Некоректний ідеал

     233  

Чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів?Перспектива скликання Конституційної комісії, озвучена президентом у, як здавалося його спічрайтерам, зручний час, схожа на спробу перехопити ініціативу у вельми рвучких партнерів-суперників із коаліції та водночас знівелювати їхні можливі заяви про свідоме гальмування конституційного процесу. Про останній доводиться говорити вельми умовно, позаяк усі про артикульовані донині проекти перебувають радше на ембріональному рівні. Тобто захищаючи ідею зміни Основного закону, або ж, навпаки, критикуючи її, учасники процесу в обох випадках послуговуються трішки пришвидшеною, але звичною для гарячої передвиборної пори мотивацією – потребою моменту.

Іноді поміж частоколом політичної риторики прослизають тверезі думки, або ж радше фрейдистські підсвідомі одкровення, як це трапилося, до прикладу, щодо жалів із приводу неможливості реформи Конституції цим складом парламенту. Погодьтеся, зізнання варте уваги, бо контрастує з фантастичними прогнозами децентралізації, нової виборчої системи etc., що вкупі з рештою змін Основного закону мали б перевернути країну догори дригом.

Утім ідея скликання так званої конституціанти – певного тимчасового органу (Установчі збори, та ж Нацконституційна комісія чи асамблея) – також свідчить про бажання врахувати певні ризики вислідів і спробувати оминути парламентську залу, викресливши законодавця з конституційного процесу. Президент говорить правильно і логічно, однак не каже головного: хто буде причетним до формування персонального складу цього органу. Перелік інституцій, що подаватимуть кандидатури, подано. Але ж ідеал передбачає повну й цілковиту незаангажованість майбутніх батьків Конституції – ні в політичному сенсі, ні, тим паче, в сенсі їхньої причетності до нинішньої системи. Якщо цього не станеться, якщо до Конституційної комісії потраплять люди, кровно зацікавлені у фіксації статусу кво або ж його повній руїні, то матимемо безплідне перетягування ковдри або ж банальну дискусію довкола широти повноважень тієї чи іншої державницької інституції.

Що найгірше, як на мене, то це цілком імовірна перспектива вдатися до скомпрометованого принципу партійних квот. Тоді спокійний і врівноважений апріорі процес праці над Основним законом перетвориться на війну мишей і жаб, авторитет реформаторів скомпрометують, а продукт, який вони (якщо, звичайно, зможуть) видадуть на-гора, втратить свою ледь не сакральну функцію – бути Законом для всіх законів.

Отож з усією очевидністю постає запитання: чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів? Якщо є, то хто вони: носії патріархальних уявлень про національну державність, захмарні романтики чи, що реальніше, – невиправні теоретики, для яких українські реалії – майбутній полігон для чергових експериментів?

На жаль, на ці запитання важко дати однозначну відповідь. Ґенеза новітньої державності виявила доволі непривабливу рису нашої псевдоінтелектуальної еліти – угодовство та конформізм. Ба більше, приклади безпринципного лакузництва, виправдовувані зазвичай «вищим державним інтересом», а насправді спричинені відверто шкурницькими мотивами, відкинули на маргінес суспільного розвитку навіть тих, хто мав би брати у ньому найактивнішу участь: справжніх патріотів і справжніх фахівців. Для них «улізти в політику» однозначно неприйнятно, вони не є чистоплюями, а нормальними людьми честі, причому честь для них – дещо інше поняття, ніж для вуличних горлопанів.
Знаєте, це як у простому житейському прикладі. Коли зараз починають рвати на собі сорочку «борці за волю України», їм логічно відповідають, що ті, хто направду змагав на неї, давно вже у кращих світах. У небагатьох, що залишилися, немає ні сил, ні здоров’я, ні бажання на шматування сорочок.

Тож справді – з кого формуватимуть нацконституційну раду?