Мисливець на лисиць

     220  

Путін покладається на банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної РосіїГенеза нинішнього російського правителя все частіше схиляє мене до паралелей зі знаною стрічкою британця Беннета Міллера, назва якої й стала заголовком до цих нотаток. Головний герой фільму, режисер якого отримав торік найвищу нагороду Канн, – мільярдер і псевдофілантроп Джон Дюпон – заповзявся було тішити власне самолюбство не статками давнього роду зброярів, а славою коуча з вільної боротьби.

Алюзія з сюжетом володаря «Пальмової гілки» не вичерпується захопленням Путіна джиу-джитсу (здається, цей варіант іміджу вже не надто пасує пристаркуватому ботоксному «мачо»). Таке враження, що Путін крок у крок повторює лінію поведінки самозакоханого Дюпона, винагороджуючи тих, хто лестить його самолюбству, і фізично знищуючи непокірних. Учорашній прикрий «збіг» (як висловився вже постфактум офіційний речник ВВХ Пєсков) із нагородженням Кадирова і Лугового, – очевидний месидж усім російським елітам про те, кому найбільше довіряє «цар», на кого покладає надії й чиїми руками він боронитиметься у разі прямої загрози його владі.

Тобто йдеться про банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної путінської Росії. Йдеться навіть не про маргінес, викінчених «люмпенів» і гопників, а про професійних убивць, пов’язаних із режимом людською кров’ю його опонентів. «Трудова доблесть» чеченського головоріза, мабуть, безпосередньо пов’язана з його сміховинними спробами адвокатури ймовірних убивць Нємцова, а депутат Госдуми Луговой зі своїми «заслугами перед батьківщиною ІІ ступеня» – однозначний натяк на те, що незгодні з «коучем» Путіним не сховаються від його помсти навіть на берегах туманного Альбіону. Як це трапилося в історії з Алєксандром Літвінєнком, якому нинішній кавалер вдало підсунув горнятко чаю, завареного на полонії.

Ці типи і схожі персонажі справді будуть із «мисливцем на лисиць» до кінця. Вони, як і їхній господар, уже цілком усвідомлюють невідворотній фатум покарання у разі краху путінізму. Сам шеф подає їм приклад, якось так дуже цинічно пропонуючи майбутнім міжнародним прокурорам чергові докази до й без того грубезного досьє. Проанонсований кількома днями раніше фільм «Крим. Дорога на батьківщину» – це, фактично, явка з повинною, озвучені власними устами аргументи на користь звинувачення.

А ось незгодні із «коучем», ті, хто вперто відмовляється визнавати ВВХ «батьком нації», «наставником» і вождем, хто насмілюється протиставити його політиці гуманістичні, модернові альтернативи, – той же Літвінєнко, Магнітскій, Політковская, і тепер – Нємцов, – заслуговують смерті. Як це сталося у фільмі Міллера із справжнім фахівцем своєї справи – чемпіоном Марком Шульцом. Три кулі за небажання промовити кілька схвальних, однак незаслужених слів про «благодійника».

…Колись, іще на посаді першого заступника глави путінської адміністрації, нинішній радник ВВХ, одіозний Владіслав Сурков, у непритаманній для себе манері відвертості заявив: «Третій Рим і Третій інтернаціонал були месіанськими концепціями. Поза сумнівами, месіанство нам зараз не потрібне, але місія російської нації вимагає уточнення». Як на мене, то конкретизацій більш ніж достатньо. Місія російської нації виконана на всі сто: вона наочно продемонструвала світові наслідки безконтрольного правління «мисливця на лисиць» – свавільного, безкарного і цинічного висуванця КГБ. Світ ще трохи помарудиться з цим суто російським феноменом, для того, аби ретельніше засвоїти урок. І, гадаю, дасть іще один шанс росіянам переглянути власні помилки і самотужки виправити їх. Останній, здається, шанс.