Чому Путін таки «вмер»?

     199  

Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системиІз 86 відсотків обожнювачів ВВХ, як те твердять офіційні кремлівські соціологи, не знайшлося жодного «мужичка», який би після бурі у соціальних мережах, після фантасмагоричних версій (здебільша «летального» змісту) вийшов на Красну площу, запросивши однодумців попити чайку. І водночас запитати владу: «Де цар?» Що ж це за симпатики, яким «по барабану» доля свого кумира?

Святослав Шевчук написав колись, що «кожна тоталітарна ідеологія до певної міри витворює феномен зайвої людини – хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузько корпоративні інтереси». Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи. Вона вже настільки самодостатня, що не потребує втручання винахідника.

Устоп’ятсоте повертаючись до збитого штампу «Україна – не Росія», наголошу: саме в цьому найвиразніше виявляється ментальність громадян обох країн. Коли Янукович у Вільнюсі дозволив собі «відтермінувати» підписання угоди з ЄС, на Майдан вийшли тисячі. Коли режим вирішив, що має право розігнати невдоволених силою, – там був мільйон. Та, погодьтеся, вчинок Януковича – дрібниця, порівняно з тим, що відбувається (відбулося?) у Москві. А «расіянє» мовчать. Їм справді байдуже, хто правитиме державою, що замислили собі Путін/Патрушев/Кадиров/Іванов. Їм якось нецікаво, що трапилося з учорашнім божком, який упродовж півтора десятка літ улещував їхні імперські фантазії.

Тому Путін «умер», незалежно від того, з’явиться він на публіці живим чи світові покажуть його труп. Оце справді «сакральна жертва», позаяк інцидент зі зникненням першої особи держави не спричинив жодної більш-менш притомної рефлексії серед загалу. Користувачі Фейсбука, Твіттера тощо – мізерна крапля, ті, хто бодай якось (хай навіть злорадством) висловив своє зацікавлення. Народ же мовчить, бо «благоденствує»?

Далебі, ні. Нафту не купують, пармезан не завозять, за кордон не пускають. У мізках наших сусідів править колективний Путін, тобто коло осіб, яким «положено» розпоряджатися долями співвітчизників, вирішувати питання війни і миру, життя і смерті, матеріального достатку чи продуктових карточок для посполитих. Росіянин навіть уві сні не може собі уявити ситуації, в якій владу не те, що треба, а можна спитати: що ж ви коїте, «товаріщі»? Про те, що «товаріщей» варто контролювати – це вже геть поза межами розуміння.

…Він, звісно, може вийти на Красну площу, навіть піднятися на трибуну Мавзолею. До прикладу, 16 березня, акурат у річницю злочинної анексії Криму. Може ще раз погріти власне самолюбство оваціями зібраних спеціально для цього спектаклю «антимайдановцев» (де вони зникли, коли пропав їхній «отец»?), може повісити на груди «гоблінів» чергові брязкальця в Георгієвській залі Кремля. Але всі розумітимуть, що промовлятиме до них живий труп, що нагороджуватиме таких, як і сам, зомбі. Усі знатимуть, що його поведінка – то просто наслідок вмілої маніпуляції тих, хто дозволив йому цю виставу. Що будь-якої миті цей невидимий режисер може тицьнути йому в руку цидулку з однією фразою: «Я ухожу…». І єльцинська драма 1999 року повториться, хоч ніхто й не волатиме «на біс»… І «ходи пам’яті Путіна не буде» (Станіслав Бєлковскій). Буде наступник, якому тут же намалюють несусвітні рейтинги, всенародну любов і мрію про підняту з колін «родіну».

І буде Росія – велетенська загадкова й упокорена земля, населена мешканцями, яким байдуже, де і як минають їхні дні.