колишнім президентом не надто лякає чергових «жертв» чергового «Мельниченка». Електорат вже звик до сенсацій із захалявних фонотек, він переймається не стільки справами давно минулих днів, як тим, що може скористати під час чергової політичної бійки.
І вічні теми українських виборів –мова, ймовірний розкол держави, точніше, жупел цього розколу, тепер ще й війна. У період затишшя, яке, на жаль, випадає вкрай рідко, з’ясовується, що не ними живе громада, однак з легкої руки партійних політтехнологів вони знову зринають на поверхню, створюючи враження неодмінного атрибуту будь-якої політичної діяльності. Цей стереотип знаходить таку ж стереотипну реакцію у свідомості обивателя, який досі, з вини тих же політиків, так і не втямив, чому йому слід говорити саме українською, які преференції здобуде від вступу чи не вступу до Північноатлантичного альянсу, чи полегшає йому, до прикладу, східнякові, від того, що сепарується Галичина?
Виробивши такі світоглядні штампи, учасники перегонів можуть спочивати на лаврах. Ознаки „свого” і „чужого” усталені, мету визначено і, що найголовніше, її можна законсервувати на кілька виборчих періодів, оскільки носії головних месиджів також засиділися на своїх посадах надовго.