Відсутність зв’язку

     339  

Влада зазвичай прагне укласти свої наміри і вчинки у прості схемиГоді владі скаржитися на брак комунікації з інтелігенцією. Вона (інтелігенція), за визначенням – опозиція, позаяк не терпить параграфів та утисків, які, на жаль, практикують урядники. У свою чергу, влада зазвичай згадує про інтелектуалів лише тоді, коли відчуває нагальну потребу для виправдання своїх почасти неадекватних рішень або ж для прикриття «фіговим листочком» авторитетів апріорі двозначних стратегій. Не казатиму, що схожою практикою культивується притаманний для «прослойкі» конформізм і лакузство; а цинізм «державців» тут узагалі не потребує коментарів. Узагалі в нашій з вами ситуації найбільше пасує визначення Джавахарлала Неру про те, що «інтелігенція, вихована окупантом, є найзапеклішим ворогом свого народу».

Якщо піти за причинами, то, крім основної – ментальної – до «відсутності зв’язку» спричинилися не тільки люди, яких у нас зазвичай називають інтелігентами. В Україні досі плутають інтелігента з інтелектуалом, тому чи можна говорити про те, що влада колись бодай намагалася зрозуміти потреби лікаря, інженера, науковця? Далебі, ні. Колись Ющенко заявив, що «інтелігенція повинна вийти зі свого «штучного ґетто», але, мабуть, йому не стало снаги, щоб поміркувати перед тим, хто звів мури штучної резервації. Тепер Порошенко взагалі наділяє трудящих розумової ниви невластивою їм функцією, від його «Культурна політика стає важливим елементом боротьби з агресором» відгонить канцеляризмами комуністичних циркулярів.

Пригадую, як на початках незалежності до влади рвонули поети, історики й інші мистці. І що трапилося? Спочатку народ носив їх ледь не на руках, а відтак почав гучно обурюватися тим, що ті «словоблуди» ні на що не здатні. Та, зрештою, багато з тих, кому доля призначила спробувати невластивої інтелігенту каші, пішли з політики, мов із чумного дому. Тих же, що залишилися, тепер важко назвати інтелігентними людьми.

А ще слід зауважити дуже просту річ. Влада зазвичай прагне укласти свої наміри і вчинки у прості схеми, які, на жаль, не завжди (м’яко кажучи) є ефективними. Але будь-яке криве слово на адресу задуманого у чиновницьких кабінетах сприймається як особиста образа гонору, насправді ж критика завжди дотична до задоволення маркентильних інтересів владців, стає їм на заваді. Мізки інтелектуала (читай, інтелігента) завжди налаштовані на удосконалення цього світу, стосунків у ньому. І в цьому, власне, й полягає несумісність світоглядів і світосприйняття влади й інтелігенції.

А раз так, то гетто насправді є нештучним, а природним для тих суспільств, де ще залишаються атавізми тоталітаризму, воно – спосіб самозахисту та самозбереження для активних людей, реалізація яких наштовхується на глуху стіну байдужості та заборон з боку влади. «Внутрішня еміграція», синонім того ж таки «гетто» – це набутий ще від «шістдесятників» варіант спротиву. Наголошу на спадковості феномену, оскільки цей аспект мав би непокоїти владу найбільше: ідеї «шістдесятництва» врешті-решт дістали свій вихід до загалу і, за великим рахунком, збулися. Енергія, замкнена в гетто, мусить знайти клапан, і нею обов’язково хтось скористається. Але, в кожному разі, цим «кимось» не буде влада.